Суспільство · “Цього дня у кожній українській домівці запалюють незгасиму свічку пам’яті”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Свідки великого злочину
Слово Просвіти, №17 за 2018 рік
У Національному музеї “Меморіал жертв Голодомору” працює виставка “Сторожові правди”, яка розповідає 10 історій понад 90-річних мудреців про Голодомор.
Едуард ОВЧАРЕНКО
Цьогоріч Україна і світ вшановують 85-ті роковини геноциду українців — Голодомору. З кожним роком тих, хто його пережив, стає все менше, їм уже за 90 років, і рано чи пізно настане той момент, коли останній свідок цього злочину відійде у вічність. Влітку 2017 року співробітники Національного музею “Меморіал жертв Голодомору” здійснили експедиційні виїзди до сіл Фастівського, Баришівського, Обухівського і Києво-Святошинського районів Київської області та міста Києва, де записали свідчення людей, жертв Голодомору і одночасно — свідків злочину. Спогади незнайомих між собою людей вразили типовістю: десятки почутих історій розкривають однакові методи чинення геноциду, використання у людиновбивстві українців місцевих люмпенів, яких очолювали надіслані здалеку партією уповноважені, свідчать про нелюдські страждання від тортур голодом, які їм довелося пережити в дитячому віці. Разом із тим через невимовний смуток від втрат найближчих людей, загубленого дитинства, скаліченої долі проступає стійкість духу цих літніх людей. Саме з цього виникла ідея проекту: розповісти про Голодомор через призму окремих персональних оповідей. Пропонуємо увазі читачів “СП” кілька з них. Галина Рих, 1922 р. н. Голодомор пережила в с. Березань на Київщині: “Розкуркулення — це 1929 рік. Спочатку обійшли совєти бага" тих. Приходять, все забирають; тих на Сибір, розпоряджаються майном. Коні забирають. Там, де був великий сарай у простих лю" дей, туди заводять коні. Коням же треба заготовить їжу та тоді приводить. А вони, як назвозили, коні дохнуть… Солому достають з покрівлі, корови дохнуть… А людей висилають… Це щось страшне… А навозять туди таких дуже бідних,
у багатих хати. Таких, що вони і в колгоспи на роботу не ходили. Тут же після цього, можна сказать, і голод почався… …Були ж млини, та млини стоять, бо голод. Голод і все. Як розживеться хто жменечку чого там, щоб змолоть… У нас батько зробили жорна. А жорна там так, під сподом камінь і зверху камінь і треба вручну молоть. Мололи… Були активісти, вони знали у кого жорна. І заявили вони: “Значить, вони щось десь дістають, що вони мелять”. Представник із Києва приїхав і наші активісти, березан" ці, повели у кого жорна. Прихо" дять до нас… Троє дітей… Як бить жорна? Батько каже: “Що ж ви робите??? Страданіє, голод ота" кий… Погібаніє!.. Той київський: “Погібайте, нам без інтересу, що ви погібаєте…” І взяли побили жорна… Ми плачемо: “Дядечку, не бийте жорна!”… Побили…” Олександра Зверховська, 1919 р. н. Голодомор пережила вс. Мар’янівка Васильківського району Київської області: “І пішла це голодовка, пішло, падають люди страшне, подивиш" ся, собак нема вже у селі, поїли всі собаки. Там село у нас друге Оле" нівка називається, і там жінка свою дитину з’їла в Оленівці. Ну й пішло воно, пішло далі… …Як вони почали, хто не пи" шеться (до колгоспу)… грабить, так у них колки були желізні, такі вищі їх і ходять скрізь, може, в землю заховане, скрізь шукали хо" дили. У нас вдома скирта стояла така і ми заховали туди мішок пшениці, а в клуню поховали, в гор" шки понасипали всього і під солому позапихали, поприкидали: понахо" дили все чисто, найшли ті горшки, найшли ту скирту, розкидали по всьому подвір’ю, мішок забрали, остались ми, немає нічого вже. В хаті нема, даже зернинки нема. Ну що ж лободу варимо, кропиву і ло" боду… І вже до того доходить, що ми падалі. А вони ходять… …А сестри ті, позаписувалися і одної до нас: “Пишіться, пишіть" ся, бо пропадете”. Ну я тоді до ма" ми кажу: “Мамо, давайте запи"
шимося”. А вони кажуть: “А хто ж у нас буде робить у тому колгос" пі?” Ось вони приходять, я рада за" писалася. На другий день прихо" дять, приносять три сапи, прино" сять і мамі, і мені, і тій сестрі — ідіть на поле полоть. Ідем ми, па" даєм, ідем, вийшли, падаєм, не мо" жем полоть, ми ж голодні, нічого не їли. Ну що ж, дожили до обіда. Там казан вариться, якось мучень" кою заколотили таку “шуфту”. Ось гукають нас: “Ідіть обідати, ідіть”. Дали нам, попоїли… Рано встали, пішли голодні зовсім, нічо" го не їли. Ось в обід вони знову ва" рять ту, напоїли нас там. А тоді пройшло з тиждень, коли два кіла муки нам дали. І тою мукичкою, ми стали, ту кропиву і лободу ста" ли засвачувати, почали засвачува" ти той бур’янець, а тоді пройшло дальше, нам ще трошки щось нам добавляли і так вижили… …А люди падали, страшне па" дали, падали, падали. Ідеш це і — лежить. Ідеш, переступаєш, а во" но вже лежить… І що ж ви думає" те, що голодовка так скоро про" йшла, а на другий год, а на третій год, не було нічого…” Марія Величко, 1926 р. н. Голодомор пережила в с. Лютенські Будища Зіньківського району Харківської (нині Полтавської) області: “Розкуркулили. Заставили бать" ка, щоб він одвів лошадь в колхоз, щоб дали даром, для всіх. Батько не одвіз… Прийшли до нас усі веші (забрали), сказали, що будуть тор" ги — на торгах продавали мамин сундук. Як робилося: собралося ду" же народу багато… Вони беруть на рогач, піднімають: “Кому юбка? Кому кохта? Кому те?” Накинули голубий платок наш з білой такой кайомкой, красивий. Я ж сказала: “Мама, ти ж мені її, як виросту, ти мені її подариш?” А вона сказала що: “Це все буде ваше – твоє і Са" шино”. І взяли його продавать… Я дуже плакала як продавали… …У мами було багато дукачів золотих. …Коли началась голодов" ка (продали то ж наші вєщі мами" ні), остались ми без нічого. А дука" чі мама ховала… У її євреї жили на
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
