Літературні події · “Саме культура, її глибинне пізнання, ідентифікує людину за національною ознакою”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Портрет «Кіно-Театру» в просторі буття
Слово Просвіти, №17 за 2014 рік
Повноцінне мистецьке життя країни потребує фахових поціновувачів, які повинні мати можливість висловлювання. Таку можливість надають мистецькі та культурологічні періодичні видання. 12 травня 2014 року одне з таких видань — “Кіно-Театр” — відзначатиме свою 19-ту весну. Виник журнал у 90-ті, в часи економічної нестабільності й скрути, коли один за одним зникали видання-старожили, присвячені культурі й мистецтву, а медійний простір заповнювався глянцем, гламуром і жовтизною. Саме існування українського кінематографа тоді опинилося під загрозою, що викликало в українських кінематографістів вир емоцій — від розпачу до зачаєних надій.
Л. ІВАНИШИНА
Кінорежисер Анатолій Сирих: “Я люблю ваш журнал тому, що він створює ілюзію, яка забирає мене від дійсності, де кінематографа вже не існує” (запис у книзі редакційних відгуків за 1997 рік). Оптимістичнішим був у той час Михайло Іллєнко: “Сподіваюся, що кіно не зупиниться і журнал “Кіно-Театр” буде мати змогу звертатися до наших режисерів, акторів, операторів. Дуже вдячний за підтримку і надію, з якою зустрічаю кожний новий номер”. Кореспонденти “Кіно-Театру” вірили в цей прогноз, а також у те, що в нашій країні є аудиторія, яка цікавиться театром і кіно, і що ця аудиторія чекає професійного погляду на український кінопроцес, на судження та досвід українських і зарубіжних режисерів, акторів, операторів, художників, композиторів. Зрештою, українське кіно вистояло під тиском економічного колапсу і, хоча й поволі, таки продовжувало свій розвиток протягом 2000-х. На початку 2010-х успіх таких фільмів, як “ТойХтоПройшов- КрізьВогонь”, “Хайтарма”, “Вічне повернення”, можливо, відкриває новий виток його історії. “Сподіваюсь, що нарешті кора-
Едуард ОВЧАРЕНКО
Задум здійснити такий проект виник у керівника Центру Тетяни Зозулі ще п’ятнадцять років тому і був частково втілений на сцені Київської консерваторії (зараз Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Наразі відбулася прем’єра оновленої програми, змінилися виконавці, частина номерів, але головна мета залишилася: щоб люди за допомогою мистецтва краще пізнали заповіді Божі. — Аби людям став зрозуміліший зміст Божих заповідей, потрібно дочитували їх до кінця, — розповіла пані Тетяна. — Скажімо, майже всі знають, що п’ята заповідь починається словами: “Шануй батька свого та матір”, але не кожному відомо, що вона завершується словами: “щоб продовжилися дні твої на землі, яку дарував тобі Господь Твій”. Частина номерів концерту наближена до православ’я, інша — до католицизму, а твори виконуються різними мовами. Ми хотіли показати, що ми один народ, незалежно від того, до якої церкви ходимо і якою мовою розмовляємо. Концерт розпочався твором “Да исправится молитва моя” на музику П. Чеснокова у виконанні соліста Національної опери України Андрія Гонюкова та хору Національної оперети України, що звучав особливо піднесено й урочисто. І цей твір надзвичайно суголосний із заповіддю “Почитай Бога і служи йому”. Коли слухаєш експромт Шуберта, опус 90, який музиканти назвали “Ave Maria”, бо його фрази збігаються з текстом молитви, у виконанні Наталії Коломієць (фортепіабель українського кіно відпливе у світовий океан і, як водиться, здобуде гучні перемоги. Але для цього треба не тільки знятися з якоря і дочекатися попутного вітру, а й зорганізувати рятівну команду, яка б могла витягти наш корабель з дна морського на поверхню. Такий момент настане, і ми ще будемо свідками й учасниками відродження українського кінематографа” (Леонід Череватенко, 2002). Журнал завдяки читачам і своєму засновнику — Національному університету “Києво-Могилянська академія” — продовжує стійко тримати свій курс у бурхливих водах (якщо продовжувати аналогію з морською стихією) та регулярно, кожні два місяці, надходити до своїх відданих читачів. Сьогодні вони отримали вже його 112-те число. Ця регулярність багатьох навіть дивує, адже мистецьким виданням ведеться несолодко: вони-то виринають, то потопають, а якщо з’являються нові, то також ненадовго… “Це журнал, який першим відкрив горизонт тем кіно і театру, поєднавши їх також уперше. Про масу фільмів і вистав я як читач і навіть як спеціаліст дізнався з нього. Зокрема про ті наші фільми, які припали порохом забуття”, — говорить історик театру Валерій Гайдабура. До нього долучається ще один доктор мистецтвознавства Ростислав Пилипчук: “Журнал “Кіно-Театр” — сьогодні найкращий серед мистецтвознавчих журналів в Україні, а що стосується театрознавчої частини — то й поготів”. “Незважаючи на те, що останніми роками надто часто українцям доводилося бути глядачами одного-єдиного театру — театру абсурду президента Януковича — журнал “Кіно-Театр” стоїчно виконував свою місію. Він формував і формує ту ауру, в якій український кінематограф, розширюючи русло традиції, вливається у світовий потік, а український глядач піднімається над жуйкою постсовкових серіалів, де герой у камуфляжі все когось “мочить у сортирі”. Пам’ятається, президент “Голлівудської фундації Тризуб” Петро Борисів у інтерв’ю часопису говорив, що, попри слабкість сценарної справи, українському кіно допомагає сама земля, ландшафт. Нехай же рідна земля, що переходить сьогодні крізь горнило випробувань, постане у повній своїй силі та красі і дасть нові сили творцям кіно, митцям театру і творцям журналу!” — так вважає заслужений журналіст України Ганна Антипович із Полтави.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
