“Головним ворогом є Росія, її імперська політика”. · Гаряча тема 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗
З пісні слів не викинеш
Слово Просвіти, №18–19 за 2020 рік
Будь-які події чи факти можна зрозуміти лише у контексті. З пам’яті ще не стерлися нещодавня брутальна заява ізраїльського посла в Україні, що українці не повинні вшановувати своїх національних героїв — Степана Бандеру, Андрія Мельника, Івана і Юрія Липу. Слідом за цим почастішали подібні випади проти нашої політики національної пам’яті від деяких польських очільників. І все це на тлі розгортання активного антиукраїнського інформаційного наступу з боку проросійських сил всередині України (не лише в особі ОПЗЖ Рабіновича-Медведчука) і московських “русскоміровців”. Під час цієї відверто ворожої вакханалії, коли наша влада як води в рот набрала, мені зателефонували військові побратими: одні з обуренням, інші з проханням пояснити, що відбувається в українському інформаційному просторі. Причиною, як з’ясувалося, став розміщений у Ютубі уривок з програми “Prime: Муждабаєв” маловідомого для українського загалу журналіста, заступника головного редактора кримсько-татарського телеканалу ATR.UA Айдера Муждабаєва (2015 р. він з’явився в Україні, до цього жив і працював в Росії).
Розмова ведучого з гостем, директором Укранського інституту національної пам’яті Антоном Дробовичем велася навколо виданої пять (!) років тому Видавничим центром “Просвіта” дайджеста з книжки Миколи Мельника “Україна і Крим в історичних взаєминах”. Вибір теми, оцінки, висновки учасників розмови не варті були б особливої уваги, якби не їхня спрямованість і цікава послідовність. Як відповідь на інформаційну диверсію Муждабаєва-Дробовича Товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка почало готувати круглий стіл. Але наш колега Андрій ЩЕКУН, головний редактор газети “Кримська світлиця”, випереджаючи запланований захід, звернувся з відповідним листом до Держкомітету телебачення і радіомовлення України і водночас надіслав у СП свою статтю на цю тему, яку ми і публікуємо.
чи інші події, що дає змогу аналізувати, зіставляти факти, давати неупереджену оцінку. І в цьому є унікальність видань на історичну фахову тематику, що забезпечується міжнародним правом і гарантується захистом авторських прав, насамперед Конституцією України.
Для прикладу наведемо уривок з книги, який, на нашу думку, і призвів до виникнення цієї конфліктної ситуації: “Аналізуючи татарсько-українські взаємини в козацькій добі, дійдемо до остаточного висновку, що татари не записалися в історії України як союзники, тільки як вороги української державности, не менші від поляків та москалів. Навіть після укладення численних договорів з гетьманами, жадного із них вони не додержували, а навпаки — у вирішальну хвилину боїв їх зривали, повертаючи в Крим з награбованою добиччю та ясиром, залишаючи у своїй поворотній дорозі пожарища та повну господарську руїну.
Для України залишилася тверда дійсність: кожний сусід, не бувши правдивим її союзником, намагався загарбати якнайбільше українських земель.
У висліді занепаду державницької ідеї серед українського політичного проводу, в Україні наступив внутрішній розкол та територіальний поділ земель. Україна своєї державности не закріпила, тільки стала предметом зазіхань своїх сусідів (татар, поляків і москалів) та воєн між ними, які відбувалися коштом українського народу”.
Чи не найкращим матеріалом для аналізу минулого і його бачення в суспільстві є фольклор. Саме народна творчість і знання є тими джерелами, без яких неможливо уявити сучасне життя суспільства. Історія фольклору знає факти і штучного втручання у фольклорний процес, однак усі вони були безплідними. Тому народна творчість не може вміщувати і зберігати штучних творів. Фольклор — це не вимисел, а реальність, яка подана в художніх образах. В українській фольклористиці є таке поняття, як історичні пісні. Поява історичних пісень є наслідком розвитку історичної свідомості народу і його художнього мислення. Українські історичні пісні з’явились у XV столітті, в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників. В історичних піснях часто оспівуються безіменні герої, але їхня діяльність пов’язана з конкретним історичним періодом.
За даними Вікіпедії, історичні пісні поділяються на тематичні групи: а) про боротьбу з турецько-татарськими нападниками. Це хронологічно найдавніший цикл історичних пісень, вони належать до XV-XVII століть, коли Україна зазнавала грабіжницьких нападів з боку турків і татар. Наприклад, “Пісня про Байду”,
“Зажурилась Україна, що нічим прожити...”, “Із-за гори, з темненького лісу” тощо; б) про визвольну боротьбу українського народу під проводом Б. Хмельницького. Це пісні XVII століття, які стали одним із найяскравіших народних свідчень про величні роки тріумфу Національної революції 1648-1654 рр. Наприклад, “Ой Морозе, Морозенку”, “Чи не той то хміль...”, “Гей, не дивуйтесь, добрії люди”, “Ой з города Немирова” та інше.
У цих піснях так чи інакше йдеться про часи постійних нападів на українську землю з боку татар і турків. Тож чи можемо ми не звертати уваги на цей період у наших взаєминах? Адже, як мовиться, з пісні слів не викинеш. Чи зможемо ми проігнорувати і викинути з нашого життя відомий твір Тараса Шевченка “Гайдамаки”, де яскраво описується боротьба українців проти поляків, через свавілля та утиски останніх? Чи можемо ми заборонити Кобзаря, котрий у своїх творах оціночно характеризує царську Росію і негативно висловлюється про безчинства москалів? Чи можемо ми відкривати кримінальні провадження за передрук вірша Тараса Шевченка “Заступила чорна хмара”, де є такі слова:
Заступила чорна хмара Та білую хмару. Виступили з-за лиману З турками татари. Із Полісся шляхта лізе, А гетьман-попович Із-за Дніпра напирає — Дурний Самойлович. З Ромоданом. Мов та галич, Вкрили Україну, Та й клюють єлико мога...
Це — твори, які мають право на передрук, мають право на аналіз, мають право на окремо взяту думку будь-якої людини. І це гарантує їм як законодавство України, так і міжнародне право.
Щодо слова “жиди”, вживання якого автором книги теж не сподобалося Айдеру Муждабаєву, — то його ми можемо побачити у творах Тараса Шевченка, Івана Франка та інших не менш видатних українських письменників, які вважали, що в українській мові слово “жид” не має образливого значення. Так само, як в польській чи інших мовах світу. Саме поляки і занесли термін “жид” в лексикон України. До слова, польська мова й досі не знає слова “єврей”, вживається на рівні державної мови слово “жид” і зявилася вона шляхом трансформації з французької — “жюї” та англійської — “джю”. Отже, навіть коли повсякденна мова на українських, що були під поляками, землях затвердила слово “жид” для назви єврейської етнічної спільноти, церковна мова знала слово “єврей”. Побутує й інша думка, що слово “єврей” прийшло до України з Московщини три сторіччя тому. А до цього всі українські євреї були жидами. Міністерством юстиції України у 2019 році було проведено аналіз, що не виявив норм, якими б заборонялось вживання слів “жид”, “жиди”. В академічному словнику української мови слово “жиди” має два значення: 1) застаріла назва євреїв, 2) образлива назва євреїв.
Звісно, у сучасних реаліях ми мусимо приймати і вживати загальновизнані унормовані слова, тим самим поважаючи почуття та гідність всіх етносів, що складають українське громадянство. Проте це повинна бути культура мовлення та вживання слів правильно в лексичному значенні, суспільних комунікацій. І оціночно стосуватися всіх, і ми ніколи не маємо дозволяти собі порушувати гідність будьякого народу: називати українців хохлами чи невірними, росіян — кацапами чи москалями, кримських татар та турків — бусурманами, поляків — ляхами, а євреїв — жидами.
Впевнені, що правоохоронні органи розберуться в ситуації щодо книги “Микола Мельник. Україна і Крим в історичних взаєминах” і зроблять правильний правовий висновок. Адже цю книгу було рекомендовано до друку Експертною радою Держкомтелерадіо з питань книговидання. Рішення про друк книги було прийнято на засіданні колегії Держкомтелерадіо, враховуючи її актуальність нині, в період тимчасової окупації Кримського півострова з боку Російської Федерації.
Кримські татари — корінний народ
України, ніхто в цій книзі не заперечує цього факту і не намагається осквернити їхню трагічну долю, особливо у ХХ столітті. Заглиблюючись у події минулого, можна знайти хороші приклади для того, щоб не повторювати деяких помилок наших предків. Натомість це заглиблення може мати і негативні наслідки, прикладом чого є зазначена ситуація навколо книги. Замість того, щоб, вивчивши уроки минувшини, рухатися далі і налагоджувати стосунки між нашими народами, тим паче в умовах сучасної війни з Російською Федерацією, знаходяться люди, які начебто з благих мрій і власного позиціонування думки спеціально ускладнюють ситуацію. Враховуючи те, що цю книгу видано ще у 1983 році, а передрук її здійснено не абиким, а Всеукраїнським товариством “Просвіта”, всі нападки Муждабаєва і відкрите кримінальне провадження нагадують більше “полювання на відьом”, аби заради незрозумілих цілей, як кажуть в народних висловах, “робити з мухи слона”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
