“Жити — це вигадувати собі минуле”. Петер Естергазі · с. 13сторінка оригіналу ↗
Новела Броніслав ГРИЩУК
Слово Просвіти, №18 за 2008 рік
Закінчення. Поч. у ч. 11
3. Колись, у молодості, після інституту, Стефан об’явивсі в Пахомівцях за государственною рознарадкою, прибув десь із западної, чи то з Ужгорода, чи із Станіславова, тому, видать, і казав до Маланки “газдинько”, він, либонь, і не помнив, як зіправді її звати. Та й нащо йому, тогди ще зовсім молоденькому, було помнити ім’я якоїсь Маланки, старої дівки? Трохи перегодя, коли виділив йому колгосп хатину, Жбурко і маму свою забрав сюди з якогось карпатського хутора. Добра була жінка, нічого не скажеш, така добра, хоть до рани її клади, все помагала Маланці і в обійстю, і в огороді, тілько балакала якось не понашому, казала не “ніж”, а “нуж”, не “ніс”, а “нус”, не “ходімо додому”, а “пойме домів”. Ви чулисьте? Пойме домів, нуж, нус. А шо вже до роботи… Тяжко працьовита була, не те шо синочок її, отой-го причмелений Стефанко, сивоокий та цибатий гуцул, шо так і не вженивсі за все своє проминуле життє, на пенсію старим парібком вийшов. А стілько ж дівчат було в селі, стілько удовиць молодих! То за останніх десіть літ ніби моровиця перекотиласі Пахомівцями з кінця в кінец. Чи орда татарска пронесласі. Вимерло село. Кого й зіправді на цвинтар повезли, а більша половина народу покинула Пахомівці доброхіть — той за границю на зарібки вибравсі, той у райцентрові хату поставив, той ше кудись подавсі в світи за довгим рубльом. От і вийшло так, же на їхній гулиці осталисі тілько дві хаті, в яких ще жили люди — Маланчина та Стефанова. Вона то хоч кози тримає, а в Жбурка таки ніц нема в обійстю. Лиш старий кардіон в хаті. І шо ж той Стефан їсть? А шо гризе його шолудива руда сучка? Часом перепаде їй те, що кози не вспіли з’їсти — якоїсь барабольки ґрисом присмаченої глямне, чи хліба засохлого кромку злупить, чи молочка в чавунному банячкові похлепче, чи й навіть яблучко хробашливе схрумає… “Я, газдинько, вже довершую вічного двигуна, — правив своєї Жбурко, задерши догори голову, ніби грабове шатро над собою роздивлявсі, аж йому сиві патли на плечі опустилисі. — Ще одну деталь залишилося намертво під’єднати, ви ж бачили, газдинько, що в мене в хаті вже й лампочка горить? Електрику ж нам відрізали, а в моїй хаті ввечері — світло. Як за дня. А чому? Бо ж стоватка сяє. Без державного підключення, сама собою. Якщо купите собі лампочку, то я й у вас безплатне світло поставлю”. “Ага, — озиваєтьсі нарешті Маланка, — і поставиш. Якщо не гахне, так, як торік чи позаторік гахнуло”. “Нє-е, — заперечує ображено Стефан на бабине застереження. — Все, пора спроб і помилок зосталася в минулому. Будемо віднині зі світлом”. — “Не тра мені твеї лєтрики, — відказувала Маланка. — Я собі карасіни куплю, шкелко від лямпи протру веретеном та зіжмаканою ґазетою, сажу з ґнота ножицями обітну, та й… Зара літо, лягаю завидка, встаю таже з сонейком. В керогазі, в бутлі відровому є ще трохи карасіни, жеби чаю скип’ятити. Так шо не тра мені лєтрики…” — “Ну й даремно ви так, газдинько. Сьогодні, наприклад, лампочка горіла цілих сім хвилин. Тільки уявіть собі: жодної розетки,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
