“Рідні слова найточніші й найдорожчі”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
ПРО ТЕ, ЩО ЛЮБЛЮ
Слово Просвіти, №18 за 2007 рік
Валентина КОРПУСОВА, кандидат історичних наук, археолог, м. Київ
Той факт, що мова є матеріальною оболонкою мислення й основним знаряддям спілкування людей, що існує особлива природа мовних контактів, яка трансплантована й вживлена у людську свідомість, навіть глибше — у підсвідомість, якою людина вже не керує, що мова зумовлює сприйняття чужого як свого — все це не є абстрактними розумуваннями вчених. Я на власному досвіді переконалася в цьому. Незвичайний, дуже показовий і коректний експеримент поставила зі мною доля чи то умови буття у роки раннього дитинства. Можливо, то був експеримент життя щодо впливу чужої мови, тюркської та її мелосу на людську підсвідомість, зокрема, мою. Декілька років тому, прилігши відпочити, я міцно заснула. Мій син, працюючи за комп’ютером у тій самій кімнаті, слухав пісні Фреді Меркурі. Пісні, як музичне тло, не заважали мені спати. Коли я прокинулася, вже давно звучала інша музика, але першим моїм питанням було: “Чому Меркурі співав нашою мовою?” — “Ні, — відповів син, — він співав тільки англійською”. Прослухали музичний запис і знайшли те, що мені здалося своїм. В одній із ранніх пісень Меркурі я почула, на власне здивування, тільки три знайомі слова. Це були імена Мустафа, Ібрагім, Алла. Але до цих слів додавався, і це головне, дуже знайомий мелос, мелодія, ритм, музика мусульманської молитви. Якщо, за висловом Вадима Крищенка, вище пісні лише молитва, то ця пісня Фреді Меркурі якраз і поєднувалася з молитвою, хоча й англійською мовою. Музику її рефрену — “Мустафа, Ібрагім, ми молимось тобі. Алла, Алла, Алла” (звісно, англійською) — взято із заклику муедзина до намазу. Саме цю мелодію й слово “Алла” я з народження майже п’ять перших років життя чула кілька разів на день, бо народилася в маленькому гірському татарському селі під Бахчисараєм у Криму. Мелодія-заклик до намазу сприймалася дітьми селян не-татар як даність, що існувала сама по собі в природі, як сонце, вітер, каміння, по якому ми, маленькі діти з української родини, бігали босоніж. Одним із наших бажань було забратися на мінарет мечеті й подивитися навкруги, побачити те, чого не можна було побачити з найвищого дерева. Ми хотіли, як муедзин, співати з балкона мінарету. Це бажання здійснилося після депортації татар у 1944 р., але нічого надзвичайного ми не побачили, співали, радше кричали: “Алла бісмілла”. В пам’яті залишилося інше — перше зорове уявлення про потойбічний світ, між яким і нашим світом існує кладка — тонка, як волосина людини. Якщо погано поводитимешся — не перейдеш, впадеш у прірву. Як найяскравішу казку мого раннього дитинства пам’ятаю казку про шайтанову ягоду — кізіл (не кизил, а саме кізіл, з м’якою вимовою). Згодом забулася татарська мова, яку ми, діти, знали, позаяк спілкувалися (то дружньо, то дражнилися, інколи билися) з однолітками-татарчатами. Але окремі слова татарської мови, заклик муедзина, вплив мусульманської культури — все це залишилося в підсвідомості. Минув час, понад півсторіччя, з 1958 р. я мешкаю в Києві, мене оточує інша, ніж у дитинстві, культура, але моя підсвідомість озвалася на пісню-молитву Фреді Меркурі, а з нею й сприйняла ознаку мусульманської культури, як свою, — принаймні не чужу, не ворожу. Коли дорослою я декілька місяців брала участь в археологічній експедиції в Таджикистані й багато подорожувала, то культура цієї мусульманської країни мені здавалася не зовсім чужою. Це можна розглядати як наслідок впливу панівної (в масштабі світу мого дитинства, мого маленького села) оточуючої культури на людину іншої культури, в моєму випадку — татарської на українську за умови тогочасного їхнього мирного співіснування. Археологи докладають багато зусиль для визначення ознак впливу однієї стародавньої культури на іншу, для досліджень етнічної належності стародавнього населення, саме таким студіям була присвячена і моя кандидатська дисертація. Тому мені було дуже цікаво проаналізувати життєвий експеримент. Оточуюча чужа культура (з іншою мовою, вірою, етнографією, культурою) не асимілювала культури нашої родини, але вплинула на мою духовну культуру. На жаль, близька за вказаними ознаками російська культура суттєвіше вплинула на українців. Ще й нині значна кількість людей охоче слухає переважно пісні північного сусіда, часто кримінального світу, виховує дітей на російських книжках, а на свої не звертає уваги, дивиться чуже кіно, ігнорує культуру українського народу й каже, мовляв, усе одно, якою мовою розмовляти, що слухати. Це небезпечно тим, що такі українці через прояви іншої культури всотують ментальність тієї країни, яка, наче окупант, асимілювала нас декілька століть. Особливо небезпечний цей вплив на маленьких дітей. Мій особистий досвід: мусульманська татарська культура навчала сусідів-християн толерантно ставитися до себе, тоді як російська культура асимілювала українців. Наша родина належала до християнського світу. У нас вдома й у всіх родичів були ікони, у нас був навіть маленький паперовий вертеп, на Великдень обов’язково пекли паски, фарбували крашанки, на Новий рік ставили ялинки (новорічним деревом був ялівець, бо інших хвойних дерев поблизу не росло), на Різдво готували кутю. Дітей виховували в християнському дусі. Тому досить тривалий час я вважала, що всі люди живуть за засадою “як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви” (Лук., 6,31), хоча не знала, що це християнська заповідь. Моя родина в Криму не була винятком щодо українського коріння. У довоєнному й повоєнному Криму дуже багато сільських мешканців мають не тільки українські прізвища: Шевченко, Федоренко, Нестеренко, Красненко, Копиленко, Боганченко, Хоменко, Лимаренко тощо, — а й родичів на материковій Україні. Це підтверджує їхнє українське походження, хоча вони, за відомих обставин, самі себе нерідко визнають росіянами, бо так було вигідніше. Існує інший, дуже яскравий доказ тривалого заселення українцями Криму. Йдеться про мову мешканців маленьких сіл, принаймні в Бахчисарайському районі. В ній збереглося багато ук-
Фото О. Литвиненка раїнських слів, що стосуються саме сільського господарства й побуту. В цьому я спираюся на спогади про мову, яку щодня чула до 1958 р., а потім лише під час приїзду до Криму. Отже, українські слова збереглися в мові зросійщеного сільського населення, яке навіть не підозрювало про українську етимологію слів. (Тут згадується історична паралель із вживанням індоєвропейськими народами загальних слів давнього індоєвропейського походження). Під впливом часу й політики асиміляції деякі українські слова зазнали фонетичної зміни, їх було адаптовано до панівної російської мови, але їхнє українське походження легко впізнається. Це слова: дривітня (замість дровітня), причьолок (замість причілок), столбушка (високий плетений з лози кошик для збору фруктів, назва походить від — стовбур), подвал (замість підвал). Інші слова зберегли свою чистоту. Це назви деяких рослин: верба, просуренка чи брандушка; назви садового, городнього інвентарю, речей: тичка (жердина для віття квасолі, щоб підперти гілля дерев), хмиз, бадилля; слова, пов’язані з водою: кладка, басина, криниця, колодязь, большая вода (в сенсі повінь); слова, пов’язані з житлом, селом: куток (як частини села), горище, мазанка, перелаз (через живопліт), хата (існували хати на дві половини, з заднім подвір’ям, чорним ходом). Вживалися слова: отара, кошара, чабан, яр, ярок, чувал, жужмом, купа, торба. Та українські слова не тільки вживалися. Існував акцент, говірка “російської” мови з м’якою українською вимовою, м’яким глухим “г”. За цією ознакою я відразу впізнавала довоєнних мешканців Криму серед переселенців-росіян. У селах Криму не тільки вживалися українські слова, а й існували українські етнографічні риси. Це будівництво хат на дві половини. У мого дідуся Дмитра Корпуса в Долинному (кол. Топчикой) був великий дім на дві половини, в одній з яких із трьома кімнатами та кухнею й коморою він мешкав із дітьми, а в іншій, із кухнею й двома кімнатами, коморою, підвалом — старший син. Хата мала два виходи. Парадний виходив у бік вулиці й вів уздовж саду, де між деревами росла городина й квіти, до хвіртки в дощатому паркані. Фасад дому мав галерею на стовпчиках, що тягнулася вздовж цілої стіни й мала спільний із домом дах, високий поріг мав декілька вапнякових приступок. Чорний хід вів на заднє подвір’я, огороджене живоплотом із перелазом, мало господарські будови, велику стару шовковицю. Цей двір не замикався, збоку був прохід для скоту та заїзду кіньми. Дім був білений вапном і знизу підмазаний чорною сажею. Вікна мали дерев’яні зелені фарбовані віконниці, а не ґрати, як у татар. Для двох інших синів дід купив також хату на дві половини, але вже з одним входом. Мій батько сам збудував дім уже на одну родину. Мабуть, ді-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
