З блокнота письменника · “…Як ми збирати мусимо те, що посіяли предки наші, так колись збиратимуть наші потомки те, що ми посіємо”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Справа наша не безнадійна ІІррииннаа Ф Фааррііоонн
Слово Просвіти, №18–19 за 2020 рік
У заключній книзі мемуарної прози Михайла Слабошпицького “З присмеркового дзеркала”, що виходить у видавництві “Ярославів Вал”, йдеться не тільки про тих, кого вже немає серед живих. Там уміщено й цикл сильветок про наших сучасників. Пропонуємо увазі читачів одну з них.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Вона належить до рідкісного типу людей. Як правило, до них ставляться або з великим захопленням, глибокою симпатією, або з категоричним неприняттям, зловорожою антипатією. Така доля чи не кожної людини високої ідеї, служіння якій диктує максималістський і ригористичний погляд на все оточення. Така людина змушена до мінімуму звести своє приватне життя, відмовитися від тих розваг та дрібних пристрастей, якими заповнено щодення пересічності, в чиєму існуванні панує цілковита вегетативність. Для мене Ірина Фаріон одкрилася як особистість тоді, коли її афоризми й максими ще не ввійшли в патріотичний “цитатофонд” і ще не стали крилатими. Мені побачилася вона, сказати б, у той передстартовий момент, коли ім’я Ірини Фаріон ще не стало широко відомим в Україні. Мій добрий приятель — ще генеральний директор популярного тоді львівського солодкого “Світоча” Андрій Тавпаш, подивовано вигукував: “Як — ви не знаєте пані Фаріон?!” Й це ім’я визирнуло з пам’яті та швидко конкретизувалося: “Мовознавець…” Читав щось і її, і про неї. А оскільки з файлів пам’яті не засвітився її візуальний образ, то я й не зреагував миттєво на ім’я. Тавпаш був одним із ініціаторів тієї прекрасної поїздки, котра подарувала мені знайомство з пані Іриною і початок приязні, що має важливе значення і в моєму житті, і в моїй справі з найменням “Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика”, де Ірина Дмитрівна встановила і фінансує премію імені Олени Пчілки. Того лагідного літнього дня ми зустрілися в селі з назвою “Горячівка”, що стоїть на кордоні України й Молдови, з якою сусідить Вінничина. Там відкривали пам’ятний знак роду Лимичів. Це була винятково врочиста подія. І кожен із мовців не шкодував слів, коментуючи її. А коли біля мікрофону опинилася поставна й тендітна Ірина Фаріон, то над усім нашим велелюддям мовби вихор пролетів. З жагучою пристрастю говорила вона про долю й недолю українців, про те, як долати постколоніальні травми й відстоювати своє політичне, історичне й моральне право бути державно під сонцем у цьому не вельми досконалому світі, де владарює не сила права, а право сили. Слухаючи те, що Фаріон мовила і як вона мовила, подумав: оцей ораторський талант — та на найвищі трибуни держави! Хіба міг я сподіватися, що в особі мовознавця раптом відчую отакого неординарного політика справді державницького мислення. Не запитав тоді в Ірини Дмитрівни, чи вона вже безпосередньо причетна до партійного середовища, але вже невдовзі побачив її під прапорами Всеукраїнського об’єднання “Свобода”. І вже від першої там її яви було враження: саме для цього, для політики, вона народжена. В ній — справді потужний політичний нерв. Згодом у тому допевнилися всі, хто чув депутата Львівської облради чи Верховної Ради України. Такі харизматичні особистості зі сміливим інтелектом і ясною візією — це скорше винятки поміж депутатського стада, де до сприкрення багато темних, ніяких чи відверто мародерних індивідів. Фаріон – яскравий еталон національно свідомого й морального політика. Політика, що не відступається від своїх високих імперативів. Говорячи про Фаріон-політика, відчув певне збентеження: при цій нагоді належиться бодай побіжно окреслити наукові обрії доктора філології і педагога, видатного мовознавця Ірини Фаріон. А мене знесло на політику. Бо ж без цієї грані Фаріон просто не існує. Властиво, для багатьох далеких од культурних інтересів людей Фаріон — передовсім або тільки політик. Власне, подеколи важко розокремити в “кентаврі” на ім’я Ірина Фаріон: ось досі вона — мовознавець, а звідси (й до нескінченності!) — політик. Мовознавець Фаріон не замикається тільки в теоретичних питаннях фаху — її мовознавство переростає в найширші масштаби культурології; мовне питання в її сприйнятті й потрактуванні — один із найважливіших моментів усієї вкраїнської гуманітаристики. І спробуй-но на цьому зупинитися та обійтись без політики. Це — саме та сфера, де вони зустрічаються і стають продовженням і поясненням одна одною. Якби я і не читав книжок Ірини Фаріон, а знав її лише в усному жанрі, то загалом міг би уявити не тільки їх концептуальні особливості чи емпіричне багатство, а й переконливість наукової аргументації. Але я читав і “Правопис — корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір”, і “Мова — краса і сила: суспільно-креативна роль мовив XI—XIX ст.”, й “Отець Маркіян Шашкевич — й український мовотворець” і “Мовна норма: знищення, пошук, віднова”. Й ось нині дочитую абсолютно унікальне дослідження Ірини Фаріон. Вона реставрувала й дослідила мовний портрет Івана Пулюя. Ризикнула поглянути на вченого під таким кутом зору й відкрила в ньому так багато того, що залишалося в тіні. Бо ж, мовляв, він передовсім фізик, а тому завперш цим намі цікавий. На згадку мені не спадає жоден аналог такої праці. З’ясування мовно-політичного світогляду видатного вченого. Передісторія та історія перекладу Молитовника і Біблії. Дослідження мовної практики мислителя. Націєтворча функція мови в рецепції Івана Франка й Івана Пулюя. Задуманий мовний портрет великого вченого став і його інтелектуально-духовним портретом на тлі доби й у контексті української історії. “Дивовижною є ірраціональна здатність Пулюя міряти життя своєї нації поза власним життям”, — пише Ірина Фаріон. — Він не ремствував, що нема ще плодів його праці, а впевнено заявляв: “…як ми збирати мусимо те, що посіяли предки наші, так колись збиратимуть наші потомки те, що ми посіємо”. І дослідниця наводить це як ще один дорогоцінній нам приклад “непропащої сили” українства, й живлючої енергії, що допомогло йому пройти через усі неласкаві до нього періоди історії. Це, здається, щось справді безпрецедентне в новочасному мовознавстві. Тут дивовижно широкі засяги дослідниці. Вона мусить виходити і на поле точних наук, і тримати в полі зору мовно-культурну й політичну ситуацію тогочасної України, і, звичайно ж, звіряти себе біографічним контекстом Івана Пулюя та його сподвижників. Ця праця показує, що Ірині Фаріон тісно в рамцях академічного літературознавства. Її однаково цікавлять і питання лінгвонаціології, соціолінгвістики, гуманітаристики загалом та національної ідентичності і мова як фактор політики, і конкретні проблеми увиразнення національного змісту нашої держави. Як легко зрозуміти, все це — і не тільки це, бо Фаріон надзвичайно багатогранна в своїх зацікавленнях — уміщається між двома полюсами: мова і політика. І все те й зумовило, висловлюючись цитатою з поета, цей потужний двокрилий політ. Шкода, що я тоді не читав автобіографічний нарис Ірини Фаріон “Іду життям, неначе мінним полем…” І взявся написати передмову до бібліографічного показника “Фаріон Ірина Дмитрівна. Доктор філологічних наук, професор”.
Загалом знаючи її політичну діяльність, читавши книги Ірини Дмитрівни, маючи надзвичайне задоволення від співпраці з нею в конкурсі з української мови імені П. Яцика, де пані Фаріон — голова Наглядової ради й один із меценатів престижного мовного турніру, я відчув, що тих фактів мені досить для того, щоб бодай пунктирно окреслити духовний портрет цієї небуденної особистості. Звичайно, для короткого передслова того було досить. Адже я писав головно про своє відчуття цієї людини, про її характерні погляди та діяння, розлуння яких виразно чутно було не тільки в усій Україні, а й поза нею — завперше в Росії, де її було офіційно визнано ворогом Росії калібру Астольфа де Кюстіна, Донцова чи Бандери. Неоднораз чувши страхітливі епітети на адресу Фаріон із російського телезомбоящика чи від усіх наших гордонів і згадуючи тендітну поставу її, не міг утриматися від сміху. Так, я згоден, що пані Ірину не зрушити з її позиції, де вона непорушно стоїть в обороні України, але вимальовувати її таким страшидлом, яке готове і дітей їсти, і цивілізацію поховати, й земну кулю викинути за межі галактики — куди вже тому Геббельсу рівнятися в мистецтві тотальної брехні! Бо ж бачите: від Фаріон залежить, чи існуватиме людство взагалі, а тому є невідкладна потреба анафемувати її. Не здивуюся, якщо довідаюсь, що Кірілові Гундяєву “планом до двору” з Кремля спущено такі засекречені рекомендації. І диригентська паличка змахнула… Он як захлинаються боти — так просто тільки з творчої ініціативи — не буває. Роботодавці цього “оркестру” вже оплатили його мелодію не менше, як на десяток літ наперед. Отож: “Фаріон!.. Фаріон!.. Фаріон!..” Уявляю, що в не одній ватній голові від цієї какофонії може виплоджуватися думка: “А справді без цієї демонічної Фаріон історичний розвиток пішов би зовсім іншим шляхом, і ми б щасливо жили в дружній родині народів-братів СССР…” Один із Ірининих фанів гірко сказав: “Які ж ми бідні — в нашій важкій ситуації нам потрібно триста Фаріон!” Тоді українська справа зрушиться на лад… Я відповів йому, що в інкубаторі таких особистостей не вирощують, запрограмувати їх не можемо. Цінуймо те, що вона є. І що робить набагато більше, аніж це посильно для людини її харизми, активності, статусу й інтелекту.
А ось опонент Фаріон (він себе називає поміркованим патріотом) усе бідкається: чому вона така різка? Хіба не розуміє, що своєю різкістю відштовхує від себе? Мала б не так категорично говорити з людьми? Пояснюю йому: у нас багато хто ставить питання української мови не різко. Все намагається лагідністю навернути до України національно вихолощених, а з них не вивітрюється потяг до Росії. Умовляннями, всовіщаннями та благаннями справі не зарадиш. На безхребетних безкарно їздять. Так званою політкоректністю національну державу з тієї постколоніальної руїни, котру ми успадкували, не так просто будувати. Та й ця наша запопадливість перед головною російською нацменшиною згубна. Вона засвідчує нашу слабість та безхребетність проти всіх, кому пощастить нас осідлати. Змінюються покоління, а в сідлах на нашому карку ті ж самі елементи. Бачачи, як важко переконати першого мовця за його словами, що взорується на стандарти Заходу: політкоректність і політкоректність, і не хоче нічого чути про те, що не можна все стригти під одну гребінку, бо кожен випадок конкретний і за ним інша передісторія, ще допевнюєшся: українізація має бути така ж навальна, як і росіянізація. І Фаріон тут — приклад рішучості для всіх нас. А особливо — для державних мужів (якщо вони в нас є!). Чимало, довірливо розвісивши вуха слухає аргументи: он у Швейцарії скільки мов! а в Канаді — англійська та французька, то, бачте, й мають такий високий рівень життя і сконсолідоване суспільство, бо не виснажують себе мовними війнами. Знову й знову переконуєшся, як елементарно просто маніпулювати людьми. Навіть нічого не прибріхуючи. Просто називаєш факт: у Швейцарії справді кілька мов; у Канаді — справді англійська та французька, але жодного пояснення про те, чому так склалося — і все, маси вже мають модель розв’язання мовної проблеми. Невігластво самовпевненої в своєму всевіданні сучасної людини безмежне. Нею вміло маніпулюють, а вона гадає, що самостійно зробила важливе відкриття. Її енергійно підштовхнули до саме такого висновку, і вона зі слухняністю маріонетки зробила його. Фаріон нещадна до таких забудьків, які до відступників. Її політичний темперамент і непримиренність не дозволяють проігнорувати котрийсь такий вияв, перемовчати спричинений тим гнів. Той, хто не знає її, може бути вражений раптовою метаморфозою настрою Фаріон: ще хвилину тому зрівноважена, трохи патетична або м’яко іронічна, вона вмить вибухне нищівним сарказмом. Її гнів — гнів регістру Донцова чи Маланюка, які не могли спокійно говорити про вегетативне малоросійство та національну недорозвинутість тих, кого Донцов називав свинопасами. Я був свідком визрівання політичної діячки Ірини Фаріон. Бо ж її перші рішучі кроки в цьому напрямі були в мене на очах. Я не знав її в той час, про який пише колега Фаріон із Львівської політехніки Оксана Микитюк (також катедра української мови). “Уже тепер далекого 1 вересня 1991-го року я побачила, як Ірина Фаріон зайшла на катедру. Що впадає у вічі, коли бачиш незнайому людину?.. Звісно, одяг! Одяг був вогнянисто-червоний (бордовочервона вузька спідниця та яскраво-черво-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
