Дитяче питання · с. 14сторінка оригіналу ↗
Aлкоголізм — це не стільки хвороба, як безвідповідальне ставлення до життя власного і близьких людей.
Слово Просвіти, №18 за 2005 рік
У дитячому відділенні лікарні частини суспільства ще побутує ставлення до таких дітей, як до злочинців. Очевидно, таким набагато легше любити все людство, ніж конкретну згорьовану дитину. Я б хотіла написати про ті сім’ї, які всиновили або взяли під опіку підранків. Але я не можу назвати їхніх прізвищ, оберігаючи таємницю усиновлення, і з міркувань етичних. Хоча вже впродовж багатьох років знаю такі родини, де некровних дітей виховують із великим педагогічним тактом, терплячи їхні успадковані вади характеру та підліткові “вибрики”. Пригадую засідання у справах неповнолітніх, де йшлося про оформлення тринадцятилітнього хлопця у колонію. Подружжя взяло його і ще одного хлопчика з дитячого будинку зовсім маленькими. Один виявив талант науковий, а інший — кримінальний. І хоча прийомні батьки мали право відмовитися від правопорушника, вони вперто не хотіли цього робити. Бо відповідали за того, кого не народили, але приручили. Більшість із нас, поклавши монетку в простягнену дитячу долоньку, заспокоює власну совість. Опинившись уперше в Прилуцькій колонії для неповнолітніх правопорушників, письменник Юрій Покальчук заспокоїтися не зміг. П’ятнадцять років тому він почав разом із колоністами випускати літературний журнал. Літератор заповажав їхню неграмотну щирість, з якою вони розповідали про пошуки себе у світі. Здебільшого, це були хлопчаки, яким не поталанило з батьками, яких не підтримали державні служби. А безкінечні притулки не виховали в них духовної опори. Вони поверталися до свого людського призначення непростою окружною дорогою. Письменник написав про це в романі “Окружна дорога”, який представив ніжинським читачам. Він сподівається, що кожен із нас покладе в чиюсь долоню копійку. А сам, тим часом, шукає роботу для шістнадцятилітнього хлопця, який чекає звільнення, турбується про подальшу долю тих, кому допоміг стати студентами... Юрій Покальчук сьогодні, як Антон Чехов сто років тому, нагадує нам про те, що поза нашим домашнім затишком існують діти, чиї сльози дорожчі, ніж усі скарби світу...
Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
