“Україна — це не тільки місце для здобування прибутків, не лише місце проживання, це — ми, народ”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
ІВАН ДЗЮБА: «СЬОГОДНІ ОСНОВНИМ ГАЛЬМОМ НА ШЛЯХУ ДЕМОКРАТИЧНОГО І НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ Є ВЕРХОВНА РАДА»
Слово Просвіти, №18 за 2007 рік
Закінчення. Початок на с. 1
Гаразд, не хочуть знати — не треба. Але принаймні якусь формальну повагу зберігайте і не заважайте тим, хто хоче знати! Заважають же! Прикладів того, як, скажімо, в Криму піднімають натовп, піднімають марґіналів проти українських шкіл, проти українських гімназій, є багато. Скільки таких прикладів на Донеччині! Тобто вони не тільки самі не хочуть знати, вони хочуть не дозволяти іншим знати українську мову, українську культуру. Скільки тут усіляких фальсифікацій! — Іване Михайловичу, за попередніх міністрів культури такого виразного антиукраїнського процесу не спостерігалось. За останні роки він різко “пожвавився”. Що може зробити Міністерство культури, міністр, аби припинити це неподобство? Як примусити державних службовців, вищих державних посадовців, аби вони ідентифікували себе з українською державою, з українством? — Повинен сказати, що саме собою Міністерство культури нічого зробити не може. Бо воно було і є у становищі пасинка, воно існує, але нормального фінансування, нормальних повноважень не має. Міністерство культури повинно в такій державі, як наша, бути одним із головних міністерств з дуже великими повноваженнями, з достатнім забезпеченням, тоді воно зможе впливати на хід справ. А саме по собі воно нічого зробити не зможе. Хоча, звичайно, Міністерство дещо робило, дещо робить і, очевидно, робитиме, але це буде не зовсім адекватна діяльність. Для адекватної діяльності треба змінити його статус, зміцнити всі його позиції й повноваження, навіть фінансові. Тут Верховна Рада мала б зробити рішучі кроки в цьому напрямі, але Ви знаєте, яка наша Верховна Рада. Власне, вона сьогодні є основним гальмом, це моя особиста думка, на шляху демократичного і національно-культурного розвитку України. — Якщо спостерігати за культурними процесами в державах Прибалтики, можна дійти висновку, що культура відіграла консолідуючу роль у справі самоідентифікації громадян прибалтійських держав. Тобто культура — надзвичайно могутня зброя. Кремль дуже добре це розуміє й продовжує опановувати наш інформаційний простір. — Так. Те, що Ви зараз говорите, є продовженням попереднього питання. Найважливіше — треба, щоб наші люди, громадськість порушували ці питання. Тому що на Верховну Раду надій немає, на уряд відносні надії. Там різні люди, одні розуміють, що з нагальністю цих проблем треба рахуватися, інші взагалі не хочуть ні з чим рахуватися, отож потрібен тиск громадськості. Якби у нас був потужний рух знизу за українську мову, за українську культуру, як і за все інше в політичних і в економічних питаннях, то їм довелося б рахуватися. На жаль, великого тиску немає. Ось, скажімо, продовження полеміки з приводу того, що якийсь там суд скасував рішення попереднього Кабінету Міністрів про дублювання або транслювання іноземних фільмів українською мовою. Ну, по-перше, мені особисто не зрозуміло, чому в нас суди: чи то міські, чи то районні, — розв’язують питання, які мають конституційний характер, положення яких мають значення для державної політики. Не знаю, може, є такі юридичні підстави. Але ось цитата з газети: “Це хто там виступає за “двуязычие”?” Нас з вами, які хотіли б, щоб українська мова хоч якийсь сектор вживання мала, зображають як “бандерівців з обрізом”. За такі речі взагалі судити треба, але за це, звичайно, ще жодну людину в нас не засудили: за хамство чи злочини проти української мови. Так само, як за великі економічні
Іван Дзюба злочини. Але я повертаюся до того, що потрібен якийсь рух знизу. І тут ми, українці, самі багато в чому винні. Ось прості речі, спостерігаю їх щоразу біля газетного кіоску. Скажімо, є газети, які виходять і українською, і російською мовами. Однак часто інтелігентний українець бере російський варіант. Колись Драгоманов сказав: “Кожен гріш, витрачений не на українську книжку, кожне слово, сказане не по-українськи — це цвях у могилу української мови”. Можливо, це надто категорично, але справді треба ж думати: коли ти українець і український патріот, але не купуєш української книжки чи газети, то хто ж, крім тебе, купуватиме? Здавалось, дрібниця, але це факт, і їх мільйони. Тобто ми, українці, на кожному кроці поступаємося собою, втрачаємо своє обличчя. Якби ми були українцями кожен у своєму житті, причому подавали приклад культури, інтелігентної поведінки, чесності всім, то це мало б величезне значення. Але ми цього, на жаль, не робимо.
Розмову вів Олег РОМАНЧУК, шеф-редактор журналу “Універсум”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
