14 Літературні події “Не може бути майбутнього, якщо ми кепсько знатимемо наше минуле”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Із когорти окрилених Україною
Слово Просвіти, №17 за 2014 рік
Микола ЦИМБАЛЮК
Висока й досі ніким не оцінена заслуга у справі повернення славного імені одного з окрилених Україною належить внучатій племінниці Леонтовича Олені Леонтович (Ворониній), відомій діячці жіночого руху, педагогу, письменниці, члену НСПУ. Ось уже понад двадцять років, крім активної громадсько-політичної, перекладацької і письменницької діяльності вона активно веде пошуково-дослідницьку роботу. Стараннями п. Олени в українську історію і культуру повернуті імена не лише В. Леонтовича, а й В. Симиренка (українського підприємця-мецената, на кошти якого було видано “Кобзар” Т. Шевченка), В. Шульгина (першого міністра закордонних справ УНР), Наталії Іщук-Пазуняк (доктора філософії (США), дослідниці творчості Лесі Українки) та ін. Усі згадані персоналії, які увійшли в сферу інтересів п. Олени, об’єднує не лише їхня діяльність у царині української справи, а й близькі чи далекі родинні зв’язки. Всі вони є нащадками великого і розгалуженого стародавнього козацького роду. Сам Володимир Леонтович в оповіді “З життя моєї баби” писав, що “рід Леонтовичів був з православних шляхтичів українського походження за часів Речі Посполитої, і після поділення України залишався деякий час на правобережжі. Трохи згодом дехто з Леонтовичів переїхали на лівий берег на Гетьманщину, і тут багато з них у різні часи займали більші і менші старшинські уряди, дехто навіть і генеральні. Але через те, що вони здебільшого не мирили з московськими представниками на Україні, а один із них був свояком Мазепи, сливе ніхто з їх тоді дуже не збагатів”. Не дуже збагатів, якщо говорити про матеріальні статки, і Володимир Леонтович, хоча для того були всі передумови. У спадок від батька, Миколи Павловича, полтавського поміщика, землевласника середньої руки він отримав не бознаскільки землі. Але прекрасна освіта (Лубенська гімназія, потім юридичний факультет Московського університету), наочний приклад одного з найуспішніших підприємцівукраїнців, піонера цукроваріння В.
Ф. Симиренка, тітчиного чоловіка, зрештою, кмітливість, працьовитість і підприємливість вивели його в перші ряди національної, сьогодні б сказали, бізнесової еліти. А генетично успадкована національна гідність і зміцнена прикладом старшого покоління любов до рідного народу витворили той феномен українського діяча, яким став Володимир Леонтович. …Щойно впала, після російської революції 1905 р., заборона на українське друковане слово, і Леонтович, який заявив уже про себе як активний діяч громадсько-культурного і земського руху, одразу, згідно з рішенням Товариства українських поступовців, подає заяву на видання першої всеукраїнської газети (на Наддніпрянській Україні) “Громадська думка”. Володимир Миколайович став не лише засновником, ай першим її редактором. Того ж року, наприкінці грудня вийшло перше число “Громадської думки”. Проіснувавши трохи більше
Олена Леонтович півроку, її за національну позицію закрив царський уряд. А натомість почала виходити “Рада”, запасний дозвіл на яку мав Борис Грінченко. В обох видання В. Леонтович виступав і як письменник, і як оригінальний, компетентний журналіст. Про це зокрема говорилося на вечорі пам’яті В. М. Леонтовича, що днями відбувся в Будинку письменників НСПУ. Заходами і стараннями п. Олени впродовж 2004—2005 рр. було зібрано і видано майже всю відому белетристику і літературно-критичну спадщину письменника, частину публіцистики і епістолярії. Внаслідок невпинних пошуків дослідникам вдалося розшукати досі невідому частину газетних публікацій Леонтовича. Вони, з одного боку, представляють яскраву сторінку в історії національної журналістики, а з другого, доповнюють творчий портрет автора. Тож крім чотиритомника, виданого 10 років тому, цілком імовірно, незабаром може з’явитися п’ятий, додатковий, не менш цікавий і змістовний. Тим паче, що ми стоїмо на порозі відзначення 100-літнього ювілею Української революції 1917 року. Тож оприлюднення будь-яких донедавна невідомих сторінок нашої прийдешньої історії кладе додаткову міцну підвалину в традицію уже сьогоднішнього національного державотворення. Адже не може бути майбутнього, якщо ми кепсько знатимемо наше минуле. Між минулим і сьогоденням існує безперервний зв’язок. Це засвідчує один із актуальних сьогодні творів В. Леонтовича, історична фантазія “Абдул-Газіс”, яку автор присвятив своїй коханій дружині, Юлії Володимирівні. Це повість, де головним героєм є Абдул-Газіс, наймолодший і найближчий до хана з-поміж радників. Із перших рядків автор вводить читача у його світ: “Вчився Газіс у чужій школі, читав російські книжки, придивлявся до російського життя, і почало йому здаватися, ніби те чужоземне життя краще, ніж життя в рідному краю. Спокушало хлопця, та чи диво, що й спокушало, коли і старі вже люди, старі посланці ханські, згадуючи рідний Дейлам, важко замислювалися, а шайтан натуркував їм тоді у вуха облудні думки, нагадуючи про кривди, зчинені ханом чи їм, чи їхнім знайомим та кревним”. А далі тонка психологічна оповідь про ціну і тра-
Володимир ЛЕОНТОВИЧ (1866—1933), відомий громадсько-політичний і державний діяч, письменник, журналіст, один із організаторів української преси, помер, коли на Великій Україні доходив апогею кривавий план Москви з упокорення українців Голодомором. Але помер не від голоду, а від туги за рідним краєм. У результаті Другої україно-російської війни 1918—1919 рр. і окупації України більшовицькою Росією В. М. Леонтович разом із мільйонами інших представників свідомого українства змушений був податися у вигнання. І лише через 60 років, 1993-го, коли Україна відновила свою державність, він повернувся на рідну землю — своїми книгами і, найголовніше, справою свого життя.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
