“Голодомор — не історична минувшина, а глибока демографічна і духовна рана”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
ПАМ’ЯТЬ ЗАКЛИКАЄ
Слово Просвіти, №18 за 2008 рік
На запитання нашої га? зети відповідає голова Всеукраїнського товарис? тва “Просвіта”, народний депутат України Павло МОВЧАН.
— Павле Михайловичу, минулий і нинішній рік озна= чені 75?літтям однієї з най= трагічніших сторінок в історії України — Голодомору 1932— 1933. Чи пошановує належ= ним чином наше суспільство пам’ять жертв цього геноци= ду, чи робить потрібні уроки з пережитого? Зокрема, нещо= давно на Всеукраїнському Форумі інтелігенції звучала стурбованість неприпусти= мим затягуванням зі споруд= женням у столиці Меморіалу пам’яті жертв Голодомору. — Відзначення цієї дати як сфокусованої, як дати концентрації національної волі, національної пам’яті, повинно було завершитися спорудженням Меморіалу. А такі Меморіали не будують за тиждень чи місяць. Я був головою журі конкурсу, коли серед багатьох переміг проект Анатолія Гайдамаки. І ось із подивом бачу, проїжджаючи повз місце, де має бути споруджено Меморіал, що там нічого не роблять. Землю виділили, повинні вже бути завершені всі підготовчі роботи, оскільки в бюджеті закладено кошти на
Петро АНТОНЕНКО
У місті Щорс на Чернігівщині на місцевому матеріалі знято документальний фільм про трагедію колективізації й Голодомору. Районна державна адміністрація на виконання Указу Президента не обмежилася лише збором спогадів свідків голоду. Заступника голови райдержадміністрації Галину Сиваш, яка народилася в селі Рогізки цього району, так вразили спогади земляків, що вона вирішила зафіксувати це на кіноплівку. До того ж, саме в Рогізках 1932 року стався так званий “жіночий бунт” проти жорстокості й свавілля комуністичної влади — маловідомий і замовчуваний. За допомогою вчителя історії Рогізківської школи Івана Олексійовича Стасенка, який зібрав в архівах багатий матеріал, і було знято фільм. А пані Га-відповідну документацію. Цього року треба було розпочати роботу, а вона не починається. Цю тему обговорювали і на Українській Всесвітній координаційній раді. Я запропонував негайно підписати лист від УВКР, а також від Світового конґресу українців щодо Меморіалу, бо це магістральна тема. Якщо ми самі не вшановуватимемо, як тоді вимагати від інших народів визнання Голодомору геноцидом? Маємо насичувати цією темою інформаційний простір. Ми повинні робити це так, як євреї чи вірмени, які геноцидні дати вважали центральними, зосереджували на них фокус нації. На жаль, нічого цього у нас нема. Тривожить, чи вдасться спорудити Меморіал пам’яті жертв Голодомору до листопада. Дуже важливо, щоб у ці весняні дні ми побачили обрис Меморіалу і змогли обговорити його громадою — на телебаченні. Хочеться, щоб на екрані був не проект “Великі українці”, а “Безіменні українці” — ті, яких винищили. І подати це у супроводі отієї “Чорної дошки”. — Маєте на увазі сумно? звісні дошки часів колективі? зації та Голодомору, що на них комуністична влада заносила села, з яких, на її думку, ще недостатньо викачали хліба? — Так. І вказати, хто здійснював той геноцид. У мене багато запитань і приводів для невдоволення. Чому нічого не робиться? Адже у нас влада народна. Мене мало цікавлять особистісні стосунки наших очільників. Є проблеми, які консолідують, концентрують усі національні сили. Коли нема політичної волі та послідовності, тоді російська “Литературная газета” писатиме те, що пише: мовляв, Голодомор — це “не бренд, а бред”. Для них, шовіністів, це, може, й маячня. А для української нації лист Солженіцина, який було надруковано, просто обурливий. Він каже, мовляв, потерпіли не тільки українці. Називає ще казахів. Так, казахів теж нищили 1933 року. Але він не називає Кубань, а там було знищено 90 відсотків українців. — Говорячи, що, мовляв, від голоду постраждали інші народи СРСР, зокрема й росі? яни, нинішні шовіністи чо? мусь “забувають” просту річ: комуністична імперія була російською, московською. І саме звідти, з Москви, скеро? вували цей геноцид. — До того ж, геноцид був чітко географічно окреслений. Де стояли війська, які не пускали українців з районів голоду? Мого батька зняли з поїзда й жорстоко побили його і мого дядька Данила. Покалічено дядька Юрка, якому, коли перебігали з вагона у вагон, буфером розчавило ногу. Вони хоті-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
