“Будь-яка рана, заподіяна комусь одному, болить усім, як їхня власна”. Житейські історії 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗
Подарунок для матусі Етюд
Слово Просвіти, №17 за 2018 рік
Олександра КОНДРАТОВИЧ
Якось навесні ми з колегою вийшли зі школи. Сіре небо, точніше, одна суцільна свинцева хмара без просвітку, ніби пресом, причавила землю. Усе в сірій барві. Ми поволі бредемо. Тягуча розмова ні про що, така ж сіра, які все довкола. Раптом нас випереджує мала дюймовочка в зеленавому пальтечку-курточці й підбігає до розкішного куща форзиції, яка, незважаючи ні на що, довірливо розквітла під вікном сусідньої школи. — Матусю, дивись! — вигукнуло дівчатко. — Дивися, матусю: золотий дощик уже все позолотив! Манюня обходила кущик то з одного, то з іншого боку, плескала в долоньки, то нахиляла, то відхиляла голівку і все щебетала, щебетала… І таки не втрималась: — Мамцю, можна я обережно зірву оту маленьку гілочку з однією квіточкою? — Не можна, доню. — Бо воно їй болітиме? — Болітиме. — То я не буду. Дівчинка якось запитливорозуміюче глянула на свою молоду матусю й заховала, аби не спокуситися, ручки за спину. Потім поворушила губенятами, надаючи своєму милому личкові вираз невинного янголятка. Та знову не стрималась і промовила: — Але ж у тебе сьогодні день народження. Я хотіла подарувати тобі тільки одну маленьку гілочку. Золотий дощик не образиться! Ти потерпиш, правда, дощику? — звернулось дівчаточко до рослинки. Юна мати, у якої помітно округлювався животик, ніжно пригорнула доню до себе й змовницьки запропонувала:
— А ти подаруй мені цілий кущик! — Як? — не зрозуміла дівчинка. — А отак: підійди до нього й скажи: “Золотий дощику, я дарую тебе моїй матусі на день народження. Побажаймо їй здоров’я і добра!” — Мамочко, але ж рослинку не можна рвати — ти сама казала: їй буде боляче! — Ми й не будемо! Просто приходитимемо сюди на прогулянку й милуватимемось її красою. — Ой як добре! — сплеснуло рученятами дівча. — Золотий дощик буде довго-довго цвісти. — А влітку, як припече сонечко, я приходитиму сюди зі своїм чарівним відеречком і поливатиму. — Дуже добре, — в тон донечці відповіла ненька. — Всі задивлятимуться на його квіти й усміхатимуться. Та ми нікому не зізнаємось, що це твій (!) такий розкішний дарунок для мами. Вони загадково усміхнулись одна одній. А ми мимоволі замилувались цим чарівним родинним тандемом. — От вам і сюжет: маленька жар-птиця і золотий дощик, — неквапом і з якоюсь мрійливою задумою мовила моя співрозмовниця. — Ви звернули увагу, як юна мама вирішила питання збереження природи? Немає нічого відокремленого, все взаємопов’язане. І будь-яка рана, заподіяна комусь одному, болить усім, як їхня власна. — Філософія щонайвищого ґатунку, — погоджуюсь я. — Зауважте і те, яка на диво мудра ця молода жінка, — чомусь не знали біди, стали жить онуки — набралися муки”. А все тому, що порушувався принцип “вчасності” і космічного порядку замість сталого поняття “на все свій час” вкралося інше — хоч гірше, аби інше. Але де гарантія, що те інше буде на часі, що воно буде вчасним і нічого не порушить? От скажімо, останнім часом багато балачок за нейроінтерфейс (замінник смартфонів, який має допомогти людям обмінюватися думками). Подумалось: а що, наші люди вже настільки готові до телепатії? Мене це насторожує. Бо, враховуючи ментальноемоційний рівень всього людства (мова про всіх, незалежно від національності), так не довго і до дідька в зуби. Вже була колись цивілізація із загадковою назвою Атлантида — спілкувались телепатично, навіть літали з допомогою думки. І де вони зараз? До чого тут це? Нейроінтерфейси не на часі. Треба спочатку відпрацювати Живе спілкування. Чим більше заглиблюємось у нанотехнології, тим далі віддаляємось від самих себе. А з цим у нас уже прірва. 100 років самотності (майже за Габріелем Маркесом) інтелектуального і духовного (перепрошую за тавтологію) — Духу на території, відведеній нам Богом. Щоб глибоко пізнати довколишній світ, спочатку треба пізнати самих себе. За часи радянщини ми не робили ані того, ані того. Тому й не треба дивуватись, що пізнаємо його згодом, але через біду, криваві війни, голодомори. І ще один важливий момент. Коли ми безкінечно згадуємо минуле — призначену життєву енергію для сьогодення добровільно віддаємо в минуле. Куди думка — туди й енергія. Коли ж мріємо про майбутнє — частково енергію посилаємо туди. Візьмімо собі на замітку: оскільки думка матеріальна, то куди її посил — туди й енергія. А що залишаємо собі для реалізації сьогодні? Якось у лекційній аудиторії зібралося чимало слухачів. Індійський професор обвів усіх присутніх мудрим поглядом і запитав: “Підніміть, будь ласка, руки ті, хто у цю мить думає про минуле”. Руки підняла добра половина аудиторії. “О’кей, підніміть руки ті, хто зараз думає про майбутнє”, — знову попросив професор. Руки підняла друга половина зали. “А чи є тут ті, хто тут і зараз, але думає про сьогодення?”. Уявіть, жодної руки. “Ну, тоді мені нема з ким спілкуватись”, — сказав професор і залишив приміщення, так і не розпочавши лекцію. Своїм запитанням він показав нам, що ми були ще не готові сприйняти інформацію, яку він хотів нам дати. Іншими словами — ще не настав “наш” час. Біжимо, поспішаємо, не помічаємо довколишнього світу, який час від часу посилає нам важливі підказки через певні знаки. Відтак тотальна втома, незадоволення, роздратування, зрештою — розчарування і депресії. Зверніть увагу: навіть термін з’явився “синдром хронічної втоми”. В основі слова “хронічний” закладено інше слово грецького походження — хронос, що означає час, тобто щось таке, що незмінне і постійне. На дотик і на смак його не відчути. Хоча… То що, не треба поспішати жити? Треба, але поспішати не поспішаючи, і тоді у вас буде на все свій час.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
