3 “Україна — це наше споконвічне національне ім’я”. · Гаряча тема · с. 3сторінка оригіналу ↗
Гімн московського загарбника
Слово Просвіти, №17 за 2014 рік
Анатолій КОЛОДНИЙ, професор, президент Української асоціації релігієзнавців, заслужений діяч науки України, доктор філософських наук, професор, заст. директора — керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ, м. Київ
Продовження. Поч. у ч. 16 за 2014 р.
Мене можуть запитати: чому ви вживаєте термін “Московія” чи “москвини”? Самі себе вони так не називають. Я у відповідь запитаю у читача: “Яка ще нація у світі називає себе прикметником?”. “Я — русский”. Тоді що: я — український, а поляк — польський? Звідки ж пішло це йменування своєї національної належності прикметником русский? Не вникатиму в дискусії, які наявні щодо походження самої старовинної та історичної назви “Русь”, у ті міркування, чи вона пішла від варягів, ачи раніше була слов’янською, має слов’янський корінь правдоподібно від річок Рось і Росава. Віднаходимо ще й концепції хазарського, литовського, грецького і готського походження цієї назви. Заглибимося в історію, в століття існування Русі як імперії, яка поширювала свої володіння далеко за Київ. Тоді всі, хто жив у центрі цього державного утворення (у-краї, цебто в центрі краю, звідки й, гадають, пішло нинішнє йменування нашої країни), поставали у своїй назві як малороси, а ті, хто заселяв великі, скажу так — колонізовані території Київської Русі поза її центром (у-краєм), коли їх запитували про їхню належність, заявляли: я — руський (русский нині), тобто належний до Київської Русі. Цісар Константин Порфірородний, сучасник княгині Ольги, у середині Х століття пише: “Руська Держава складається з двох частин: з Русі та територій поза Руссю. Ці другі не є Руссю, але до Русі належать та платять Русі данину”. Інші — це народи, які зродилися набагато пізніше на інших (окрім матірних земель українців) територіях колишньої Русі. Не заглиблюватимуся і щодо появи назви “Україна”. Історія говорить, що вона існувала задовго до того, як постала Москва, до того, як маленька Польща могла дивитися на могутню Україну як на своє пограниччя або висловлювати претензії до українських висококультурних князівств. В Іпатіївському літописі (ХІІ ст.), розповідаючи про смерть князя Володимира Глібовича, пишуть: “О нем же Украина много постона”. Відтак міркування про Україну як межову землю між Європою та Азією, країну границь у біогеографічній та антропогеографічній царинах, на межах родини європейських народів та європейських культур є наївними. Ті, хто творив цю назву, не мислили такими науковими категоріями. Україна — це не назва пограниччя між Європою та Азією. Такі думки — спотворене тлумачення нашої національної назви. Україна — це наше споконвічне національне ім’я. Походження слів “країна”, “Україна” чи “Вкраїна” губиться у давнині античних віків. (Детально про це: Губко Олексій. Психологія українського народу. У 2-х кн. — К., 2010 і 2014). До часу Петра І держава, керована імператорами/царями московськими, називалася Московією. Лише цей цар (а це початок ХVІІІ століття) з поради німців, які першими назвали Московію Росією, Русслянед (Русслянд одер Москау), змінив назву своєї держави на Росія, вкравши при цьому не лише нашу територію, яку зрештою привласнила Московія після поразки 1709 року Мазепи під Полтавою, а й нашу назву. Петро І 1713 року пише Василеві Долгорукому, послові в Копенгагені: “По всіх видавництвах називають нашу державу московською, а не російською, а тому постарайтеся, щоб відтепер друкували “Російська” і щоб про це всюди і по всіх дворах писалось”. На початку ХVІІІ століття француз Даламар розсилає у всі французькі установи лист “Європейський народ, призабутий історією”. У ньому він зазначає, що москвини та русини або руські — це два різні народи. Русини чи рутени раніше мали ім’я русинів і руських. Москвини присвоїли собі їхню назву, щоб надати собі видимі права керування цим народом і зробити його історію своєю. На географічних мапах етногеографічна територія України називалася Україною, а Московія зветься Московією, а не Руссю і не Росією. Поступово назва Московії замінюється новою — Росією. До кінця ХVІІІ століття в Європі ще відрізняли Русь від Московії. 1754 року французький функціонер Франсуа Дран пише до короля Людовіка ХV, що Московію можна ослабити за участю України, що Україна — це найурожайніша країна в світі, яка займає центральне місце між Трансильванією, Польщею та Кримом і є бар’єром проти “русских варваров” (так француз зве москвинів — А. К.), татар і турків. У доповідній французького міністра Вержена 1860 року йдеться про те, що “український народ тепер уярмлений “русским” (цебто московським) і що “русские” проводять політику гноблення і нищення свобод України. Українська нація, на відміну від русской, інтелігентна і культурна. З урахуванням такого бачення України московська влада доклала багато зусиль, щоб у світовій громадській думці сформувати сприйняття України як незначної провінції Російської імперії, щоб замість вживаної їхньої народної національної назви називати українців малоросами. Москвини ж, як з’ясували науковці, не мали навіть своєї давньої історії, бо ж вони, як нині свідчить дехто з істориків, не були власне й слов’янами, а якимсь поєднанням далеких від слов’янства північних і східних етносів, угрофінських племен. Можливо, тому через їхню духовність часто проривається прадавня, скоріше від монголів узята, азійська стихія. Вона не здолана й донині у москвинів остаточно, про що свідчить їхня екстравертність. Тут мав рацію московський публіцист Віс саріон Бєлінський, який ще в ХІХ столітті наголошував, що коли добре пошкребти росіянина, то обов’язково віднайдеш усередині нього татарина. Цей речник російства при цьому ще писав таке: “Нахлынули татары и спаяли разрозненные члены России ее же кровью. В этом состояла великая польза татарского двухвекового ига… Сама нетерпимость русских к иностранцам вообще была следствием татарского ига, а совсем не религиозного фанатизма”. Узявши до йменування своєї країни назву Русь, москвини вкрали й історію цієї країни, приписали її Московії. Відтак Аскольд і Дир, хрещення Русі за князя Володимира, літопис Нестора “Повість врем’яних літ”, князі Святослав та Ярослав і все наступне, навіть митрополитство Петра Могили і Києво-Могилянська Академія стали елементами історії Російської імперії. Тож своє злодійство москвини виявляли не тільки в крадіжці назви країни, крадіжці територій і перетворенні їх на “нашенские”, ай у свій спосіб крадіжках нашої історії, наших знаменитостей тощо. Так, хрещення Русі 988 року було привласнене Московією. Навіть відзначення 1025-річчя цієї події Московська Православна Церква 2013 року розпочала з Москви, а не з Києва. Тож москвини стали самойменуватися “русскими”, а нас поставили нібито на належну нам “окраину”. Саме тому, не визнаючи правомірність цих присвоєнь, автор статті йменує москвинів їхньою ж вихідною, питомою назвою. Як свідчить історія, цілком справедливою ідея національної місії кожного народу залишається доти, доки вона не переростає в ідею національної винятковості, національного месіанства-покликання. Тоді з’являється національний егоїзм, гіпертрофування національного егоцентризму, своєрідна манія величі, етнічної винятковості, уява національного месіанізму. Ідею свого месіанства найповніше розробили євреї, німці й росіяни. Торкаючись відмінності понять місія і месіанство, російський мислитель М. Трубецькой у праці “Давній і новий національний месіанізм” писав: “Так чи інакше російський національний месіанізм завжди виражався в утвердженні російського Христа, у більш чи менш тонкій русифікації Євангелія. …Ознакою національного месіанізму є обстоювання виняткової близькості одного народу до Христа, визнання його першості в Христі. Тож народів зі своєю історичною місією може бути багато, а ось народів-месій, народів-богоносців, покликаних нібито для врятування всього світу — може бути лише один. Ця ідея є порочною і безпідставною”. Тож оголошуючи себе месією, а відтак народом-богоносцем, рятівником світу, чи мають москвини якусь особливу місію в історії? Якщо євреї своє месіанство виражали переважно в релігійній формі і своєрідною юридичною підставою для цього подавали Біблію, де цей народ проголошується Богообраним, то Росія таких підстав не мала, бо у Біблії про неї навіть згадки немає. Тоді стала вона на шлях приписування собі месіанства за допомогою також дещо релігійної теорії “Москви — Третього Риму”. Ось що писав із цього приводу Микола Бердяєв: “После народа еврейского русскому народу наиболее свойственна мессианская идея, она проходит через всю русскую историю вплоть до коммунизма. Для истории русского мессианского сознания очень большое значение име-
Фото Ганни Оборської ет историософическая идея инока Филофея о Москве как Третьем Риме… Люди Московского царства считают себя избранным народом. Московские цари считали себя преемниками Византийских императоров… Преемство через них вело еще дальше, доходило до Навуходоносора… Духовный провал идеи Москвы как Третьего Рима был именно в том, что древний Рим представлялся как проявление царского могущества, мощи государства, что сложился он как Московское царство, после как империя и, наконец, как Третий Интернационал”. Свою силу Московія відчула після падіння 1453 року Візантійської імперії: “Два Рими впали, третій стоїть, а четвертому не бувати”. Князь Іван ІІІ, прагнучи успадкувати роль цієї імперії, одружився на племінниці останнього Візантійського імператора принцесі Софії, підхопив для своєї держави Візантійський герб — двоголовий орел, успадковує візантійську ідею збирання земель, великодержавності та ін. Саме в цей час народжується і всіляко обґрунтовується ідея Божого промислу в історії Московії, “исторического предопределения”, “мессионерского призвания Третьего Рима”. Федір Тютчев про останнє потім писав: “Не верь в Святую Русь кто хочет, //Лишь верь она себе самой, — // И Бог все беды нам отстрочит // В угоду трусости людской. // То, что обещано судьбами, //Уж в колыбели было ей, // Что ей завещано веками // И верой всех ее царей!”… // Венца и скиптра Византии // Вам не удастся нас лишить! // Всемирную судьбу России — // Нет, вам ее не запрудить!”. Подібний заклик ми й нині чуємо з уст путінської банди, як їх назвав митрополит Черкаський УПЦ МП Софроній. Майже півтисячоліття загалом демократичного цивілізованого розвитку людства абсолютно нічого не внесло у зміну кривавого єства московського великодержавного шовінізму, який розпочався ще з років двох Іванів — Третього і Четвертого. Покликання Росії на світове панування, на “все, что мною пройдено”, обґрунтовував О. Пушкін у своїй “Кавказькій полонянці”. Він оспівав кривавий подвиг генерала Єрмолова і його зграї у знищенні свободи кавказьких народів: “На негодующий Кавказ // Поднялся наш орел двуглавый… // Тебя я воспою, герой… // Куда ни мчался ты грозой — // Твой ход, как черная зараза, // Губил, ничтожил племена… // Смирись, Кавказ: идет Ермолов!… // Все русскому мечу подвластно”. Оргії Москви в Чечні через два століття після Єрмолова з наказом Путіна “мочить в сортире” засвідчили сталість кривавого єства московського загарбника.
Далі буде.
З вини працівниць редакції у попередньому числі “СП” у першій подачі неправильно вказане прізвище автора цієї статті. Приносимо свої вибачення професору Анатолію КОЛОДНОМУ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
