Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Студентство із задоволенням долучилося до Дня української сорочки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ЗБРОЯ ЧИСТА І ДУЖЕ ГОСТРА

Слово Просвіти, №18 за 2009 рік

Звичайний день, який для нас став незабутнім. Зібралася ініціативна група, розклеїли оголошення, розіслали запрошення пресі й дуже хвилювалися, коли проводили цю акцію вперше, — не знали, скільки студентів нас підтримає. Того дня коридори факультету перетворилися на подіуми, якими з гордістю дефілювали хлопці й дівчата у вишиванках. Я ще не бачила, щоб мої однолітки робили щось із таким захватом. Вони розглядали вишиванки, розпитували, у кого звідки, що означає вишивка. Більшість прийшла у сучасних вишиванках — червоне і чорне, проте були й такі, які одягли сорочки, що їм понад століття. “Вишиванка — це стильно!” Така фраза народилася під час акції. Ми не влаштовували конкурсів чи концертів, бо тривав Великий піст, та і не в цьому полягав основний задум. Найважливіше, що студентство із задоволенням долучилося до Дня української сорочки. Цього року нас підтримали й інші факультети університету, деякі ВНЗ Чернівців, обласна наукова бібліотека, місцеві депутати. Погода була весняною, тому в місті можна було зустріти чимало людей у вишиванках. Сподіваємося, наступного року нас підтримає студентство інших міст, адже бути стильними українцями — це круто. Станіслав ЗАХАРУК, голова Тульчинської районної організації “Просвіти”, відмінник народної освіти України, Вінницька область Уважно прочитав статтю Олександра Пономаріва “Антиукраїнські вибрики в Севастополі” (“Слово Просвіти”, ч. 12, 2009 р.), у якій ідеться про те, як депутатка Севастопольської міської ради В. Литвинова зібралася повчати батьків учнів шкіл Севастополя. Вирішила “довести”, що знання учнями кількох мов, зокрема й української як державної, може їм зашкодити. Понад тридцять років пропрацював я на ниві народної освіти, обіймаючи посади вчителя, директора школи, викладача педучилища, інспектора шкіл управління освіти Вінницької облдержадміністрації. Знав багатьох педагогів, але ніколи не зустрічав таких, які стверджували те, що пані Литвинова. І ми живемо в незалежній Україні, яку визнала переважна більшість країн світу, маємо Конституцію, де в статті 10 записано, що державною мовою в нас є українська. Доводиться нагадувати невігласам, що наша мова багатша і милозвучніша від російської, що це довели вчені-лінгвісти ще 1932 року на Паризькому конкурсі мов. Здавалося б, після цього не повинно бути в Україні громадян, які продовжують витирати ноги об нашу мову. На мою думку, тут винна не лише влада, яка чомусь не вимагає дотримання законодавства про мови, а й учителі, які мають проводити роз’яснювальну роботу серед населення. Росіянам слід зрозуміти, що якщо всі народи, нині сущі в Україні, почнуть вимагати, щоб їхня мова теж була державною, то Україна уже не буде державою. Іноземці, які навчаються в українських ВНЗ по 5—6 років, встигають опанувати нашу мову, а росіяни, які тут мешкають усе життя, — ні. Це дуже болюча тема. Адже загрожує зникнення України як держави: бо вмре мова — вмре нація. Стане держава чиєюсь колонією. Зрозуміло чиєю — чия мова витісняє українську. Дуже влучно з цього приводу сказала Ліна Костенко: “Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм віднімає мову”. Питання про мову потрібно порушувати не лише на сторінках тижневика “Слово Просвіти”, а за допомогою всіх засобів масової інформації. Оскільки росіяни правдами, а більше неправдами, проштовхують свою мову, ми повинні пропагувати свою, українську, бо вона того варта. А що це так, доведеться нагадати тим твердолобим громадянам, які принижують нашу мову і возвеличують куцу російську минувшину. Марія Вілінська — росіянка, прибула в Україну за чоловіком, українцем Опанасом Марковичем. Але не кинулася шукати смачних українських вареників, сала і борщу, як це робить більшість зайд. Вона передусім вивчила українську мову і нею написала свою першу книжку “Народні оповідання”. І пішла ця книжка по світу. Потрапила в руки Івану Сергійовичу Тургенєву — великому російському письменникові. Він високо оцінив твори, а вперше зустрівшись із авторкою, яка тоді вже була відома під псевдонімом Марко Вовчок, попросив: “Маруся, научи меня этому прекрасному языку”. Це казав Тургенєв, який написав вірш у прозі про “великий й могучий русский язык”. Напевне, наша мова була для Івана Сергійовича ще могутніша і величніша, якщо він так захоплювався нею. Про те, як високо цінували українське слово наші й окремі російські класики, зокрема, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, І. Тургенєв, В. Солоухін, наші читачі знають, а ось Володимира Маяковського — російського поета, який хоч і співав оди більшовицькій партії та її вождям, віддавав належне Україні й українській мові, напевне, знають менше. А Маяковський побував у багатьох містах України, зокрема у Вінниці. Дійшов висновку, що Україна не така, як про неї говорять і пишуть у Москві: не говорять, а брешуть. Тому написав вірш “Долг Украине”, в якому висловив думку про Україну і російський народ, який завжди принижує цю нещасну країну. За радянських часів вірш не друкували і не вивчали ні в школах, ні у ВНЗ, бо хто тоді поважав вдову-сиротину? Ось уривок із цього вірша: …Знаний груз у русского тощ, Тем, кто рядом, почета мало. Знают вот украинский борщ, А еще — украинское сало. Из культуры поснимали пенки. Никого не знают кроме двух Тарасов — Бульбы и известного Шевченки. Говорю тебе, москаль, На Украину зубов не скаль. Разучите эту мову На знаменах"лексиконах алых, Эта мова величава и проста! Уже доживаю віку, а ніяк не можу збагнути психологію цього народу. Покидає свою батьківщину, Росію, їде в сусідню Україну, де все життя хвалить те, що покинув, і ганьбить те, куди приїхав. У нас називають це дуже просто: “Плює в криницю, з якої щодня воду п’є”. Проти таких “патріотів” потрібно використовувати творчість наших і окремих російських класиків. То — зброя гостра, яка ніколи не заіржавіє. Чому? Чи це означає, що ми й досі не певні в собі? Ми — автохтони на цій землі, в нас є герб, Конституція, армія і влада. То чому ми самі себе топчемо? Ніби ми й нині Малоросія. Нас обскубли, обібрали, а ми добровільно підставляємо плечі й говоримо: бийте! Чому у Франції той не француз, хто не має французької освіти і погано володіє французькою мовою? Приїхав у Німеччину — вивчай німецьку. Навіть як привілеї існують безплатні курси з вивчення мови. Чому ми такі безпорадні, що навіть у Верховній Раді дозволяємо говорити російською? Ми повинні захищати себе вдома, а не дозволяти сідати нам на голову Кудрявцевим (“СП”, ч. 14 за 9—15 квітня).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин