“Видатні люди — це зміст книги людства”. Фрідріх Геббель · с. 9сторінка оригіналу ↗
«НА ЗЛАМІ ЕПОХ МИ РОЗГУБИЛИ ЗДАТНІСТЬ БУТИ ВІДВЕРТИМИ»
Слово Просвіти, №18 за 2007 рік
Чернівці з виставою “Варшавська мелодія-2” відвідала лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, народна артистка України та СРСР Ада РОГОВЦЕВА. Буковинці мали нагоду знову побачити на сцені улюблену актрису в одній з останніх робіт. Нова зустріч стала можливою завдяки ювілейному гастрольному туру мисткині містами України.
— Вами завжди були задоволені режисери і партнери. А Ви собою задоволені? — Ніколи не була собою задоволена! По-перше, завжди хотіла бути вродливою, а не гарненькою. По-друге, хотіла бути високого зросту. Працюю на сцені на високих підборах, а це важко. Я так заздрила тим, хто може легко бігати сценою в капцях! Я дозволила собі це лише раз, коли грала Мавку, а Хостікоєв — Перелесника. У виставі “Лісова пісня” я літала без каблуків, бо ж Мавка лісова може бути маленькою. А взагалі треба бути такою, як Бог дав, і грати так, як Богом дано. Це моя життєва філософія. Але в театрі завжди є шанс щось виправити в наступній виставі, щось покращити. — А в кіно? — Кіно — це жах. Краще не дивитися своїх фільмів і не читати нічого, що про них пишуть. Хоч я зараз переглядаю свої старі фільми інакше. Там багато людей, яких уже немає на світі, а я така молода. — Із якими режисерами Вам було найцікавіше працювати? — Мені щастило на режисерів. Був у моєму житті Соколов. Він мене багато чого навчив. Був Е. Митницький, який поставив “Варшавську мелодію”. Був Г. Товстоногов, Й. Хейфіц. У нього зіграла у фільмі “Салют, Маріє!” Якось він попросив йому щось написати, бо зберігає автографи акторів, які в нього грають. Я написала: “Рік роботи з Вами був, мабуть, найщасливішим у моєму житті”. Він образився: “Чому “мабуть?” І справді, тепер виявилося, що це був найщасливіший час. Я нещодавно відвідала Санкт-Петербург, зустрічалася з Зінаїдою Шарко, вона там також знімалася. І випадково по телевізору побачила цей фільм. Я вигукнула: “Зіно, йди подивися, які ми молоденькі”. Фільм був так собі, але залишив дуже приємні спогади. Пізніше був Р. Віктюк. Він для мене рідна людина, я йому дуже вдячна. Він продовжив моє творче життя, подарував мені мене. Я зіграла в нього чотири головні ролі у виставах “Священні чудовиська”, “Уроки музики”, “Дама без камелій”. Потім був “Бульвар Сан-Сет”. Його Віктюк робив 10 років тому, ще на моє 60-ліття. Пам’ятаю, на “Даму…” ходив увесь університет,
цілими курсами, одна мила дівчинка написала: “Священні чудовиська” і “Дама без камелій” — це “Вишневий сад” нашого покоління”. — Чи можна, аналізуючи сьогоднішній театральний процес, зробити якісь узагальнення? — У суспільстві панує розгубленість, а в державі ще не є панівною саме національна ідея, яка мала б нас усіх об’єднувати. Сценічні твори, як і наше суспільство, — обтічні. Не націлені на національну ідею. Якесь усе необов’язкове, тому навіть талановиті люди потрапляють у тенета невизначеності й не можуть створити цілісні, яскраві, розумні твори. — Чи позначилася розгубленість у суспільстві на розшарування та взаємини між людьми? Чи розуміють Вас люди, а Ви — їх? — Я розумію людей, а вони мене — не завжди. Очевидно, моя співпраця з Романом Віктюком створила якийсь міф про мою недоступність. Як наслідок, іноді виникає бар’єр. Звузилося коло людей, з якими я спілкуюся. Дуже рідко, буваючи з гастролями в провінції, зустрічаю творчу людину, (маю на увазі колег-митців, які запропонували б здійснити якийсь спільний проект). Спілкування між творчими людьми має бути відкритим. Про який бар’єр може йтися, коли іноді за душею не маєш копійки. Нинішні суспільно-політичні, економічні умови обмежили простір буття не тільки творчих людей. Люди сьогодні взагалі рідко бувають щирими у спілкуванні. На зламі епох ми розгубили здатність бути відвертими. — Чим це спричинено? — Нашою закомплексованістю. А ще пріоритети грошових мітингів нас дуже поділили. Сьогодні, маючи касову виставу, я не маю навіть щомісячної платні. — А яким є перебіг гастрольного процесу? — Жахливий. Увечері граємо, вночі їдемо до іншого міста і т. ін. Але для мене це єдиний заробіток і єдина можливість вийти на сцену до свого глядача. — Чи не в рудиментах тоталітарної системи приховані причини всіх наших негараздів і не тільки в культурі? — Наше суспільство так виховувалось. А театр, наче активоване вугілля, увібрав у себе ту систему, про яку ми вже забуваємо, а молодь — не знає. Але колишня система в театрі ще жива. Митцям ще страшно розпрощатися зі старим, бо немає альтернативних проектів, вистав, театрів… Тому люди тримаються за місця в “мертвих” театрах, незважаючи на те, що немає вистав, грати не дають, грошей не платять. А митці тим часом деградують. — Сьогодні чимало розбіжностей щодо підготовки акторських і режисерських кадрів. Яка Ваша думка? — Думки були різними ще у кращі для театру часи. Але тоді працювали всі театри, і ця надмірність кадрів не була такою відчутною. Як на мене, до театру щороку має прийти молодий актор чи актриса. Інакше буде відчутний віковий дисбаланс. Маю велику надію на те, що державні чиновники від культури нарешті розпочнуть задекларовані реформи галузі на практиці. Нам треба кардинально проводити реальні зміни в культурі. Але проблеми культури слід вирішувати в комплексі й на державному рівні. Допоки ж українська культура, затиснута в лещатах наших соціальноекономічних негараздів, намагається правдами і неправдами триматися на плаву і якось виживати в умовах нашого “дикого капіталізму”. — Ви зіграли на сцені, в кіно чимало цікавих ролей, дали життя багатьом творам сучасної і класичної української літератури, записавши їх на радіо. Чи відчуваєте на собі відбиток характерів створених сценічних і кінообразів? — Як казала Леся Українка: “Мій характер ніколи не мінявся. Саме життя модифікувало ситуацію навколо мене”. Спілкування з собою — одна справа, як це буває, скажімо у письменників, коли вони за столом творять. А ось коли я виходжу щодня перед тисячами людей, — це вже зовсім інша річ. Бо я за будь-яку ціну повинна увійти людям у душу, щоб завтра вони знову захотіли спілкування. Звичайно, це накладає дуже серйозний відбиток не тільки на особисте життя, а й на характер. Але коли ти маєш надійний фундамент, закодований на біль і велич нації, то жодні життєві випробування не змінять твого характеру, а слава не матиме негативного відбитку не тільки на твій характер, ай на твою особистість. — Що для Вас головне у житті? — Найважливіше, аби мене оточували близькі люди, милосердні люди, які сприймають життя так, як сприймаю його я; люди, які думають над тим, як було вчора, що діється нині й що буде завтра. Я багато їжджу. Часом нам пропонують прекрасні умови. Наступного дня ми можемо опинитися без готелю, без умов. Можна страждати через це, але я вас усіх побачила і це прекрасно! Я не розумію тих, хто постійно вимагає для себе якихось особливих умов. Ну навіщо? Я їхала з Рівного звичайним автобусом, з усіма. Хтось пожартує, і тепліше стало. Ну що мені дасть цей “мерседес” чи джип? — Чим хотіли б завершити нашу розмову? — Звичайно, рядками з власних поезій. Там, де натхнення і образи, Де квіти, оплески і сум, Там все окремо і одразу, Визнання натовпу і глум… Стоїть окремо світ куліс, Світ сцени — зоряна завіса, Де небо щастя й море сліз, Я звідала це, я актриса.
Спілкувалася Марія ВИШНЕВСЬКА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
