“...Українська наука перебуває у вкрай критичному стані, який... створює реальну загрозу безпеці держави”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
КРИЗА СИСТЕМИ ЗНАНЬ
Слово Просвіти, №18 за 2007 рік
відсутність державної політики щодо розвитку наукової галузі як провідної виробничої сили. Та й звідкіля такій політиці взятися, коли у вищому законодавчому органі немає справжніх учених — високопрофесійної інтелігенції, яка представляє інтелект нації й має розробляти і впроваджувати в соціально-економічну сферу ідеологію прогресу. Прийнявши 9 січня 2007 р. закон про інформаційне суспільство, наші народні депутати так і не зрозуміли, що отримання бабусею копійчаної пенсії з використанням електронної картки не має жодного стосунку до інформаційного суспільства. Ачи не те саме діється у виконавчій гілці влади? 2. Однією з найголовніших причин відставання української науки, безумовно, є залишковий принцип її державного фінансування (до речі, як і освіти): 0,3— 0,5 % ВВП. Адже відомо, якщо в державі на науку виділяється менше 2 % ВВП, розпочинаються руйнівні процеси не лише в самій науці, а й в економіці й суспільстві загалом. Для прикладу: цей показник складає 3,5 % в Ізраїлі, 2,75 — в Японії, 2,05 % — у США. Про абсолютну величину вкладень тут і говорити не доводиться. А це визначає і відповідну віддачу, й відповідні наслідки, й відповідну перспективу соціально-економічного розвитку. Тому навіть передбачені Законом України “Про науку і науково-технічну діяльність” 1,7 % ВВП не допоможуть розв’язати проблему. 3. В Україні не створено єдиного повноцінного координаційного центру з розвитку науки й технологій. Унаслідок цього законодавчо визначені аж 40 пріоритетних напрямів наукової галузі виживали як могли або часто гинули (до речі, в Росії пріоритетних наукових напрямів вісім, у Німеччині — п’ять). За самоврядності державної академічної науки Міністерство освіти і науки як провідна управлінська структура в освітньо-науковій галузі тут мало що могло вдіяти. Більше того, саме наука, зосереджена у системі МОН, зазнала чи не найбільших втрат. Сталося неприпустиме — розрив освіти і науки. А у вищих навчальних закладах працює приблизно половина всіх докторів і кандидатів наук в Україні. Тут для більшості вчених молодь не дуже хоче пов’язувати своє життя з наукою й прагне працювати за кордоном. Як засвідчує статистика, середній вік докторів наук в Україні складає 62 роки, кандидатів — 52. 6. Владні структури, захопившись перерозподілом власності, наукою не переймалися й не переймаються. Як наслідок — галузь руйнується. Щоправда, дещо за роки незалежності все-таки зроблено. Ідеться про створення поза Національною академією наук України ще п’яти так званих державних, але таких само самоврядних (тобто нікому не підзвітних, хоча й існують за рахунок громадян) академій. А це призвело лише до розпорошення коштів на науку, зниження її рівня й ефективності і, найважливіше, до наукового “роззброєння” освітньої галузі. Державні академії наук, також і НАН України, перетворилися на осередки корупції в науці. Внаслідок цього високі наукові ступені й академічні звання, а разом із тим і довічні грошові винагороди тут часто отримують особи з сумнівним науковим доробком та одіозною репутацією. Корупція як спосіб життя в українській науці вимиває з наукового середовища справжніх учених і зумовлює зростання наукових нездар. Ось чому дедалі частіше постає питання доцільності існування НАН України й галузевих наукових академій як державних структур. 7. Сучасний кризовий стан української науки певною мірою пов’язаний і з відсутністю якого-небудь впливу наукової громадськості на вироблення державної політики в науковій сфері. Через відсутність демократизації галузі українські вчені, окрім невеликої
Фото О. Литвиненка існуючій системі й не розв’язує проблеми ефективного реформування наукової галузі та забезпечення реального поєднання науки, освіти, інновацій. Передбачуване цим документом створення так званих дослідницьких університетів не є реальним шляхом до розв’язання проблем української науки загалом. Таких дослідницьких університетів може бути кілька, а як тоді бути з науковою діяльністю інших 300 ВНЗ, які також мають забезпечувати високу якість вищої освіти через поєднання її з сучасною наукою. Відчувається, що проект Концепції готувався переважно в колах НАН України, де, як відомо, зневажливо ставляться до науковців, які працюють у вищих навчальних закладах. Як приклад, наведу висловлювання керівників відомого Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені Г. Доброва НАН України щодо пропозиції передати академічні установи до вищої школи (газ. “Дзеркало тижня” від 12 лютого 2005 р.): “…на мій погляд, ця пропозиція аналогічна тому, щоб передати, скажімо, потужну сільськогосподарську техніку тим, хто знає лише первісно-общинний стиль господарювання”. То хіба можна залучати таких учених до реформування української науки? Але згідно з Законом України “Про державний бюджет на 2007 рік”, науково-дослідні роботи у ВНЗ мають фінансуватися лише за висновками експертної комісії НАН України. Слід нагадати, що понад 80 % нобелівських лауреатів є представниками не академічної, а університетської науки.
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
