Читацьке віче · “Студентство із задоволенням долучилося до Дня української сорочки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
БУДЬ БЕЗСМЕРТНЕ, РІДНЕ ПО ДУХУ
Слово Просвіти, №18 за 2009 рік
Тетяна МОСІЙЧУК, відповідальний секретар міськоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Хмельницький
У Народному домі Хмельницької “Просвіти” поповнилася новими матеріалами експозиція “Українська родина”. Це фотографії родини Надії Трифоненко (Селезень), викладачки Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, спадкоємиці козацького роду. Її прадід, Хома Петрович Селезень, у 50-х роках ХІХ століття мешкав на Катеринославщині, був відомим лоцманом — переправляв човном (дубом) людей через Дніпрові пороги, писав ікони. А на унікальних фотографіях початку ХХ століття бачимо родину: діда — Кіндрата Хомича Селезня 1880 року народження, вчителя, згодом директора школи на Катеринославщині, який товаришував із Дмитром Яворницьким, був активним просвітянином. 1944 року його заарештували і вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Його дружина, Марія Олександрівна Селезень, яка вчителювала на Катеринославщині, після арешту чоловіка залишилася з двома маленькими дітьми, без роботи. Харчувалися з власного городу. Сушили та продавали або міняли абрикоси, яблука. Вирощували соняшник, квасолю — так вижили. Просила побачення з чоловіком, запитувала, за що його заарештували, а у відповідь чула: “Єслі би і нє било за што, то только за одну єго внешность хохляцкую”. Тітка Василина, сестра Кіндрата Хомича Селезня, мешкала на Дніпропетровщині в селі Привольне, була майстринею: вишивала, малювала. 1946 року заарештували 17- річного Володимира Селезня, студента першого курсу Гірничого технікуму, за те, що не відмовився від батька, “ворога народу”. Через рік вислали і його на Соловки. Повернувся Володимир із заслання навесні 1956 року хворим. Жив у Кривому Розі, працював кочегаром, потім машиністом тепловоза. Розповідав про нелюдські знущання над в’язнями: як закопували по шию в землю і не давали навіть води; прив’язували до дошки і скидали з висоти — щоб відбити нирки. Працював у шахтах, а коли на ногу впав камінь — роздроблену кістку вилікував ув’язнений професор.
Згадував, як Ніна Русланова, яка також відбувала свій термін, на прохання заспівати відповідала: “Пташка в неволі не співає”. Помер у Хмельницькому 1989 року. Донька Надія Кіндратівна Селезень, мати Надії Борисівни, попри все, здобула вищу освіту. До війни навчалася у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка на філологічному факультеті за спеціальністю українська мова та література. 1941 року, закінчивши курси німецької мови, пішла на фронт, працювала перекладачем в оперативній групі, дійшла у складі армії до Дрездена. Після війни продовжила навчання у Львівському університеті, де зустріла свою долю — Бориса Васильовича Трифоненка, студента юридичного факультету. Його мати, Марія Павлівна Коряк, отримавши освіту в пансіоні шляхетних дівчат, працювала гувернанткою у княгині Щербатової в Немирові, а дід садівником. Батько Бориса Васильовича — директор школи, репресований 1937 року, загинув на засланні. Так Надія Кіндратівна, втративши меншого брата Бориса, який помер дитиною, знайшла чоловіка Бориса, з яким прожила щасливе подружнє життя і провела його в останню путь три роки тому. Подружжя мешкало у Хмельницькому. Борис Васильович працював юристом, а Надія Кіндратівна 38 років викладала у Хмельницькому педагогічному училищі. Сьогодні вона на заслуженому відпочинку.
Підпис на звороті фотографії: На добрий вспомин од малюсеньких Наді і Борі ріднесеньким тітці Василині і дядькові Андрієві 1925 рік, вересня 1 дня село Привільне Катеринославської округи.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
