“Поезія лікує, поезія допомагає жити. Поезія вселяє віру в день грядущий”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ПОЕЗІЯ, ЯКА ДОПОМАГАЄ НЕ ВТРАЧАТИ МУЖНОСТІ
Слово Просвіти, №18 за 2008 рік
Тетяна НАЗАРЕНКО, студентка факультету філології та журналістики Полтавського державного педуніверситету ім. В. Г. Короленка
“Поети полтавської “Просвіти” — таку назву має поетична антологія, презентація якої відбулася в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. П. Котляревського. Антологія вийшла у світ наприкінці 2007-го у просвітянському видавництві “Рік” за сприяння управління у справах преси та інформації облдержадміністрації. Автори книги — полтавські поети, чия громадська діяльність тісно пов’язана з “Просвітою”. Упорядник антології Михайло Дяченко згадує: — Цієї весни виповнюється 20 років відтоді, як ми, молоді просвітяни (“Просвіта” тільки відроджувалася), 9 березня, у день народження Тараса Шевченка, прийшли до його пам’ятника, а після мітингу пішли до Дуба Шевченка на околиці міста. Нас супроводжував ескорт працівників КДБ і міліції. Але розганяти нас вони вже не посміли... У цій антології ви знайдете відгомін неспокійних і щасливих років. До збірника увійшли, зокрема, вірші лі-
Ніна ГНАТЮК Фото Олекси ДМИТРЕНКА
Ми вже звикли, що на вечори, присвячені поетам-правозахисникам, в’язням сумління, приходять здебільшого члени їхніх родин, люди поважного віку. І все відбувається за звичним сценарієм — спогади, патріотична пісня, квіти пам’яті до могили чи меморіальної дошки… Того суботнього дня не ввечері, а опівдні до зали Національного музею літератури прийшли десятки юнаків і дівчат. Літературно-мистецький захід “Народе мій, до тебе я ще верну…” пам’яті Василя Стуса спільними зусиллями організували Всеукраїнська молодіжна громадська організація “Молода Просвіта”, її осередок у Київському національному університеті внутрішніх справ, видавництво “Смолоскип”. Були тут студенти Київського національного торговельно-економічного університету. На сцені — портрет поета роботи Віктора Зарецького, обрамлений рушником, каторжанська роба побратима Василя Стуса Василя Овсієнка. З розповідей правозахисників Євгена Сверстюка та Василя Овсієнка перед молоддю постає не лише першорядний поет, ай лицар незалежного духу, який вище за життя цінував честь, порядність, Богом дароване слово. Особливо хвилюючими були кадри документального фільму про перепоховання Василя Стуса. Він знав ціну своєму талантові. Він усім серцем кохав дружину Валентину Попелюх і хотів бачити поруч сина Дмитрика. Але не зміг заради кар’єри, домашнього затишку, спокою родини пожертвувати найголовнішим — честю поета і громадянина. У начерку біографії “Двоє слів читачеві” Стус так і напише: “Ціную здатність чесно померти. Це вище за версифікаційні вправи!” Творчий спадок Василя Стуса його соратниця, літературознавець Михайлина Коцюбинська назвала деревом з обрубаною верхівкою. Адже підсумкова книга поезій “Птах душі”, що містила майже 300 віршів і стільки ж перекладів, так і не вилетіла з тюремної камери, з кадебістських схронів. Чи її спалили, чи вона досі десь припадає курявою за сімома замками? Конфіскація, знищення цієї найвагомішої праці В. Стуса останніх років життя — ще один злочин людиноненависницької тоталітарної системи перед українською культурою. Юнь у залі вслухалася в кожне слово літературознавця, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Дмитра Стуса, який не лише розповів про свою працю над монографією про творчість батька, а й додав до його портрета зворушливі, такі важливі подробиці. І схвильоване слово ведучої Лесі Матвійчук, аспірантки Київського національного університету ім. Т. Шевченка, і пісні на слова поета у виконанні Олени Голуб, і виступ актора Романа Семисала — виконавця ролі Стуса у виставі “Іду за край” — усе налаштовувало на роздуми, змушувало взяти до рук томик Стуса і вчитатися, наповтературознавця, поета, публіциста Петра Ротача, який за радянського режиму зазнав переслідувань, наклепів, погроз. Лише в часи незалежної України його поетичні збірки почали виходити у світ. Поезія Петра Ротача пройнята почуттями людини чесної й незламної у своїх переконаннях. Чого нам в світі треба? Не заздрощів, не лжі. Для праці — рук, а неба — Для духу, для душі. На жаль, 2007 року Петро Петрович помер, а заповітом нам залишилася його “Автоепітафія”: Не прощаюсь з тобою, моя Україно, У непам’ять не йду, буду тут повсякчас — В твоїм Слові, і в білому цвіті калини, І у вірі твоїй, що залишив Тарас. Голова обласної організації товариства “Просвіта”, народний депутат Микола Кульчинський також ніколи не відступав від високої мети — працювати для України. За комуністичного режиму Микола Георгійович відбув три роки ув’язнення у справі “Листа творчої молоді м. Дніпропетровська”. Щодня одного з нас розпинають. Щодня одного з нас ведуть на страту, розпинають грубим словом,
нитися його творами, болями, сподіваннями. Мабуть, найунікальнішою частиною цього мистецького дійства була імпровізована дискусія про любов і смерть, подвиг і страх, віру і відчай — усе те, що хвилює людей усіх поколінь і всіх століть. Ось деякі фраґменти дискусії, що найбільше запам’яталися: Ольга Шармар: Чи були миті слабкості у Василя Стуса? Василь Овсієнко: На нього чинили шалений тиск, забороняли зустрічі з дружиною, постійно кидали в карцери. Але Василь був незламним. Коли важкохворого Івана Дзюбу змусили написати покаянну, Василь Стус так прокоментував це: “Крейсер у калюжі”. Хто там не був, той хай мовчить. Сергій Шепітько: Ким себе бачив Василь Стус, чи знав собі ціну? Василь Овсієнко: Думаю, знав. Адже водному з віршів написав: “В мені уже пробуджується Бог…” Тримався гідно, але скромно. Був надзвичайно працьовитим. Навіть у роки тюремних катівень передплачував багато словників, збірників народної творчості, удосконалював знання німецької й вивчав англійську. Був майстром рідної мови: у віршах Василя багато словотворів, у нього багатюща лексика. Іван Шмитько: Якби Стус залишився живим, чи не був би він в опозиції до влади? Чи мав би її визнання? Адже 6 січня, у день 70-річчя з дня народження, на його могилі не було вінків ні від Президента України, ні від Міністерства культури… Був лише букет від телеканалу “1+1”. Роман Семисал: Влада незалежної держави пошанувала поета званням Героя України (посмертно). Але справжній митець
Брехнею, Підлістю… (Із книги “Заґратоване світло”, вірші з якої увійшли до поетичної антології). Микола Кульчинський глибоко переймається проблемами України, її мови і культури: Скажи мені, дівчино, дівчино/українко, чому в тобі вмерло слово твоїх прабатьків… Поезія заслуженої журналістки України, лауреата премії ім. Симона Петлюри Ганни Дениско свідчить, що авторка — сильна, вольова особистість, і водночас — вразлива й чуйна душа. Поетесу непокоїть усе, що відбувається у цьому мінливому світі. І найперше — свобода: свобода слова, воля України, вільна людська душа. Інтимні, потаємні, ніжні душевні нотки звучать у поезії Лідії Віцені. Вірші пронизані світлом і чистою душевною теплотою. Та іноді в її ясній душі ніби щось вибухає — поезія набуває громадянського звучання (“Майдан”, “Питання”). Пані Лідія, збираючись на презентацію, почула, як на Українському радіо хтось із киян пропонує створити партію поезії. — Напевно, це був жарт — так привітали слухачів із Днем поезії. Але думаю, що така завжди в опозиції до влади, адже кожен з владців має слабкі сторони, не завжди усвідомлює високе прагнення мистецтва. Артур Кочєєв: Що Вас ріднить зі Стусом? Василь Овсієнко: Василь Стус був на три голови вищим за мене. У двотомнику “Світло людей” як публіцист і політв’язень я чесно розповів, що знав про нього. Його душа завжди працювала. Пам’ятаю, коли ми півтора місяця сиділи в одній камері, він казав: “Які добрі вірші спадають мені на голову. Як липневий дощ…” Але я був у важкому стані, дуже боліло серце, тому не зміг вивчити напам’ять хоча б кілька десятків віршів з “Птаха душі”… Я — свідок духовних подвигів Стуса. Валентина Каплінська: Чи був сенс Стусові свідомо йти на смерть? Адже його ідеали й досі не втілено в життя… Василь Овсієнко: Честь нації складається з гідності кожного. Якби ще одне покоління пожило при тоталітарній владі, не було б кому рятувати Україну. Для чогось же нас Бог вихопив з небуття над самою прірвою… Микита Іщук: Як оцінюєте поезію Стуса? Що Ви взяли з неї для себе? Василь Овсієнко: Я став “пристосуванцем”: почав писати про Василя, його тюремні муки, його відстоювання честі й гідності народу, мови. Артист Петро Бойко читає мої спогади щонеділі у передачах Радіо “Культура”. Євген Сверстюк: Біля Парламентської бібліотеки, де сидить кам’яний більшовицький діяч, має бути пам’ятник Стусові. Належу до тих, хто прагне показати поета у найспільнота у віртуальному вимірі вже є, вона існує в цілому світі. І належать сюди не лише ті, хто пише поезію, а й ті, хто її читає… Цікаві твори і молодих поеток Галини Пустовгар і Тетяни Александрової. Їй притаманна легкість змісту та складність літературної мови, гра слів, неординарність. На презентації Тетяна Александрова сказала: “Я з російськомовної сім’ї, і років зо п’ять тому не думала, що писатиму українською. Поштовхом до цього внутрішнього перелому стали вірші українських поетів. Долучилася до літературної студії при Полтавській організації Спілки письменників. Був різдвяний вертеп, колядування, а наступного дня мені виповнюється 20 років, і я почала розмовляти українською”. Декан факультету філології та журналістики Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка Микола Іванович Степаненко дуже точно передав і атмосферу презентації, і саму суть збірки: “Поезія лікує, поезія допомагає жити. Поезія вселяє віру в день грядущий. Це найважливіше для людини. Збірка маленька, але помітна. Для нашого краю вона знакова. Тож гортаймо, читаймо, очищаймо душі свої поетичним українським словом!”
вищому вимірі. Ми були близькими, багато років листувалися. Листи Стуса до мене збереглися, а мої до нього поет спалив, щоб вони не стали для мене звинуваченням. Це сила чи слабкість? Він не був гранітною людиною: пам’ятаєте рядок “Я не крицевий”? Його розмови з конвоєм засвідчують про розхитані нерви. Він, як і я, мав удома вірну дружину, мале дитя. Це не була байдужа до сім’ї людина. Але він приніс у жертву своє життя, щоб ви мали змогу бути справжніми людьми. Це найкращий поет нашого покоління. У Стуса є висота, його є за що любити. Стус — на тисячоліття. Микола Воробйов: Ми маємо не просто топтати землю, а знати і відчувати, що вона рясно зрошена кров’ю синів і дочок. Дмитро Стус: Ми маємо пам’ятати минуле і брати звідти те, що важливо сьогодні. Бажаю вам стати людьми всупереч усім розчаруванням. Було б добре, щоб молоді люди взяли до рук книгу В. Стуса “Листи до сина” і прочитали хоча б оці рядки, датовані 1.06.1981: “Дорослій, сину. Ти мусиш швидко доросліти. Убережися зараз од багатьох зваб (у твої роки сто чортів починають лізти в душу — Ти їх жени геть, знай-бо: від того, як Ти впораєшся з цим чортогонінням, багато в чому залежатиме Твоє життя). Учися жити — то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивуватися ніяк: хто вчить жити? Люди, народившись, вважають, що жити вони вміють. Для багатьох це — прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками — давай купимо те чи інше. Але це — смішне вміння, це наївна спроба втекти од життя на луки задоволення. Життя не є насолодою. І не є задоволенням. Воно має свій насущний житній, з остюками, смисл. У тому насущникові — міра життя”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
