Резонанс · “У державі, де існує дві або більше офіційних мов, діють відповідно різні енергії”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Мова — це батьківщина
Слово Просвіти, №17 за 2017 рік
Андрій БУДКЕВИЧ
26 березня у місті над Дніпром сталася подія, яка була б безпрецедентною для будь-якої європейської країни, але не для України. Наступного дня в програмі ТСН каналу “1+1” показали сюжет про те, як продавчиня крамнички побила вдову загиблого героя Андрія Широкова. Напад був вчинений за… спілкування українською мовою. Поліцейські, які прибули на місце події, дійшли висновку, що це звичайна сварка двох жінок. Вони теж розмовляли московською мовою, бо так зручніше… Подібні випадки стали сумною закономірністю для місті містечок Східної, Південної, тай почасти Центральної України. У числі 13 тижневика “Слово Просвіти” з першої шпальти український письменник і редактор Любов Голота запитує нас: “То чого чекаємо, браття-українці? Доки нам почнуть виривати наші язики?…”. Цю історію активно обговорювали у соціальних мережах люди, кого те, що сталося, насправді обурило. І все?.. Спробуймо розглянути не наслідки цієї недопустимої ситуації, а причини, котрі непрямо, але однозначно впливають на появу подібних випадків. Про місто над Дніпром за останні місяці з’явилося у ЗМІ чимало хвалебних публікацій, але не дуже об’єктивного, а трапляється і відверто неправдивого характеру… Очільник цього мегаполіса демонструє “мовний патріотизм”, послуговується майже винятково мовою сусідньої держави, сесії міської ради проводять нею ж. Під час виборчих перегонів за посаду мера цього міста, пан Б. Філатов зробив “наукове” відкриття, сказавши: “…дніпропетровець — це ідентичність”. Яка?.. Ця ж кампанія місцевих виборів ознаменувалася і такою “цікавинкою” — у газетці, на сторінках якої агітували за пана Загіда Краснова (нині секретар міської ради Дніпра), мешканців міста намагалися налякати процесом
Богдан ВИХАНСЬКИЙ, учитель історії, пенсіонер, смт Дубляни, Самбірщина
У моєму селі третину мешканців становили українці, дві третини — поляки, тому майже кожна сім’я була змішаною (нашу якоюсь мірою це обминуло, бо батько одружився на дівчині-українці з сусіднього села), хоч і не зовсім, бо дідусь Микола був українцем, а бабця Францішка — полькою. Як це вплинуло на їхню долю? Однозначно відповісти важко, бо батькові сестри, приміром, ходили з мамою до костьолу, а батько з дідом до церкви, а вийшовши заміж, — одна за українця, а інша за поляка, — вже мали дітей зовсім різними: в одної були українці, а в другої поляки (були моїми ровесниками і звалися Едзьо і Тадзьо). Це був вимушений захід: церкви боролися за паству і тому уклали такі умови Конкордату між ними. Тому питання порозуміння між націями мене завжди цікавило і я завжди розшукував найкращий варіант для тої чи тої сім’ї. Поскільки це було повсюдне явище, якихось ексцесів не виникало, де батько був українцем, святкували українські свята, де поляк — польські. На великі свята родичі, ті і ті, з дітьми йшли до костьолу, на українські — до церкви, спільно йшли опісля до однієї хати, де обмінювалися облатками чи свяченим яйцем, спільно колядували.
перейменування вулиць: мовляв, вийдете завтра на вулицю, а там табличка: вулиця імені Г. Ґонґадзе або Героїв Крут. Такі витребеньки відверто антидержавного штибу не повинні закінчуватися нічим… Окрім того, З. Краснов зовсім не володіє державною мовою, не знаю, чи й розуміє. Крокуючи вулицями Дніпра, якщо й почуєте українську, як правило, це від туристів чи приїжджих, не почуєте її і у крамницях, трамваях, маршрутках. Не в пошані вона в цьому місті. Як почувається українець, який спілкується рідною мовою посеред цього московського “язикового” моря, що затопило ледь не більше половини України? Окупованим, не інакше! А що з цього приводу говорять поважні вчені й мудрі люди?… “Ми за довгі роки бездержавності звикли, що головний сенс націоналізму, національного життя — це оборонний аспект: боронити своє; доводити, які ми добрі, а які наші сусіди погані. Я не заперечую цього оборонного аспекту, але він завжди вторинний. …Справжні глибинні ресурси можна знайти тільки наступальним способом. Так би мовити, оборонний аспект приводить до Марусі Богуславки; до Мазепи він ніколи не приведе. Справжню силу завжди дає наступ, а не оборона. Отже — наша черга!”, — уривок з промови професора Валентина Мороза у Львові, ще у квітні 1996-го, чи ж був почутий… Ми дозволили, щоб у нас в нібито нашій державі вкрали мову. Та не тільки мову, у нас вкрали головну основу: “Україна — це держава для української нації. Ми повинні насамперед домогтись цієї формули. Доки цього немає — все, що ми будуємо — збудоване на піску…” — ця аксіома теж належить професору Морозу. Завдяки попереднім керівникам країни, та й теперішнім теж, постала Україна без української ідеї. Постала держава, як такий універсальний готель для всіх, у якому національні меншини вимагають для себе чи не більших прав (росіяни по всій Україні і угорці в Закарпатті), ніж представники титульної нації. А українці взагалі щось вимагають?! Оце і є одна з причин відірвання Криму Росією від тіла України, поява “днр” і “лнр”, інших шкідливих явищ. Україна сьогоднішня — то більше поняття територіальне, а не національне. Знову підтримує Валентин
Мороз: “Ми не мусимо нічого видумувати, ми мусимо тільки відновити. Зберігся лист Рум’янцева, генерал-губернатора України до Катерини II, де він нарікає, як йому тяжко в Україні. Він каже, що ті люди (має на увазі українську еліту) вважають, що вони найкращі у світі, і що є у світі доброго — то тільки в них. Отже: ми мали ту расу людей, які вважали, що Україна найкраща. Це нормальний погляд нормального українця”. Приходить година, коли слід припинити владі принижувати народ, припинити оту облуду і брехню, котру виливають на українців цебрами з екранів ТБ, відкинути пораженчеські настрої і вічний песимізм, багато чого ще… І про архіважливе. Якщо не буде організована могутня протидія не тільки збройна, а й інтелектуальна, інформаційна, духовна, — московському імпернацизму і імперській експансії економічного та релігійно-ідеологічного штибу (УПЦ МП) можемо втратити державу. Процес частково вже пішов. РФ ніколи не втихомириться, аж до повного знищення (або чергового поневолення) України. З їхнього боку за сприяння московських спецслужб будуть влаштовуватися всілякі диверсії, — на підприємствах, військових складах, шахтах тощо. Панування тієї чи тієї мови на своїй території, вкраяній чи дарованій Богом — це свідчення успішного вирішення завдання самого життя, у певних кліматичних, географічних умовах, гармонійне поєднання з довкіллям спільноти людей однієї нації. Коли починаєш спілкуватися не рідною мовою, а згодом і мислити, тоді проявляється у індивіда інакше, нове “Я”. Цебто, оте нове “Я” уже іноземець… У нього народжуються думки, судження,
налися, що наш “захист” нічого не варт, бо він не системний, не масовий, не жорсткий, тому їм нічого не загрожує, хоч би що вони витворяли з нашою мовою і як би над нею знущалися. Ми ж м’якотілі, нерішучі, занадто толерантні, боязкі, не хочемо зчиняти галасу, боїмося когось образити. А наші супротивники — злі, рішучі, агресивні істоти, які прагнуть викликати скандал за будьяку ціну, чим гучніший він буде, тим комфортніше вони почуватимуться. Як правило, це люди недалекі (впевнений, що “героїня” скандалу — продавчиня не прочитала за своє життя жодного морального трактату, не чула про Альбера Камю, в книжковій шафі в неї черепки замість книг тощо), зациклені на тому, що їх язик “вєлікій і могучій”, і той, хто ним володіє, достойний слави і почестей і баста. Не слід відкидати і того, що, можливо, походить вона з племені “перекинчиків”, які зреклися рідної мови і тому їх особливо бісить те, що є ще люди, які цього не зробили, не стали зрадниками. Відомо ж із правіків, що найстрашнішою істотою є саме такі людці. Та не забудьмо: щоб наступати, слід мати хоч якийсь тил за плечима. Коли 1954 року Олексія Іларіоновича Кириченка призначили Першим секретарем ЦК КПУ, то не було сказано ніким ані півслова, а все київське начальство перейшло на українську
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
