“Культура не там, де про неї говорять, а де нею живуть”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
У ПОШУКУ СКАРБІВ
Слово Просвіти, №18 за 2007 рік
кілька людей, будь ласка, подивіться, раптом серед них є Давидов. Я взяв фото, подивився, справді, він стоїть у центрі. Дуже вишуканий чоловік, тонкі пальці, значок про закінчення московського університету, він правник, 30 років був мировим суддею. — А хто в нього був дизайнером ландшафту? — Це теж дуже цікава історія. Я років десять шукав, визначав, хто той художник. А раніше художниками називали людей, які будували парки. Цей чоловік родом із Херсонщини, зовсім юним потрапив до сирітського будинку в Одесу. За парканом сирітського дому був парк знаменитого одеського градоначальника, який дуже багато зробив для Одеси. І маленький хлопчик постійно розглядав парк, із часом почав допомагати людям, які його доглядали. Його забрали в школу садівників, він був там наймолодшим. Потім його зі старшими садівниками запросили створювати парк Асканія-Нова. Там його й знайшов Давидов, він приїхав сюди і створив колосальний парк. Коли я завершив цих десять томів і раптом Шевченківська премія! Тоді я збагнув, що можу продовжувати “Господні зерна”, можу давати мистецьку премію і вести відомих людей у херсонський степ… — …Окультурити ту землю заново новими персонами, стежками, які вони туди прокладуть. — А який це дарунок для людей, які там живуть! Ось із першим лауреатом Тарасом Компаніченком ми їдемо на батьківщину поета Євгена Маланюка. Це містечко Торговиця на річці Синюсі, така назва, що одразу відчуваєш простір, свіже повітря. 1919 року Євген Маланюк звідти поїхав і більше ніколи не повернувся, помер у середині 60-х років у Нью-Йорку, самотній, а все своє життя писав про Синюху, про Торговицю, про це дивовижне місце. Воно на межі степу і Поділля, це за сорок—п’ятдесят кілометрів від Умані. — Премія мистецька, тож лауреатами будуть і музиканти, і художники. Це Ваші особливі симпатики, Ви можете своїх друзів ощасливити? — Коли в мене виникла думка про премію, я відразу звернувся до Ліги українських меценатів. Це видатна організація, яка проводить Міжнародний конкурс української мови, і людина, яка знає мистецтво, літературу, — Михайло Федотович Слабошпицький. Я й запропонував разом із Лігою робити таку мистецьку премію. Окреслили коло людей, які допомагатимуть у визначенні кандидатів. Це Микола Григорович Жулинський, Лариса Терентіївна Масенко, професор, завідувачка кафедри Києво-Могилянської академії, вона ще й виходець із цих степів, віце-президент Києво-Могилянської академії Володимир Євгенович Панченко, який живу Кіровограді, був професором місцевого університету, він описав Торговицю, приїздив туди разом із сином Євгена Маланюка, і письменник Володимир Базилевський. — Ми за цей місяць знову побачили разючу прогалину, яка розділяє культуру столичну й периферійну. Хоч я не люблю так означати її, бо найяскравіші особистості й лауреати приходять до нас звідти, але загальна, побутова культура дуже відрізняється. Тож як вдається зусиллями ентузіастів щось робити для культури всюди? — Я думаю, що певні речі, які ми бачимо на майдані, важко узгоджуються з тим, що справді відбувається у культурних колах цих міст. Ми знаємо, що в колишньому Сталіно — в Донецьку на університеті висить меморіальна дошка Василю Стусу, і це була перша меморіальна дошка йому в Україні. Отже, є люди, які тримають і там на собі цю культуру. Є гарний журнал “Кальміус”, який виходить у Донецьку, його роблять прекрасні модернові молоді письменники. Я знаю, що світ не представлений тільки тими, хто на майдані. Це коротка хвилина, вона мине, і ці люди потім, повернувшись у шахтарські занедбані міста, щось привезуть із Києва, якесь відчуття європейськості й поваги до культури. Тому в цьому страшному негативі є зерно позитиву. Вони, може, навіть не усвідомлюватимуть, що сюди їхали одні, а звідси повернуться іншими. І мине час, коли це відбудеться на якомусь генетичному рівні з кожним із них. — Як гадаєте, з’являться у Вас послідовники з плеяди наступних лауреатів національної премії? Адже добре було б, якби існували премії, які підтримували культурні процеси навзаєм у столиці і в реґіонах. — Гадаю, ми тільки на початку цієї дороги. Статистика свідчить, що нормально, коли премій сотні й грошовий еквівалент повинен бути на два-три щаблі вищий. Адже премія — це не матеріальна допомога бідному або тому, хто повинен відремонтувати квартиру, купити зайве ліжко чи костюм. А митець не повинен бути бідним. Держава для цього має все зробити. Так що буде багато різних благодійних премій, за кілька років це станеться.
Розмовляла Валентина ДАВИДЕНКО
МУЗИКА
Тарас Компаніченко — кобзар, бандурист і лірник — став першим лауреатом мистецької премії “Глодоський скарб”. Молодий музикант виконує і реконструює традиційний кобзарсько-лірницький репертуар у супроводі кобзи О. Вересая, старосвітської бандури й колісної ліри. А нову мистецьку премію “Глодоський скарб” заснував лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка 2006 року письменник Григорій ГУСЕЙНОВ. Він використав грошовий еквівалент державної нагороди для благодійної мети, і це перший випадок в історії Національної премії. Урочиста презентація і вручення премії відбулося у Національному музеї літератури.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
