Шевченкіана · “Микола Гоголь мав українську душу, яка страждала від національного роздвоєння”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Микола Гоголь: «Я знаю і люблю Шевченка як земляка і обдарованого художника»
Слово Просвіти, №17 за 2017 рік
У жовтні 1851 р. Осип Бодянський, який покровительствував у Москві багатьом виходцям із України, запропонував молодому чиновнику Міністерства народної освіти Григорію Данилевському, котрий приїхав із Петербурга до Москви зі службовим дорученням, відвідати Миколу Гоголя, щоб у нього вдома послухати малоросійські пісні у виконанні якогось заїжджого співака-земляка. Уродженець Ізюмського повіту на Харківщині Данилевський згадував, що несподівана можливість познайомитися з великим письменником вельми його порадувала. Якщо вірити Данилевському, він описав зустріч з Гоголем відразу після неї. Втім, як відомо, спогади було опубліковано… три з половиною десятиліття потому. З огляду на сенсаційні подробиці публікації, цей величезний інтервал між подією та її описом неодноразово бентежив гоголезнавців різних поколінь, але, тим не менше, з того часу вони завжди посилалися на Данилевського. Та про все по чину.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
У призначений час Данилевський прийшов до Бодянського, який жив тоді в Арбатській дільниці в будинку Надії Мещеринової, що біля церкви Старого Вознесіння, на розі Великої Нікітської вулиці й Мерзляківського провулку (Шевченківські місця!). Звідки до будинку, де у графа Олександра Толстого жив Гоголь, кілька сотень кроків, але Бодянський, у якого боліли ноги, взяв візника з дрогами. Вони швидко спустилися Нікітським бульваром до будинку, котрий москвичі називали іменем колишнього домовласника — Тализіна, в’їхали в кам’яні ворота високої огорожі й повернули до балконної галереї. У передпокої нижнього поверху літній слуга графа привітно вказав їм на двері праворуч. “Не спізнилися?” — запитав Бодянський, з притаманною йому кульгавістю проходячи в двері. “Пожалуйте, ждутс!” — відповів слуга. Бодянський, минувши передпокій, зупинився перед наступними, зачиненими дверима в кутову кімнату, два вікна якої виходили у двір і два — на бульвар. Там — робочий кабінет Гоголя. Бодянський постукав у двері цієї кімнати. “Чи дома, брате Миколо?” — запитав рідною мовою. “А дома ж, дома!” — так само українською відповів Гоголь. Двері прочинилися. На порозі стояв господар. Гості ввійшли до кабінету. Данилевський писав, що Бодянський відрекомендував його Гоголю, сказавши, що той служить чиновником з особливих доручень при товаришеві міністра народної освіти Авраамі Норові. Та відразу запитав, озираючись: “А де ж наш співак?” Гоголь відповів із неприхованим невдоволенням: “Підманув, поїхав до Щепкіна на вареники! Щойно прислав цидулку з вибаченнями, начебто забув, що спершу пообіцяв туди”. — “А може, й так, — сказав Бодянський, — вареники не свій брат”. Він, як ніхто, знав про Гоголеву пристрасть до вареників, а в першій половині минулого, 1850 р., троє земляків взагалі регулярно збиралися на “вареники і пісні” у Сергія Аксакова. У щоденнику Бодянського читаємо: “Под варениками разумеется обед у С. Т. Аксакова, по воскресеньям, где непременным блюдом были всегда вареники для трёх хохлов: Гоголя, М. А. Максимовича и меня, а после обеда спустя час, другой, песни малороссийские под фортепьяно, распеваемые второю дочерью хозяина, Надеждою Сергеевною…”. Між іншим, Тарас Шевченко також згадував, як 25 березня 1858 р. у Сергія Аксакова “с наслаждением слушал мои родные песни, петые Надеждой Сергеевной”… В останніх рядках московської сторінки біографії
Гоголя вимагає нового прочитання саме його щире захоплення малоросійськими піснями, які залишилися чи не єдиною духовною ниткою, що пов’язувала тоді Миколу Васильовича з Україною. Розмовляючи з гостями, Гоголь то походжав кімнатою, то сідав у крісло до столу, за яким Бодянський і Данилевський розмістилися на дивані, й час від часу позирав на них. Середнього зросту, міцний і, як здалося гостям, із цілком здоровим кольором обличчя, він був одягнутий в темнокоричневе, довге пальто і темно-- зелений оксамитовий жилет, щільно застібнутий до шиї, в якому, поверх атласної чорної краватки, видніли білі, м’які комірчики сорочки. Його довге, каштанове волосся прямими пасмами спадало нижче вух, ледь-ледь загинаючись над ними. Тонкі, темні, шовковисті вусики заледве прикривали повні, красиві губи, під якими була крихітна еспаньйолка. Невеликі карі очі дивилися ласкаво та обережно, здавалося, вони не усміхалися навіть тоді, коли Гоголь говорив щось веселе і смішне. Довгий, кістлявий ніс надавав цьому обличчю і цим обережним очам щось пташине, вивчаюче і водночас доброзично-- гордовите. Так дивляться з дахівок українських хуторів, стоячи на одній нозі, уважно-задумливі бусли. Гоголь у цей час був дуже подібним на свій портрет, писаний з нього в Римі у 1841 р. знаменитим Олександром Івановим. Цьому портрету він, як відомо, віддавав перевагу перед іншими. Вгамувавши мимовільне збентеження, Данилевський почав поволі прислухатися до розмови Гоголя з Бодянським, що й дає змогу тепер відтворити будь-- який її сюжет. Але нас особливо цікавить той момент, коли Бодянський раптом запитав, звертаючись до Гоголя, який захоплено хвалив Аполлона Майкова: “А Шевченко?” Той трохи помовчав і, здається, наїжачився. На гостей із-за конторки знову глипнув обережний бусел. “Як він Вам?” — наполягав Бодянський. “Добре, що й казати, — нарешті відповів Гоголь. — Тільки не ображайтеся, друже мій … Ви — його шанувальник, а його особиста доля варта всілякої участі й співчуття…” — “Але навіщо Ви домішуєте сюди особисту долю? — з невдоволенням заперечив Бодянський. — Це зайве… Скажіть про талант, про його поезію…” — “Дьогтю багато, — неголосно, але твердо промовив Гоголь, — і навіть додам, дьогтю більше, ніж власне поезії. Нам-бо з Вами, як малоросам, це, мабуть, і приємно, та не у всіх носи, як наші. Та й мова…” Тут Бодянський, який відразу занепокоєно насторожився, не витримав, почав заперечувати і швидко розпалився. Гоголь, навпаки, залишався спокійним і відповів повагом, навіть повчально: “Нам, Осипе Максимовичу, слід писати російською, треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї, панівної мови для усіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців і сербів повинна бути єдина святиня — мова Пушкіна, яким є Євангеліє для всіх християн, католиків, лютеран і гернгутерів. А Ви хочете провансальського поета Жасмена поставити врівень з Мольєром і Шатобріаном!” — “Та який же це Жасмен? — вигукнув Бодянський. — Хіба їх можна порівнювати? Що Ви? Ви ж самі малорос!” Ця негайна, гостра і рішуча реакція Бодянського, його повна незгода з Гоголем роблять високу честь професорові Московського університету. То був зоряний час його життя! Бодянський ніколи про це не заявляв, але для історії саме та мить в його біографії була справді важливою. Він захистив генія Шевченка перед генієм Гоголем! Гоголь, очевидно, відчув силу супротиву, він раптом зупинився біля конторки й, ніби тримаючи удар, сперся на неї спиною. Потім упевнено продовжив: “Нам, малоросам і росіянам, потрібна одна поезія, спокійна і сильна, нетлінна поезія правди, добра і краси. Я знаю і люблю Шевченка як земляка і обдарованого художника; мені вдалося і самому дечим допомогти в першому влаштуванні його долі”. Навряд чи це відповідає дійсності. Принаймні жодних інших свідчень про Гоголеву причетність до Шевченкової долі не збереглося. Жонглювання припущеннями, зокрема й усупереч свідченням самого Шевченка, поки що не дало жодних, справді наукових, результатів. Відомо, що в листах до Варвари Рєпніної Тарас Григорович однозначно заявив, що йому не вдалося познайомитися з Миколою Васильовичем. Можна, звичайно, без жодного сумніву, переконувати себе та читачів, що Шевченко, виявляється,… містифікував царських перлюстраторів, оберігаючи Гоголя від неприємностей за знайомство з крамольним засланцем. Але перетворювати це припущення на науковий аргумент, множачи подібні гіпотези, — це вже не наука. Більше того, перебуваючи на засланні, поет, як зазначав Сергій Єфремов, “пишучи про свій скрут і до Жуковського, і до В. Григоровича, і до гр. Ф. Толстого, Шевченко так-таки й не зібрався і не наважився обернутися до свого улюбленого письменника і земляка в особистій справі… Він все ж ніби почуває в йому щось наче чуже собі, не суголосне… й у найзвичайнісінькому життєвому розумінні”. Як на мене, то можна хіба що допустити, що Гоголь якимось чином дізнався про турботи його приятелів Василя Жуковського й Аполлона Мокрицького щодо звільнення поета з кріпацтва. Сам він у той час був за кордоном. Юрій Барабаш жорстко зазначає, що уподібнення Тараса Шевченка до провансальського поета Жака Жасмена зводить нанівець “висловлені Гоголем у тій самій розмові побіжні позитивні репліки — про “знання” ним Шевченка і “любов” до нього “як земляка й обдарованого художника”; якщо розмову 1851 р. вірно відтворено, то зі зіставлення двох взаємозаперечних характеристик випливає, що Гоголь якраз не знав Шевченка, не розумів і не цінував, як мало би бути, його талант”. У цьому контексті доцільно сприймати і подальші висловлювання Гоголя про Шевченка, наведені Данилевським: “Але його занапастили наші розумники, наштовхнувши його на твори, далекі від істинного таланту. Вони все ще дожовують європейські давно викинуті жуйки. (За два роки до того, 14 грудня 1849 р., Гоголь у листі до Василя Жуковського висловив цю думку про деяких його ліберально налаштованих знайомих, які “в полном невежестве дожёвывают уже выплюнутые жеваки”. — В. М.) Росіянин і малорос — це душі близнюків, які доповнюють одна одну, рідні й однаково сильні. Надавати перевагу одній на шкоду іншій неможливо. Ні, Осипе Максимовичу, не те нам потрібно, не те. Всяк, хто пише тепер, повинен думати не про розбіжності; він повинен перш за все поставити себе перед обличчя того, хто дав нам вічне людське слово…”
Довго ще Микола Васильович говорив у такому дусі. Бодянський тепер уже пригнічено мовчав, але, вочевидь, не погоджувався з Гоголем. Йому було зовсім незрозуміло, коли й чим той допоміг Шевченкові, проте запитувати не хотілося. Щирого поетового друга опанувало відчуття несправедливості, вчиненої щодо засланого Шевченка в його — Бодянського — присутності. І він нічого не міг вдіяти! З гіркотою згадав єдиного листа, якого отримав від Шевченка з Оренбурга на початку минулого року. Поет писав, що Господь не дав йому докінчити віку на любій Україні, тому йому тяжко. Аж сльози капають, так тяжко! “Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! І заказали писать їх…” За вірші, які Шевченко написав материнською, українською мовою! А Гоголь… Нестерпно заболіло серце. Чи душа? “Треба просто піти звідси!” — вирішив Осип Максимович і полегшено зітхнув, підводячись. Сказав голосно, твердо, але ввічливо: “Ну, ми Вам заважаємо, пора нам додому!” Гості розкланялися і вийшли. “Дивна людина, — схвильовано промовив Бодянський, коли вони опинилися на Нікітському бульварі, — на нього як найде. Заперечувати значення Шевченка! От уже, мабуть, не з тієї ноги нині встав”. А знаєте, як прокоментував усе це ростовський гоголезнавець Павло Шестаков у книжці “Между днём и ночью. Размышления о Гоголе”? Цитую: “Вони (Бодянський і Данилевський. — В. М.) ніяк не могли зрозуміти, що любитель вареників і українських пісень (Гоголь. — В. М.) — великий російський письменник, хоч би з якої ноги він встав”. Ох, як насправді мало знав автор Гоголевого друга, котрого в книзі чомусь названо ще й Бородянським! Адже насправді Бодянський розумів Гоголя значно глибше й проникливіше, ніж деякі сучасні гоголезнавці, зокрема Шестаков. Осип Максимович, на відміну від автора цитованих слів, розумів, що великий російський письменник Микола Гоголь мав українську душу, яка страждала від національного роздвоєння й комплексувала, відчуваючи історичну правоту Шевченка. Мені довелося зустрічати твердження, що Данилевський приписав Гоголеві слова, які той нібито насправді не говорив. Але пам’ятатимемо, що Данилевський, так би мовити, застрахувався: “Вышеприведенный разговор Гоголя я тогда же сообщил на родину близкому мне лицу, в письме, по которому впоследствии и внес его в мои начатые воспоминания. Мнение Гоголя о Шевченко я не раз, при случае, передавал нашим землякам. Они пожимали плечами и с досадой объясняли его посторонними, политическими соображениями, как и вообще все тогдашнее настроение Гоголя” (Данилевский Григорий. Знакомство с Гоголем // Исторический вестник. Историко-литературный журнал. — С.-Петербург, 1886. Том XXVI. С. 479—480). До того ж, мало хто згадує, що Данилевський якось не лише показував свої записи Бодянському, а й врахував його правки, тобто, спогади були дав-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
