“Сюжети з Псалтиря дедалі набували поетичних форм у творах Петра Гулака-Артемовського, Михайла Максимовича, Тараса Шевченка”. Духовний простір · с. 6сторінка оригіналу ↗
Як Святе Письмо ставало українським До виходу в світ у київському видавництві «Наша культура і наука» 21-го тому канадсько-українського проекту «Запізніле вороття»*
Слово Просвіти, №17 за 2018 рік
Біблія в перекладі зі староєврейської означає Книга Книг. Книгу цю писали, переписували, перекладали й множили різними способами впродовж понад 1700 років спадкоємці більше ніж 60 поколінь різних народів світу, й відтоді не зазнала вона практично жодних змістових відхилень від оригіналу. Повний переклад Святого Письма здійснено понад 250-ма мовами світу, окремі книги перекладали ще й 740-ма мовами та діалектами, що загалом складає близько 1000 перекладів. Саме цей твір став першою друкованою книгою на землі. Її виготовив на своєму винаході у першій половині ХV століття латинською мовою знаменитий німець Йоган Гутенберг. Які обставини перешкоджали українцям упродовж тривалого часу спілкуватися з Богом українською мовою? Хто стояв біля витоків українського перекладацтва Святого Письма з оригінальних мов? Чому саме канонічно визнана українськомовна Біблія спонукала до творення спільної, соборної літературної мови всієї нації? У чому сила, потреба, значення, особливості сприйняття змісту богослужбових книг? Відповіді на ці та інші запитання із розлогої тематики богословських студій містяться в цьому, вже 21-му, випуску недрукованих досі в Україні творів Івана Огієнка.
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Біблія своєю мовою як чинник зрілості нації Кожен народ, хто завдяки своїм кращим освітнім силам рано чи пізно брався за переклади і множення цих книг для своїх потреб, засвідчував свою духовну зрілість і своє право посідати гідне місце серед цивілізованих націй. В історії літературних мов світу є чимало прикладів, коли саме майстерно перекладена Біблія ставала взірцем подальшого розвитку цієї мови й літератури. Так було, зокрема, з англомовним перекладом Біблії, який здійснив близько 1380 року Джон Вінклер, а завершив значно пізніше, 1535 р., Вільям Тіндаль. Згодом цілі покоління англійців училися своєї літературної мови за перекладом Біблії Тіндаля. Авторитет живої французької мови підняв своїм перекладом Біблії Жан Кальвін. Нова сторінка в розвитку німецької літературної мови розпочалася з виходом у світ німецькомовного перекладу Святого Письма (1534), здійсненого Мартіном Лютером — вихідцем із простої селянської родини, який узяв за основу свого перекладу народну мову однієї з центральних земель країни. Феномен Лютерового перекладу полягав і в тому, що досі у різних землях Німеччини говорили різними діалектами і саме національна Біблія стала в основі формування всенімецької літературної мови. Це ж можна сказати й про чехів. На жаль, українцям у цьому плані не щастило довго. Маючи кілька добрих перекладів (з-поміж них — Пересопницьке Євангеліє 1556-го, Острозька Біблія 1581 років), тодішні духовні провідники нації не змогли поширити їх у маси, оскільки це потребувало постійного й достатнього друку. Тому ці переклади залишалися рукописними чи друкованими раритетами, не впливаючи на широкі народні верстви. Значною мірою причиною такого становища була сама церковнослов’янська мова, якою написана була, на противагу Пересопницькому євангелію, Острозька Біблія. Навіть не вся інтелігенція її добре розуміла. І це було фатальним для розвою самої літературної мови, бо, пануючи повсюдно в богослужінні, церковнослов’янщина довго вбивала саму потребу перекладів Св. Письма мовою народною. Національне пробудження українців кінця 40-х років ХІХ століття, що увінчалося створенням Кирило-Мефодіївського братства, спонукало до обговорення в широких колах інтелігенції ідеї так званих недільних шкіл із викладанням там предметів українською мовою і зокрема вивчення рідною мовою Закону Божого. Для цього потрібні були відповідні підручники чи окремі книги. Українськомовні переспіви Псалмів, сюжети з Псалтиря дедалі набували поетичних форм у творах Петра Гулака-Артемовського, Михайла Максимовича, Тараса Шевченка. Боронити право українського народу на свою мову, літературу, історію взялися засновники й численні прихильники національно свідомої інтелігенції першого поважного часопису “Основа”, що почав виходити в Петербурзі з 1861 року. Саме зі сторінок цього часопису (кн. 8 за 1862 рік) уперше читачам повідомили про створення в Петербурзі Громадського комітету для збору коштів на видання підручників і Св. Письма українською мовою. Таким чином, до середини ХІХ століття в українському суспільстві визріла нагальна потреба перекладу Святого Письма народною мовою.
Синод Російської церкви: українською звертатися до Бога заборонено Сталося так, що на цю надзвичайно складну працю першим відважився Пилип Морачевський — інспектор Ніжинської гімназії вищих наук князя В. Безбородька, родом з Чернігівщини, палкий прихильник української старовини. Добре володіючи грецькою мовою, він за відносно короткий проміжок часу виконав надзвичайно великий обсяг роботи — переклав тогочасною літературною українською мовою чотири Євангелія Нового Заповіту. Для одержання дозволу на друк автор надіслав свій переклад 1860 року на дві адреси — Синоду Російської православної церкви до Москви та Академії наук у Петербург. Академія визнала працю українця задовільною і вартою надрукування. Церковна ж ієрархічна установа відповіла категоричним “ні”: „Перевод Евангелий, сделанный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к печатанию...” Бюрократичні фрази, такі як “не может быть допущено к печатанию” чи “безусловно запретить к напечатанию”, в умовах дії антиукраїнських Валуєвського (1863), а згодом Емського (1876) цензурних актів проставляли практично на всіх українськомовних рукописах з історії чи культури України, що надходили з України для “іспрошенія дозволу” до цивільного чи церковного цензурних відомств Москви чи Петербурга. Заборона видати українськомовний переклад Нового Заповіту Пилипа Морачевського пояснюється ще й тією обставиною, що українці і в цьому питанні пішли попереду своїх північних сусідів. Адже перший переклад
Біблії російською літературною мовою було здійснено в Москві лише 1876 року. Менш відома в історії нашої культури друга спроба перекладу Святого Письма на тогочасну галицько-українську мову одного з провідників національного відродження в західноукраїнських землях першої половини XIX століття Маркіяна Шашкевича. Упродовж 1811—1834 років він ретельно працював над Псалмами і Євангелієм від Матвія та Марка. Характерна особливість перекладів Шашкевича в тому, що вони значно коротші від оригінальних і за своєю композицією скоріше нагадують сонети: наприкінці кожного псалма подається своєрідний ключ до розуміння викладених попереду думок. І ще одна відмінність “Псалмів”: прагнучи наблизити їхній зміст до простого галицького читача, низці сюжетів перекладач надав виразно національного характеру. Міркування Давида про святий Сіон, Ізраїль, спадщину Якова у “Русланових псалмах” спроектовано на “наших людей”, „вітер на степах України”, “русько-українське серце”, “віру руську”, “віру тверду, як Бескид” і т. ін. Як і в попередньому випадку, за життя Маркіяна Шашкевича спроби його перекладів Святого Письма тогочасною галицькою мовою також не побачили світ. Ще одну маловідому спробу дати народові можливість читати Святе Письмо рідною мовою здійснює український письменник і фольклорист Володимир Александрович. За фахом він був військовим лікарем, за чином — генералом, але в душі — українським патріотом. Це й спонукало його у 53 роки засісти за вивчення староєврейської мови, аби з оригінальних текстів створити українськомовну версію біблійної історії. Свій великий намір йому вдалося реалізувати лише частково. 1877 року у кількості 20 примірників вийшла друком його “Книга Іова, на малоруську мову переложена”.
Біблія від Пантелеймона Куліша Копітка праця цього діяча з біблійними текстами, що тривала загалом тридцять років, була сповнена багатьох драматичних колізій, на яких варто бодай фрагментарно наголосити. Задум взятися до перекладу Святого Письма в Куліша визрів уроки його державної служби чиновником з особливих доручень царського уряду у Варшаві (1864— 1867). Маючи безпосередній стосунок до заснування у Львові літературного журналу “Правда”, він спочатку публікує там перші частини своїх перекладів — Книгу Іова, Псалтир. 1869 року, як додаток до цього журналу, виходить ціле п’ятикнижжя Мойсея, що мало таку загальну назву: “Святе Письмо, або вся Біблія Старого і Нового Завіту русько-українською мовою переложена. Частина І. П’ять книг Мусієвих”. Знайомство у Відні з галичанином Іваном Пулюєм прискорило перекладацьку працю. Після попередньої домовленості з Британським і Закордонним Біблійним товариством вимальовувалася перспектива видати офіційним шляхом повний текст Біблії для українців і Галичини, і підросійської України. Пулюй, що добре знав грецьку, дуже допоміг Кулішеві, в якого більше часу стало для виправлення перекладеного українською мовою і вивірення з церковнослов’янським, російським, польським, сербським і латинськими текстами. Підготовлені до друку всі чотири Євангелія Нового Заповіту були передані до штаб-квартири Біблійного товариства в Лондон 1871 року. Перекладачі не сподівалися на негативну відповідь. На жаль, вона виявилася саме такою. Головний рецензент перекладу відомий віденський славіст Франц Міклошевич виніс суворий вердикт: переклад досить віддалений від грецького оригіналу і не може бути прийнятий до друку під патронатом цієї організації. Зважаючи на скрутний матеріальний стан П. Куліша, така відповідь, звичайно, дуже засмутила його, але не спинила бажання працювати далі. За сприяння брата дружини Василя Білозерського Куліш усе-таки відважується друкувати своє дітище. Побачило воно світ з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (постарався І. Пулюй) і мало таку назву: “Святе Письмо Нового Завіту. Мовою русько-українською переклали П. А. Куліш і Д-р І. Пулюй”. Обсяг цього видання — 464 сторінки. Видання у світ власним коштом результатів своєї багаторічної праці не принесло перекладачам належної втіхи. У Галичині книгу зустріли прохолодно, а то й вороже. Зі зрозумілих причин проти неї виступили передусім уніатські священики та москвофіли. Але й свої українці гідно не поцінували подвижницької праці двох достойників нації, захоплених соборницькою ідеєю. Не зовсім умотивованою видається сьогодні, скажімо, критика цього перекладу Іваном Франком. Проте ні бойкот перекладацької праці явними і прихованими недругами, ні пожежа на хуторі Мотронівка, під час якої згоріло немало рукописного матеріалу, ні заборона поширювати це видання на території Російської імперії не спинило запалу Куліша будьщо сповна реалізувати задумане. У висліді численних переробок і доповнень, після 14 літ листування з Біблійним товариством останнє таки погодилося 1885 року купити переклад Нового Завіту. Видання це побачило світ у Відні 1887 року, а потім було повторене через п’ять років. Ця маленька перемога вселила Пантелеймону Олександровичу надії видати повну Біблію в Росії. Тривале в часі його листування з М. Драгомановим засвідчує, як гаряче підтримував цю ідею побратим по духу. Драгоманов навіть спеціально приїздив до Петербурга залагоджувати з М. Костомаровим питання про виділення для Кулішевого перекладу спеціальних коштів. На жаль, ці спроби не увінчалися успіхом. П. Куліш помер 1897 року, не завершивши своєї багаторічної праці. Дружина письменника Ганна Барвінок передала незавершену працю чоловіка на зберігання поміщику Тарновському. Незабаром помер і сам Тарновський, але встиг домовитися з письменником І. Нечуєм-Левицьким про закінчення перекладу, заплативши йому наперед за роботу. Мабуть, житейською долею П. Куліша та його побратимів було так передбачено, що багаторічна історія поневірянь і розчарувань із перекладом Біблії мусила все ж завершитися щасливо. Британське і Закордонне Біблійне товариство після неодноразових переговорів з І. Пулюєм нарешті прийняло до видання увесь текст рукопису. Наприкінці 1903 року в тому ж таки Відні ця давноочікувана книга побачила світ. На твердій обкладинці її було відтиснено українські слова: “Святе Письмо Старого і Нового Завіту. Переклад П. О. Куліша, І. С. Левицького і І. Пулюя. Відень, 1903”. Проте в умовах дії ще жорсткішого від Валуєвського (1863 року) Емського антиукраїнського цензурного циркуляру фактично до революції 1905 року жоден примірник цієї книги не міг бути офіційно ввезений до Росії. Не допомогло навіть особисте звернення до імператриці вдови покійного перекладача. Найголовнішим недоліком цієї праці було те, що П. Куліш здійснював свій переклад Старого й Нового Завіту місцями не дослівно, а у вільному перекладі, що спричинило значні відхилення від оригіналу, що для канонічного тексту вважається неприпустимим. Таким чином, на початку ХХ століття перед українським суспільством складалися об’єктивні передумови необхідності наступних перекладів Святого Письма українською мовою. Повних, з оригінальних мов і канонічно визнаних.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
