Суспільство і ми · с. 8сторінка оригіналу ↗
БУДИНОК ПІД ПРАПОРОМ
Слово Просвіти, №18 за 2005 рік
Закінчення. Поч. у ч. 17 за 2005 р.
НЕВИЗНАНІ БОРЦІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Починаючи з 2002 року, представники “кучмівської” влади, а траплялося, що й сам “гарант”, не раз застерігали наше суспільство від назріваючих у ньому протестних акцій сентенцією, з якої випливало, що революції планують романтики, здійснюють фанатики, а їхніми плодами користуються негідники. Мабуть, і не здогадувалися, в яку двозначність ставлять себе цим в очах мільйонів. Адже сьогодні вже не треба комусь доводити, що 1991 року українську державну незалежність ніхто не проголосив би, коли б у недалекому минулому не було за неї жорстокої боротьби. Саме романтики й фанатики тих завчасу приречених, здавалося, на поразку національно-визвольних змагань і додали життєвої снаги та сили незалежницькій ідеї, забезпечуючи їй перемогу в майбутньому. Але плодами революції 1991 року вони не скористалися. Головним чином тому, що майбутнє, яке здійснювалося на очах, волею тодішніх владних структур пістолет-но вистрелило в минуле (пригадуєте вибори, коли за пост Президента України змагалися Леонід Кравчук і недавній політв’язень комуно-більшовизму В’ячеслав Чорновіл) убивчою фразою: “Бандити рвуться до влади”. І електорат хитнувся у нерішучості, електорат повірив. Та минуло якихось десять літ, і владу, яка запанувала завдяки політичному ошуканству й навішуванню ганебних ярликів, той же електорат нарік бандитською. Ні на кого вже не озираючись і не лякаючись нікого, в чому я переконався, коли 2002 року разом із депутатом Волинської обласної ради Андрієм Тураком і журналістом Миколою Якименком об’їхали, зустрічаючись із людьми на місцях, мало не половину області. Усе — немов за відомою формулою: у відповідь на пістолетний постріл розгніване минуле гарматно вистрелило в неправедний владний режим Помаранчевою революцію. Справедливість, здається, перемогла. Та спадком несправедливості від перших літ постсовєцької влади й “кучмівського” режиму залишилася ситуація, в яку ті, хто скористався плодами революції 1991 року, поставили тих, чиї романтика й фанатизм наповнювали цю революцію рушійною силою. А головним чином — учасників національновизвольних змагань сорокових— п’ятдесятих років минулого століття. Хіба ж не парадокс, що люди, які боролися за незалежну Україну, в незалежній Україні на державному рівні досі залишаються не визнаними й гідно не пошанованими? Колишній голова Волинського крайового Братства ветеранів ОУН—УПА нині покійний уже Мелетій Семенюк і литовець Зігмас Ендрюкайтіс, змагаючись зі зброєю в руках, кожен за незалежність своєї держави, були схоплені сталінщиною з її приходом на доти гітлерівцями окуповані землі, за однакових, вважати, обставин. І кару совєцький суд призначив їм, вважати, однакову, прирікши, замість страти, до багатолітніх каторжних робіт у таборах ГУЛАГу. Завдяки хрущовській “відлизі” на волю обоє вийшли раніше. Але після першого табірного строку Мелетія Семенюка, котрий повернувся в Україну, система ще двічі кидала за колючі дроти таборів як “ворога народу”. Тим часом Зігмас Ендрюкайтіс, якому в’їзд до Литви на постійне проживання був заборонений, працював на шахтах Донбасу. Може, саме це врятувало його від подальших репресій, але гнаними й переслідуваними були обоє. Що змінилося в їхньому житті з розпадом СРСР?
Згідно з чинним в Україні законодавством Мелетій Семенюк, через те, що не склав перед комунобільшовицьким тоталітаризмом зброї, за першою судимістю так і залишився нереабілітованим. А литовський його побратим, живучи вже тепер на своїй Батьківщині, не тільки реабілітований, а й щомісяця одержує 552 літи (приблизно 197 доларів США) доплати до пенсії. За те, що зі зброєю в руках захищав незалежність своєї держави від того ж московського комунобільшовицького тоталітаризму. Дружина Зігмаса Галина Ендрюкайтіс (у дівоцтві Табаковська) — уроджена волинянка, племінниця одного з чільних провідників національно-визвольного руху на Волині Ананія Закоштуя з Лаврова Луцького району. Цей родинний зв’язок та спільність поглядів на українське майбутнє й стали причиною репресій, що їх зазнала від совєцької влади сім’я священика Табаковського, котрий мав парафію в селі Городище того ж району. Одні члени цієї сім’ї опинилися в таборах, інші, як юна тоді Галина, — на спецпоселенні. Тепер, аби жила в Україні, то (оскільки реабілітована й за законами нашої держави) щомісячно одержувала б додатково до пенсії 4 гривні (приблизно 0,74 долара за нинішнім курсом). Але мешкає в Литві. І як усі тамтешні жертви політичних репресій комуно-більшовизму додатково до пенсії має щомісячно 138 літів. Тобто, трохи більше 49 доларів США. Від своєї посестри по спецвиселенському дитинству Лариси Домбровської (в дівоцтві — Булакевич, уродженки села Чемерин Ківерцівського району Волинської області), котра живе тепер у Казахстані, знаю, що й там колись репресовані совєцькою владою за причетність до національно-визвольних змагань українці користуються у зв’язку із реабілітацією пільгами більшими, ніж в Україні. Свідчать про це такі ось рядки з листа Лариси: “А ще получаємо по реабілітації. Кожного місяця грошова сума 873 тенге… На них, приблизно, можна купити 44 буханці хліба. Мінімальна ж пенсія — 5000 тенге”. Скільки в нас можна купили хліба на згадувані вище 4 гривні, підраховувати чомусь не хочеться. Тим часом від ковельчанина Василя Дубія та горохівчанки Галини Павлюк, котрі недавніми роками побували в місті колишнього свого спецвиселенства Прокоп’євську Кємєровської області, знаю, що і в Росії колишні українські політрепресанти тримаються краще, порівняно з тими пільговиками, котрі живуть в Україні. І в цьому — ще одна ознака того, що чимось нагадує холонівський “будинок під прапором”. Не випадково російський дослідник українського повстанського руху Алєксандр Гогун у виданій ним минулого року в Санкт-Петербурзі книзі “Между Гитлером и Сталиным”, назвавши провідника ОУН в Україні 50-их років минулого століття головнокомандувача УПА і генерального, як висловився, секретаря УГВР Василя Кука “людиною унікальної долі”, вказав, що, живучи в Києві, пенсію отримує еквівалентну 30 доларам США. І якщо впродовж останніх місяців еквівалент цей трохи зріс, то не набагато.
БУЛИ Ж І ДІТИ РЕПРЕСІЙ
У грудні минулого року на одному з пленарних засідань сесії Верховної Ради України йшлося про тих, кого названо в нас дітьми війни. Себто про тих, хто перетерпів у дитинстві все, що судилося перетерпіти нашій людності упродовж лихоліття мілітарних змагань між гітлерівською Німеччиною та комуно-більшовицьким СРСР. І хто недоодержав у зв’язку з цим того елементарного життєво-необхідного мінімуму, завдяки якому в подальших роках уникнув би, насамперед, цілого ряду хвороб і передчасного старіння. А воднораз і тих проблем, що ними заопікувалася тепер держава у зв’язку з 60-річчям звільнення України від гітлерівських загарбників і перемоги в тій війні. Задля вирішення їх Верховною Радою і прийнято в грудні минулого року закон “Про соціальній захист дітей війни”, і хоча закон цей в окремих аспектах нагадує народну приказку “обіцяв пан кожух, то й слово тепле”, я мимоволі позаздрив тим, кому воно адресоване. Але не через те, що закон цей на таких, як я (бо народжені після 2 вересня 1945 року) не поширюється, хоча маю всі підстави теж вважатися дитям війни. Усім уже, здається, відома, знана навіть далеко за межами України, але й досі на державному рівні в Україні не визнана війна комуно-більшовицької імперії, названої Союзом, з тією частиною українства, котра марила українською державною незалежністю і жертвувала заради неї і розплачувалася усім, що мала. Дітьми, депортуючи їх у складі зрепресованих українських сімей та родин, щедро засівала сталінщина і російську Північ, і всі Сибіри, і деякі інші реґіони “необъятной родины” з особливо важкими кліматичними умовами. З осені 1944 року до квітня 1945 в ті реґіони із західних областей України було виселено загалом 9036 (у тому числі з Волинської області — 3370) сімей у складі 23660 осіб. Якщо врахувати, що третину,
коли не половину того складу становили діти, не важко визначити їхнє приблизне число. Тим часом у жовтні 1947 року в 26332 репресованих західноукраїнських сім’ях на спецпоселення до місць віддалених було відправлено 22279 дітей. А депортації тривали й тривали. Нашу, наприклад, сім’ю (двоє дорослих і двоє малих) та сім’ю Булакевичів (двоє дорослих і троє малих) відправили в один із північних районів Західного Сибіру в серпні 1951. Скільки пішло тим етапом родин загалом, скільки було в них дітей, я не знаю. Але знаю, що й у тому роді війна сталінщини з українством ще не закінчилася. Тим часом дітей цієї війни і “словом теплим” на державному рівні поки що ніхто не зігрів. Та й загалом ситуація, яка з нами склалася, є аж надто дивною, щоб не сказати інакше. Бо, наприклад, нинішня Німеччина дітям, котрих було в сорокових роках минулого століття вивезено з окупованих совєцьких територій у гітлерівську неволю, як і в неволі тій народженим, виплатила грошові компенсації, а Україна прирівняла їх до учасників війни, давши право на відповідні пільги. Так само прирівняно до учасників тої війни і дітей, котрі потрапили під жорна та були переселені упродовж 1944—1946 років совєцько-польськими тодішніми спецслужбами з колись українських земель нинішньої Польщі здебільшого на західні землі теперішньої України. А що ж для дітей неволі сталінської? Надто ж для тих, котрі під дію згадуваного вище закону про дітей війни не підпадають, оскільки народжені після закінчення Другої світової? Замість відповіді варто зазначити, що і для дітей-спецвиселенців, котрі потрапили під захист цього закону, “слово тепле” виявилося не вельми втішним. Адже, перетерпівши разом із дорослими всі жахи гітлерівської окупації, мусили потім разом із дорослими ж терпіти і всі страхіття сталінської неволі. А тому визначені цим законом компенсації не адекватні сумі тих втрат, що їх довелося зазнати. Зате всі ми, оскільки в сорокових—п’ятдесятих роках минулого століття разом із дорослими були на державному рівні названі ворогами народу, тепер реабілітовані. Отож після виходу на пенсію маємо право отримувати вже згадувані тут чотири гривні. Ними й повинні радіти, дякуючи совєцькому Союзу, позаяк це за його існування (17.04.91) було прийнято чинний нині Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. А діти сталінських репресій, котрі народилися на спецпоселеннях і через це в документах про висилку не значаться (тобто на жодну реабілітацію претендувати не мають підстав), нехай втішаться тим, що, оскільки в Росії народжені,
начебто можуть, згідно із чинним уній законодавством, спрощено одержати, коли забажають, російське громадянство. От якби ще й Німеччина такий закон прийняла! Повернімося до закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. Прикметно, що за чотирнадцять літ української державної незалежності не зазнав він жодних, здається, змін. І про дітей, котрі терпіли спецпоселенську недолю однаково, щой дорослі, у законі цьому не згадується жодним словом. Так, наче нас у тих спецпосьолках і в суворих краях, де людям вільним зазвичай рік роботи за півтора—два рахують, не було взагалі. Чи не задля того про нас “забули”, аби когось зайвий раз не роздратувати? От тільки ми чомусь не можемо позбутися споминів, у яких і дотепер рвуться серця від криків і плачів. У яких ідемо в колонах, оточені конвоїрами з вівчарками на поводах, промерзаємо до кісток, пухнемо з голоду, мучимося від цинги й нажахано спостерігаємо, як виносять із бараків тих, для кого спецпоселення скінчилося пристановищем у вічних мерзлотах чужої землі. У жовтні минулого року майже водночас в обласному музичнодраматичному театрі в Луцьку проходив заключний концерт творчого огляду художньої самодіяльності, організований владою на честь 60-річчя визволення України від гітлерівських загарбників, а в обласному домі “Просвіта” — День пам’яті “Ішли у Сибір ешелони…” Його провело Волинське крайове братство святого апостола Андрія Первозваного у зв’язку з 60-річчям від першої повоєнної депортації сімей волинян, з якою совєцька влада не забарилася. Вивозили “ворогів”. Керівник хору “Посвіт”, що взяв найактивнішу участь у Дні пам’яті, а потім виступив і на заключному концерті, заслужений працівник культури Ростислав Кушнірук із села Маяки Луцького району “ворогом” став у 13 літ, лучанин Антон Ступак — у два місяці. А в залі “Просвіти” не було жодного вільного місця і здебільшого всі, хто сюди прийшов, зазнали репресій у дитинстві. Від “визволителів”. Так от і склалося, що на одному боці вулиці, котра відокремлює драмтеатр від “Просвіти”, відзначалася одна сторінка нашої історії, на другому — інша. А вулиця між ними — наче та ріка, береги якої досі не можуть об’єднатися мостами. І не тому, що не можуть порозумітися між собою учасники совєцького визволення та національно-визвольних змагань, жертви політичних репресій і ті, хто був знаряддям репресивної машини комуно-більшовизму. На рівні людських відносин у “низах” у більшості випадків — якось виходять на лад. Та для повного порозуміння бракує політичної волі “верхів”, надто ж окремих партійних “лідерів”. Ще й донедавна їм було вигідно нас розділяти, щоб над нами властвувати. Тепер, розділяючи, тримають на тому свій імідж, аби знову прибрати правління до своїх рук. Із гіпнотичної ж тої вигоди зродився “будинок під прапором”, у якому і господарям колишнім місця немає,і діти їхні почуваються пасинками. Навіть після того, як замість червоно-синього здійнявся над ним прапор батьківської мрії. Дивляться тепер, як зігріває той прапор жовтогаряча барва Помаранчевої революції, чекають. Може, думають, і відторгнутих вона пригорне, і невизнаних визнає, і змалечку вистуджених Північчю Росії та її Сибірами зігріє своїм українським теплом? Хочеться вірити. Бо навіщо ж тоді над “будинком” — цей прапор?
Петро БОЯРЧУК, член Національної спілки письменників України
z
Українські діти спецвиселенського Сибіру. Четверта зліва — уродженка села Чемерин Тамара Булакевич. Посьолок Пальяново тодішнього Мікояновського р,ну Тюменської обл., 1954
Посестра автора по спецвиселенському дитинству, уродженка села Чемерин Ківерцівського нині району на Волині Лариса Домбровська (у дівоцтві — Булакевич) з чоловіком Ярославом. Казахстан, 1985
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
