Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Суть національного вважаю не в зовнішній атрибутиці, а у внутрішньому відчутті душі народу…” Палітра · с. 14сторінка оригіналу ↗

Подружжя Дорогами Віталія Мовчана

Слово Просвіти, №17 за 2018 рік

Інеса АТАМАНЧУК, м. Запоріжжя Мені здається, що я вже кілька років їду з ними на возі. На тому самому, що з поліптиху “Брилі”. Де згори — замріяні голови, числом дев’ять, а знизу босі ноги, що торкаються теплого дорожнього пилу. “Брилі” котяться, поєднуючи девять своїх фрагментів беззупинністю руху, доцентровістю кола, сонячно-гарячим кольором. Їде візок, напівколом над ним рухається сонце, десь поруч котиться курай... Хто бачив немирівські “Брилі”, забути не може. А бачили їх Енергодар та Маріуполь, Миколаїв та Нова Каховка, Кропивницький та Бердянськ — туди доїхали зі Львова філософські полотна Володимира Немири та по-земному тепла кераміка і скульптура його дружини Катерини Немири. Проект “Єднання. Схід-Захід”, що проїхав містами українського центру та сходу, майже збігся із задумом перехресних виставок запорізьких художників у Львові та львівських — у Запоріжжі. Обговорюючи ідею у Запорізькому обласному музеї, ми назвали їх “Вітер зі сходу” та “Вітер із заходу”. Вітер із заходу прилетів першим. Він зібрав біля роздмуханого вогнища українства дітей та вчителів, художників та літераторів, поціновувачів доброго слова та якісного малярства. Виставки супроводжували майстер-класи у художніх школах та студіях, літературні зустрічі у бібліотеках. Катерина Немира — письменниця, автор, як вона каже, “жмутку” “Кольорових оповідань” та автобіографічного роману “Іногда”. У кожному місті лишався яскравий слід — коло зачарованих її яскравим літературним талантом. А Володимир Немира спілкувався з художниками, архітекторами, дарував свої накращі роботи до колекцій музеїв. Подорожі відбирали сили та надавали нової енергії, творчість не переривалася. Катерина Немира написала і чекає з друку — а з нею всі, з ким спілкувалася на майстер-класах, — нову книжку, посібник з викладання художньої освіти. Чекають діти, які пам’ятають потиск її маленької міцної руки: “Митець має бути сильним, колего. Якщо вам трапився педагог, який щось знає, — тягніть з нього усе, що можете”. За цей час Володимир Немира створив нову колекцію — “Неологізми”, лаконічну та ємну за змістом збірку монотипій. Її вперше показали у Меморіальному музеї О. Кульчицької у Львові, де мистецтвознавець та арт-критик Олена Кіс-Федорук відзначила “логіку та образність” нових робіт. І колекція знов мандрує Україною. Торік улітку львів’ян приймало Запоріжжя. Окрасою оновленої експозиції стала картина “Ярило” — золотава алегорична композиція, вогнений шлях колісниці бога Сонця. В тій триденній подорожі до Запоріжжя було багато сонця: воно сяяло над Хортицею, сліпило на березі Дніпра, де ми постояли неподалік похованого під водою порога Ненаситця. “Залиш мене тут, Катерино, я хочу тут працювати”, — напівжартоманапівсерйозно попрохав жінку художник, зачарований стишеною могутністю Дніпра... І новонароджені графічні “Неологізми”, і класичний живопис Володимира Немири можна було побачити цьогоріч у київському Будинку художників перед Великоднем — на жаль, лише тиждень. На відкриття приїхали друзі художнього та літературного київського кола. Кобзар Тарас Силенко заповнив музикою зали, оживив козацькою автентикою немирівську “Хортицю”, “Мамая”, “Дерево життя”... На питання, чи не втомився він співати, відповів: “Я ще не встиг проспівати все, що бачу”, — ізнову взявся за бандуру... Назви робіт Володимира Немири мають відлуння літературної творчості Катерини: “Блакитний місяць”, “Шурхіт”, “Невід”, “Коливалася флейта”, “Спостереження”, “Час”, “За огорожею”, “Апостоли”... Біля кожної картини під першою емоцією проступає другий, третій зміст, назва потребує пояснень, які не втомлюєшся шукати і знаходити... Після емоційоного відкриття питаю автора про взаємодію у творчому та сімейному тандемі і чую: — Так, слова, які Катерина мені говорить, і навіть ті, що не говорить, — надихають. Ось, наприклад, я малюю оцей... чайник. Коли я його малюю, я не тільки хочу відчути — хто з цього чайника чай пив? Які люди вели розмови, який мали настрій? Не тільки своє бачу: от, сидимо, п’ємо запашний чай... Я в нього вливаю спогади дня, що минув, фарби зустрічі, приємності спілкування. І раптом поруч голос Катерини. І я вже цей чайник зовсім іншим бачу. Він уже поєднується з нашим домом, із рідною землею, з людьми, рушниками, співом пташок, із дорогою сюди, з літературою, з Кобо Абе, колядками, коломийками... Я бачу Дніпро, Каховку, сходи біля Палацу культури, де ми стояли, дерево над водою, берег біля порогів, силует дівчини, що везла нас до Тернівки... Очі Каті, молодої художниці з Нової Каховки... Тоді вже це не кришку чайника я бачу, а купол тієї церковки, що ви хочете реставрувати, рятувати, щоб вона жила. Дивишся на чайник, а бачиш те, що у тебе в совісті, в душі, у думках, що в пам’яті живе — все проявляється. І починає оживати. Отак пишу свої картини. Хоч би що малював — воно іде, їде, рухається, живе. Воно само на полотно виливається. Рукою водить енергія космічна, з якою я товаришую, з якою живу, спілкуюсь. Саме з того виміру, в якому я є. — Натхнення чекаєте? — Я не чекаю. Воно мене тисне: роби! Весь досвід мій — технічний, композиційний — він уже прийшов. Як композитори, пишучи музику, знають гармонію і контрапункт, як поети знають ямби та хореї, так я все своє знаю. Я тільки передаю стан свій, свої почуття. Та й Катерина на мою творчість впливає. Катерина Немира — дієва й пристрасна натура, її втручання в несправедливий хід життя завжди м’яке та сильне водночас. У Новій Каховці півтора року тому її засмутила дошка на будівлі одного з осередків освіти та туризму, прибита на оздоблення будинку. Місто, освячене роботами бойчукіста Григорія Довженка, дуже їй сподобалось. А тут така прикрість. Вона зайшла до закладу, поговорила: “Я їм кажу, що цвяшок знайду, перебийте дошку на вільне місце, приберіть з ліпнини — не розуміють, у чому проблема. Треба, щоб їм з Міністерства освіти пояснили, мабуть, що так не можна”. Сподіваюсь, що до вказівок з Міністерства справа не дійшла, але недавно побачила, що дошку перевісили, надіслала Катерині фото, мали радість. Можливо, занадто серйозно звучить, але родина Немирів відчуває себе відповідальною за Україну. “Я 16 років прожила в Америці, і один пан мені якось сказав: хай галичани [тобто поляки] беруть собі той Львів, а ми Велику Вкраїну нікому не віддамо. Я сказала: ще чого! Я ляжу на Велику землю, обійму і буду кричати, що все моє і нікому й шматочка не віддам”, — розповідала Катерина Немира на зустрічі з читачами у Новій Каховці. З Америки родина художників повернулася 2008 року. — Ви довго бачили Україну здаля, якою Ви зблизька, зсередини її відчуваєте? — питаю у Володимира Немири. — Україна завжди однакова. Не треба сумувати, просити звернути на неї увагу. Є Україна, і мова є. І нічого ні ворогам, ні злодіям, ні корупціонерам різним не вдасться зробити з Україною. Так, тяжкі зараз часи, скрутні обставини. Та вона є, Україна. Це згусток такої енергії, без якої світ не буде триматись, рухатись уперед... Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора Віталій Мовчан народився у селі Дмитрівка, що на Чернігівщині. Закінчив Київський художній інститут (майстерня станкової графіки). Починаючи з 1977 року, бере активну участь у всеукраїнських і міжнародних виставках. Його картини відрізняються свіжістю погляду на навколишній світ, багатством барв, оригінальністю. Такими є роботи, експоновані свого часу на виставках “Естам-82”, “Мальовнича Україна” (1983—1985), “Земля і люди” (1984) та інших. Його творчий доробок представлений у музеях Києва, Донецька, Чернігова, інших міст України, а також приватних колекціях США, Франції, Японії, Австралії, Німеччини, Ізраїлю. 2005 року під час святкування 125-річного ювілею рідної школи у Дмитрівці влаштував персональну виставку. Тоді особливий інтерес у глядачів викликали пейзажі та натюрморти. Художник вважає, що сила мистецтва криється в духовній спрямованості митця. Саме нею він здійснює своє призначення, своє духовне покликання у цьому світі, втім, як і кожна справжня людина. Власний творчий принцип митець висловив так: “Суть національного вважаю нев зовнішній атрибутиці, а у внутрішньому відчутті душі народу… У своїй творчості звертаюся і до авангардного мистецтва, і до народного, і до класики. А наша міфологія цікавить мене дедалі більше…” Художник полюбляє пленери, які дають можливість доторкнутися до природи, відчути її неповторне дихання. Натуру майстер пензля вважає божественною. Її недостатньо просто скопіювати, а потрібно пропустити через свої душу, серце. Лише тоді вона дасть помітний результат у творчості. Дочки митця пішли батьковим шляхом. Яна найбільш вправна у натюрмортах, а в творчості Оксани переважають асбтракціонізм і філософські мотиви. Життя склалося так, що вже двадцять років Яна і Оксана мешкають у Канаді. Однак вони не поривають зв’язків із рідною землею. Кілька років тому Оксана представила виставку своїх робіт в одній із приватних галерей Києва. До виставки “Дорога до себе” художник готувався протягом чотирьох років. А її ідейним натхненником став Валерій Франчук. На відкриття виставки завітало багато друзів митця, серед яких — відомі художники Валентин Сергєєв, Михайло Горловий, Микола Соколов та інші. Серед представлених робіт привертають увагу етюди, створені під час пленерів, милують око пейзажі, намальовані поблизу Псла, добірка робіт є даниною жіночій красі, на інших полотнах зображені Софійський собор і Києво-Печерська лавра, у досить незвичній манері виконаний портрет Олеся Бердника та друзів художника. Муніципальна галерея мистецтв Деснянського району, яка презентувала виставку “Дорога до себе”, єдиний заклад такого типу в столиці. У галереї двічі на місяць відкриваються нові виставки. Свої твори представлять знані митці і ті, хто лише починає свій творчий шлях. Зокрема невдовзі шанувальники мистецтва зможуть відвідати персональні виставки народної художниці України Оксани Одайник, викладача Київського університету ім. Бориса Грінченка Ярослава Білика, Миколи Шевчука з Теребовлі. Також заплановані виставка “Україна — Китай” та дитяча виставка, яка стане творчим звітом шкіл мистецтв Деснянського району. У Муніципальній галереї мистецтв Деснянського району столиці працює виставка заслуженого художника України Віталія Мовчана “Дорога до себе”, на якій митець представив картини останніх років і живописні полотна, створені за часів своєї молодості. Володимир та Катерина Немири у Запоріжжі, літо 2017 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин