Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Душі наших предків радіють, коли ми відвідуємо рідні краї і благословляють нас згори”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ЗЗггааддааййммоо іі ппоомм’’яяннііммоо

Слово Просвіти, №17 за 2017 рік

Ніла ПІДПАЛА “Слово Просвіти” — найулюбленіша, найшанованіша і найбажаніша газета і для мене, і для багатьох моїх друзів, бо вона україноцентрична, своя(!), рідна. Колись талановитий письменник із Полтавщини, автор майстерного, чесного, виболеного і стражденного роману “Свято останнього млива”, що все ж удостоївся Шевченківської премії, Феодосій Роговий у своїх спогадах “Слово на прощання” про поеташістдесятника Володимира Підпалого писав: “…розмовляли недовго, бо був робочий час, але все про поезію, про літературу — трудно, мовляв, вважай, неможливо видати українську правду, а як хочеться її пекучої, гіркої… “Ти знаєш чого мені все життя хочеться? — проводив мене Володя до виходу, відкриває переді мною двері і спиняється вже за порогом. — Рідного мені все життя хочеться, — пильнує в очі і додає, — рідного слова правдивого і волі для душі все життя мені хочеться, — повторив утретє, — як Благословення”, — і потис на прощання руку. Більше ми не бачились…” У газети “Слово Просвіти” є все, чого тоді хотілося Володі, його соратникам і побратимам, чого й сьогодні хочеться справжнім (а не фейковим, не фарбованим) українським патріотам: грамотне рідне і правдиве слово, українська правда і гірка, і пекуча (ще б додала — а для декого колюча) і за це усім вам, творцям газети, низький уклін і зичення Божої опіки і від мене, і від усіх численних шанувальників. І тому такий дорогий для мене матеріал на річницю відходу близької мені людини Лариси Юріївни Юркевич, та ще й збагачений задушевними словами наймолодшої представниці роду Наталії Юркевич, хотілось би бачити надрукованим саме у Вашій газеті. Славний рід Юркевичів 9 квітня минув рік, як не стало Лариси Юріївни Юркевич — достойної представниці славного роду Юркевичів. Згадаймо їх і пом’янімо… Її прадід — Йосип В’ячеславович Юркевич (1855—1910) — український громадський діяч і один із засновників кооперативного руху в Україні, один із фундаторів Київської Старої громади, член першої хвилі Київського товариства “Просвіта”. Лікар. Лікував Лесю Українку. Максим Рильський довіку був вдячний, що після смерті батька Тадея Розеславовича був його опікуном. І саме він 1907 р. у газеті “Рада” надрукував перші вірші юного поета “Весна” і “Сон”. У родовому селі Криве (колись Сквирського повіту, нині Попільнянського району) збудував школу, де і досі навчаються земляки і яка носить його ім’я. Звернемось по доповнення до цікавих і безцінних спогадів наймолодшої гілки Юркевичів — Наталії, що днями надійшли нам із Москви, де вона мешкає: “З мемуарів мого дідуся (Ю. Л. Юркевича) і родинних переказів було відомо, що з ініціативи прадіда саме в селі Криве було побудовано першу в Україні сільську електростанцію, створив він там і сільський кооператив, і сільськогосподарську машинну станцію, а також організував школу”. Її дід — Лев Йосипович Юркевич (1883—1919) — український політичний діяч, письменник, публіцист. Видавець і редактор часопису “Боротьба” —закордонної групи українських соціал-демократів. Спадщину, яка дісталася від батька, витратив на підтримку української соціалдемократичної преси. Своїм небезпечним противником його вважав Ленін. Змушений проживати за кордоном. Повертаючись у розбурхану революцією Росію, Л. Юркевич заразився на тиф і 1919 р. помер. Похований у Москві. Її бабуся — Марія Павлівна Юркевич (Білякова, 1883—1967), з якою Лев Юркевич познайомився у Лук’янівській тюрмі, де перебували як РУПівці — члени Революційної української партії. Із 1907-го проживали за кордоном — у Швейцарії, Франції. Марія Павлівна закінчила знамениті в ті часи курси фізичного виховання професора Петра Лесгафта. І за словами її сина Юрія Львовича: “Вона стала кваліфікованою “лесгафтічкою”. Фізичне виховання дітей, його теорія і практика стали її основним фахом на все життя, плюс дошкільне виховання”. “Здоровий спосіб життя” вона викладала у Київській гімназії №1, а в США, куди потрапила з Німеччини 1945 р., була ще й редактором дитячих книжок українською мовою. Син Юрій Львович відшукав її після повернення з таборів 1955 року, але побачитися їм не судилося. Померла у Філадельфії. І саме Лариса Юріївна виконала довголітню мрію свого батька і поклонилась святій могилі його матері і своєї бабусі 2011 р. Рада, що мала щастя дружити з її батьком — Юрієм Львовичем Юркевичем (1907—1990) — і була свідком того, як він любив і свою доньку, і свою внучечку. Він прожив довге, складне і цікаве життя. У біографічній довідці, свого часу надісланій на наше прохання, читаємо: “Народився 1907 р. в Женеві (Швейцарія), де в той час перебували в політичній еміграції мої батьки Лев Йосипович та Марія Павлівна — обоє активні діячі УСДРП і учасники подій 1905 р. Потім родина мешкала в Москві, Києві та в с. Плоскому на Ніжинщині. Навчався в Першій київській гімназії імені Т. Шевченка, далі — трудшкола. Після закінчення трудшколи та профшколи 1925 року вступив до КПІ, де навчався чотири курси, а влітку 1929 року був заарештований у зв’язку із “справою” СУМ та СВУ. Оскільки я не визнав себе винним, то на харківський процес не потрапив, а був висланий на п’ять років у Казахстан за рішенням ОСО (особые совещания). Відбувши заслання, жив у Саратові й Москві, а 1940 року був заарештований знову і одержав (по ОСО) вісім років таборів. В ув’язненні згодом ще раз одержав вісім (по ОСО) по табірній справі. Після звільнення у 1951 р. відбував заслання у Красноярському краю, далі жив під Москвою (до реабілітації) і лише 1955 року повернувся до Москви”. Юрій Львович чудово знався на світовій літературі, музиці, володів кількома Л. Ю. Юркевич біля могили прадіда Й. В. Юркевича в с. Криве на Житомирщині мовами, працював над технічними перекладами із п’яти мов (англійської, німецької, польської, чеської, російської). Мав щиру, “вникливу”, іронічну вдачу. І хоча майже все життя прожив за межами України, але своїм походженням, обставинами виховання, духовними зацікавленнями був тісно пов’язаний з Україною, з її культурою, зокрема традиційною. У 1977—1980 рр. написав українською мовою спогади “Дитинство і юність”, які вдалося надрукувати у щорічнику “Україна” “Наука і культура” (випуск 34, 2008 р.). Це неоціненний документ епохи. Напевно, коли не стало Юрія Львовича, його любов до України, гордість за свій рід перейшла у душу доньки Лариси, і вона їде в Криве, на землю предків. Була глибока осінь, але яскраве сонце освітлювало дорогу, ніби душі вмерлих Юркевичів вітали гостю і раділи її наверненню до рідного краю, до роду, до праці батька. Про це згадує і Наталочка Юркевич: “Цікаво, що щоразу, коли мама чи ми разом приїжджали в Криве, була гарна погода і світило сонце, і ми говорили про те, що, мабуть, душі наших предків радіють, коли ми відвідуємо рідні краї і благословляють нас згори”. До речі, саме клопотаннями доньки вийшов російський варіант спогадів (Юркевич Ю. Минувшее проходит предо мною. М.: Возвращение, 2000). Народилася Лариса Юркевич 1938 року у Москві в родині Тамари Юхимівни Криммер і Юрія Львовича Юркевича. Звернемося знову до спогадів її доньки Наталії Юркевич: “Усі наші предки по лінії Юркевичів були родом з України, родоначальником родинного древа був прадід моєї мами Йосип В’ячеK славович Юркевич, — лікар, який закінчив медичний факультет Київського університету, головною рисою якого була надзвичайна доброта. М. Т. Рильський у своїх спогадах говорить про нього, як про “сонячного лікаря” — “посидить Йосип В’ячеславович біля хворого, поговорить з ним, пожартує — і тому вже стає краще”, і хоча під кінець життя прадід уже припинив медичну практику, люди продовжували приходити до нього по допомогу… Мені віриться, що сімейні професії, особливо такі, як лікар і вчитель, можуть передаватися через покоління — адже це як Божий дар. Ось і моя мама таK кож 1964 року закінчила Московську медичK ну академію ім. Сеченова, і з 1968 року праK цювала лікаремKтерапевтом у Московській державній клініці професійних захворювань ім. Тареєва. Вона була лікарем “за покликанK ням”, і тим самим продовжила славну траK дицію роду Юркевичів — самовіддано допоK магати людям, виліковувати їх від недуг не тільки ліками, а й добрим словом, розраK дою… Цікаво, що прадід, Йосип В’ячеславович, високо цінував народну медицину, знав про існування вітамінів, коли про них і поняття ще не було. Мама розповідаK ла, що в нашому присадибному парку села Криве досі ранньої осені можна відчути аромат багаторічних лікарK ських трав і рослин, висаджених праK дідом… Так само, як і прадід, моя мама заK хоплювалася нетрадиційними метоK дами лікування — акупунктурою, рефлексотерапією, відвідувала чисK ленні курси удосконалення для лікарів, зокрема і при кафедрі нетрадиційної медицини Московської медичної акаK демії. Мама завжди з великим інтересом і трепетом ставилася до нашого укK раїнського коріння …і мріяла встаноK вити зв’язок із селом Криве. Вона віриK ла, що пам’ять про наших предків не може зникнути безслідно, і 1994 року напиK сала листа в школу с. Криве, директором якої в ті роки була чудова жінка і педагог Катерина Федорівна Стецюк. Вона відгукK нулася на лист мами… Між ними зав’язалоK ся активне листування, а потім 1996 року мама вперше побувала в селі Криве і в школі, передала багато родинних матеріалів до шкільного музею, зокрема і бібліотеку свого батька. 1998 року нам разом пощастило бути на 100Kріччі школи, коли учні зробили інсценуK вання за книгою батька Лариси Юріївни (мого дідуся), Юрія Львовича Юркевича, і школі було присвоєно ім’я Й. В. Юркевича. Єдиною прикрістю для мами було те, що садиба практично перестала функціонуваK ти для блага людей — раніше в ній містився дитячий садок, потім медична амбулаторія, але через те, що в селі стало мало людей, буK динок спорожнів і почав занепадати. Мама протягом багатьох років писала листи в різK ні керівні інстанції України і Києва, неодноK разово приїжджала в місцеву адміністраK цію, щоб переконати місцеве керівництво у Сімейна могила Юркевичів на Новодівичому кладовищі в Москві необхідності збереження садиби, передачі будинку в надійні руки і для користі людей, але з багатьох, зокрема і з економічних приK чин, усі зусилля були безрезультатні… Моя мама була справді незвичайною люK диною — життєрадісною, чарівною, любила людей, з юності захоплювалася недільними походами Підмосков’ям, узимку далекими походами на лижах (Мещера, Архангельська обл.), влітку ходила в гори Карпати, Урал, Кавказ, Памір, Байкал, ТяньKШань, в Азію, звідки через перевали заввишки понад 4000 м, по льодовиках вони дійшли до Алмати й по інших перевалах назад на ІссикKКуль. Групи були з різних міст зі всього СРСР, з багатьма мама продовжувала дружити багато років, хоч і жили її знайомі та друзі не лише в різK них містах, а й у різних країнах… Вона була дуже товариською, комунікаK бельною, енергійною й життєрадісною люK диною, незважаючи на складність роботи і непередбачені життєві обставини, коли їй самій довелося виховувати мене. Я ніколи не бачила її сумною чи в поганому настрої. НаK віть в останні місяці життя мама намагаK лася не показувати, що їй важко або боляK че… Незважаючи на свою зайнятість робоK тою, мама завжди приділяла мені багато уваги, виховувала в мені почуття краси. З дитинства ми багато їздили на екскурсії, також я займалася музикою, спортом, вивK чала іноземні мови, закінчила Московський державний педагогічний університет і праK цюю викладачем англійської мови. Мій дідусь знав кілька мов — українську, англійську, ніK мецьку, під час табірного заслання трохи вивчив угорську мову, в літньому віці любив читати книги переважно іноземними моваK ми, які йому приносила моя мама, і радів, що моя спеціальність буде також пов’язана з англійською мовою. Ми з мамою були дуже близькі, і тепер, коли її не стало, особливо чітко починаю роK зуміти, що вона прагнула передати мені найкращі людські якості, якими володіла саK ма: доброту, вірність, чуйність, чесність, інтерес до життя, бажання пізнавати і постійно вчитися, а також стійкість у найважчих життєвих обставинах”. Дякуємо Наталі за таку щемливу, щиру і зворушливу розповідь про маму — Ларису Юріївну, нащадка славного українського роду Юркевичів. Хай лишається з нами добра пам’ять про цю славетну родину, бо саме з таких родин твориться наш народ… Пом’янімо ж їх усіх, хто уже відлетів у засвіти. Світла і вічна їм пам’ять. А діла їх, добро їх залишаються з нами. Воістину: “Людина тільки пам’яттю багата…”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин