“Жити — це вигадувати собі минуле”. Петер Естергазі · с. 13сторінка оригіналу ↗
З БЛОКНОТА ПИСЬМЕННИКА
Слово Просвіти, №18 за 2008 рік
ло в голові од тої плодючої, як холєра, вошви.
4. Мама сідали на табурет і просили: “А тепер піськай мене, Маланцю”. І малолітня Маланка слухняно порпаласі в розпущених маминих косах. Отако: злапає ту ненаситну кругленьку стоногу та й розчавить нігтями, злапає — розчавить: трісь, трісь, трісь. Тихенько так, тихіше навіть од Стефанових розстібуваних-застібуваних кнопок на сорочці… А вже тогди, як та марудна робота кінчаласі, мама брали в руки кістяного гребінця з густими зубчиками та ще й вичісували сірі пурплі і жовті гниди з кіс… А я й забула: перед тим мама мачали коси в карасін та олій, жеби невилапаним ще вошам лапки злиплисі. І, здаєтьсі, вичісували мама те все на газету чи на папір, застелений посеред подвір’я, а старанно вичесавши, легенько згортали газетку чи папір і тут же спалювали її, і хмаринки вичесаного сивого волосся таже тихенько потріскували… Колись, ще як був у хаті телевізор, але вже не було мами, Маланка, бувало, дивиласі передачу “В міре животних”. Якийсь Дроздов, добрий такий чолов’яга, вів ту передачу. Маланка ще й досі помнит одну з них. Як обіззяни одна другу піськали, як та, в якої друге пелехате створіннячко вилапувало воші, то перша обіззяна слухала всю ту роботу, і як же замилувано, з якоюсь вселенскою печалею дивиласі на світ тота істотонька! Як їй, видно, наравилосі, коли її піськали! Ата, друга обіззяна, отако: лиш злапає паразіта, то не душит їго пазюрами, нє, а до писка собі вкидає і скоренько так жвакає, жвакає… А мама Маланчина, коли доця казала “здаєтьсі мені, всіх перечавили”, мама тогди замотували змочену карасіною, вичесану вже голову рушником і так ходили аж до вечора: мішали свині бараболю, доїли корову, в огороді поралисі, а вже аж по всьому тому гріли в чавунному баняку воду і просили: “Доцю, полляй-но мені з кварти”. І Маланка зливала, а мама мили дустовим милом над цинковими нецками голову, угорнуту духом карасіни, рапсового голію, дустового мильного бруска, їхні голі циці обважніло хилиталися над нецками туди-сюди… А ще чомусь Маланці згадалисі инші повоєнні запахи — коломазі, мокрої соломи, кінського поту. Вони, дітваки, пасут товар на житній стерні. Сієтьсі дощик, дядько їздо-
Віктор Гонтарів. Стара хата вий, перечікуючи раптову негоду, розпріг коней, повішав на дишель гопалку з оброком, пастушки поховалисі під воза, луплятьсі в карти. Аз хмари все сієтьсі й сієтьсі, і та сіянка стікає по кінських крупах, боках, гривах, змиває жнивну пилюку і жнивний піт. Хрум-хрум, — жвакают натомлені коники свій харч, овес із січкою, інколи форкают просто в го-палку, і всі жнивні запахи змішують-сі водно — і запах соломи та стерні, і густі аромати шмаровидла колісного в буксах, і крутий дух кінського поту, і віддих мокрої землі… Господи, і чого воно нині спім’янулосі мені?.. А як гарно дрімаєтьсі в тих давніх запахах! Ніби ти зном стала дитиною, і лежиш собі з хлопчаками під возом, вони ріжутьсі в карти, дощик шелестит у стерні, скрапує із абияк прикритих соломою полудрабків. І шо тобі до того дощику! Ти, лежачи, дивишсі межи шпиці на сірий світ за буксою, за ободом і… поволеньки засинаєш, засинаєш… І відчуваєш на варґах дощові краплі, тілько чому ж ті краплі такі солодкі, такі теплі…
5. Ні, то не дощик, то молоко козине тече по варґах! Зном та Маруська збитошна стала задніми ногами так, же переповнене вимнє її торкнулосі Маланчиного писка, розтуленого вві сні, й молоко з набряклої дійки стікає їй просто в беззубий писок. А Маланка облизує всолоджені тим благословенним млеком варґи свої, ніби якась відьма лісова, спиває сю божу росу й, ласкаво почухуючи козячий напасяний живіт, незлобиво промовляє “Ану, холєри на тебе нема, я й без твого нагадування знаю, же пора додому, пора домів, як мовила Дарцуня, треба вже тебе доїти. Лучче б дітям своїм позволила поссати цицьку. Вступисі гет, чого назадгузь до мої голови тулиш вимнє своє…” А коли Маруся відступила, баба Маланка уздріла все козине сімейство коло себе: ще одну козу, троє козенят і Дурника позад них, він вимогливо казав бе-е-е, а козенята жалібно блеяли — ме-е-е, мее-е, ме-е-е. І тільки-но Маланка встала, рушила з веретою до галявини, жеби забрати зжату зрання траву (а відтак ше раз прийти сюди за рештою зела), й кози помалу почеберяли домів, як щось глухо гримнуло коло її хати, почувсі навіть брязкіт розбитого шкла. То в Стефана, здогадаласі Маланка. “Вічний двигун накривсі дупою, я ж знала, же так воно буде…”
Коли Маланка, згорбившись під тягарем прив’ялої зелені, придибуляла на подвір’я, то кози вже допивали вранішні помиї з цеберки, а Стефан, з обсмаленою щокою та обгорілим рукавом лавсанової сорочки, метався разом з повеселілою Найдою перед луткою висадженого вибухом кухонного вікна й жалібно промовляв крізь судомне схлипування: “Курва твоя мама, знову звіздануло… І за що мене Господь карає, я ж добра людям хотів… А тепер мушу все починати спочатку, бо ж за мене ніхто, ніхто тої праці не зробить, не впорається з нею нізащо…”
* * * А Маланка тим часом, сівши на низенький стільчик, ще татом змайстрований для неї малої, здоювала в коновку молоко з тугого козячого вимені. Струминки попервах бриніли-співали об денце та стінки відерця, а в міру наповнення посудини молочна музика поволі оберталасі на звичайний, на звичний шум струменів, же раз по раз прошивали шапку білої піни на молоці — шшшш… шшшш… “Так, так, — думала Маланка, — осталосі нас тілько двоє на приколійній гулиці — я, дурна, неграмотна Маланка, і він, Стефан, ніби й грамотний, проте трохи схибнутий на техніці своїй — вже третій раз за три літа ота техніка висаджує вікно в куфні, а все їму мало, ніц ті взриви їго не навчили…” У цю мить коза повернула до Маланки рогату голову і так якось подивиласі на ню…Так якось поглянула… Ніби прощаласі з Маланкою… Ніби підійшла до неї там, в посадці, жеби скрапнути їй на варґи молока, а те молоко так і лиши-лосі на стулених варґах, на шиї Маланчиній, вже холодній… “Та що се я собі думаю? А думаю, хто ж мене тогди винесе чи вивезе звідтам? Хто ж тебе, Марусю, тогди подоїт!.. Ну, чого так дивисі, пощо кліпаєш та моргаєш, ніби обіззяна з телевізора, що її піськала подружечка пелехата… Може, Марусю, подякувати мені хочеш за те, шо ослобонила тебе від тяжкої ноші? Хочеш сказати, же й для Стефана вартувало б налляти в півторалітровий бідончик? Та він колись казав, же не любит від кози! А ти, Маню, кажеш, жеби і сухариків пригорщу взяти? Може, й так. Може, й возьму. Нех розмочує в молочці, нех жвакає. А не наравиці козяче, то Найда ж в него є, онде-о вона, спішит, облизуїці...”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
