Поетичний автограф · “Бо треба голови й до булави”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Василь ВАСИЛАШКО УГЛИБ ДУШІ…
Слово Просвіти, №18 за 2009 рік
ЗОЗУЛЕНЯ
Мову завойовницю, що витісня Рідну мову, господиню, з хати, Закликають раптом… захищати.
Звісно, кожна мова має мати Право жити, а не витісняти Іншу мову з рідних місць щодня.
Має ж право і зозуленя Вирости собі в гнізді чужому Із яйця, підкинутого в ньому.
Тільки так би крила розпрямляло, Щоб чужих пташат не викидало З їхнього ж гнізда це пташеня.
МОЯ РОДИНА
Моя родина — це моя держава, Моя відкрита книга, щире віче. Тут кожен має слово, має право — Жіноча ніжність, діло чоловіче.
Якщо душа у душу з рідним словом Живе моя родина й творча справа, І мова в онучат — державна мова, То як її не прийме вся держава?
Як ліктя відчуття є, а не зуба, Любов шукаєм, не чужу провину. Рідня в любові, певне, й Богу люба, Багатша мова на одну родину.
БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА ЛЕСІ УКРАЇНЦІ В КИЄВІ
Чи, Лесю, Вам, борцю з царями, світло Тут між осель чиновницького світу — Нових, високих, чинних, балухатих, Між слів нерідних на своїй землі, Де прагнуть Ваше слово замовчати?.. Аякже, Ви ж — у Царському Селі…
СЕРЦЕ СТУСА
Стус не скаржився на серце, Серце скаржилось на Стуса, Що удвічі дужче б’ється, — За Вкраїну битись мусить.
Вдвічі більше в стислі дати Стус прожив — немов на мінах. Два життя він міг віддати, А чи й більше за Вкраїну.
Стус — як струс на добрі зміни, Дух із клітки звав на волю. Без мозолля на колінах Йшов по кращу нашу долю!
Умертвили патріота, Окрім слів його, що в герці. Вмер від тюрем, від роботи, А казали нам… від серця.
ЯК НА УСТАХ БУЛА ПЕЧАТЬ
Як на устах була печать, То чули навіть, як мовчать. Тепер, як можна критикнути, То можна й критики не чути.
Як на устах була печать, В шухляду вміли ми писать. Тепер, як є свободи більше, — В усі шухляди пишем вірші.
Як на устах була печать, Не все відверто міг сказать. Плекали правду лиш підтексти, Та є які художні тексти!
НА ІСПИТІ З УКРАЇНСЬКОЇ Присвячую професору Іванові Ющуку
Складає іспит юнка. В інститут. Писати українською уміє. Але питає: — Славарі гдє тут? Професор каже: — Я не розумію…
Вона повторює: — Гдє славарі? Професор каже знов: — Не розумію… — Ну, “словнікі” — язик ваш говоріт… — Це краще, щось і ваш язик уміє…
— Да-да, но я вам нє скажу “словник”, На украінском говоріть нє буду.
Як рибу в річці, мовлять, шанс лови, За голову, не за ослизлий хвіст. Бо треба голови й до булави, Бо треба, щоб на голову підріс.
Навчились у пустелі виживать, Ґрунт сірий, Мертве море оживить, А вади вміють тим перекривать, Що здатні й подумки з Мойсеєм жить.
Дітей вчать лідерства з тисячоліть, Держава й мова з мертвих — у живих, І так до себе прихиляють світ… Чи й нам не їсти рибу з голови?..
ВЕЖУ ВАВИЛОНСЬКУ НЕ ЗАВЕРШИЛИ…
Для руйнувань потрібно мало згоди, Багато треба, як нове будуєм. Нас консолідувала несвобода, Чому ж свобода не консолідує?
Чи не тому, що ледь не всю країну У лжеборню затягують лукаво, — Щоб вимагати право на руїну, Коли потрібне на будову право?
Чи не тому, що жар, в котрім горіли Шевченко, Стус, Гірник за рідне слово, Ярмо спаливши, ще не впік нам тіло, Щоб ми єдналися в єдиній мові?
Люд вежу Вавилонську не завершив, Бо щезла спільна мова, спільне вміння… Чом долі вавилонської не вперше Бажають “добрі люди” Україні?..
ЩЕ РАЗ ПРО БОРГ УКРАЇНІ…
Вертаємо життя, що — на краю, Украдені права, завод, ікону, Свободу, гроші, честь свою, І все це, як не просто, — в лад Закону…
Колись вернути Україні борг Сам Маяковський закликав Росію, Та, попустивши трохи, знов на торг, У тюрми гнали нашу мову й мрію…
Тепер до боржника (що вдома є!) Претензії, мабуть, хай порідниться Із рідним він, с в о м у поклони б’є, На трон не кличе мову — екс-царицю…
Болить мені, що в декого з панів Так запаніла дивна двоєдушність, Аж не щемить йому, що в його дім Йде інша мова по вкраїнську душу.
ВСЕ — ЗІ СЛОВА…
Зрада починається зі зради мови, Що духовність нації несе. Зрадник починається зі зради мови, Мови рідної у ріднім домі: Зрадить найрідніше — зрадить все…
РІДНІЙ УКРАЇНІ
1 Скільки світу — твого цвіту й болю, Та не пнешся ти в краї чужі Зі своїм статутом, криком долі,
Не відорюєш ніде межі. Є куди рости — углиб душі, Є чого бажати — щастя з волі! 2 Як перед тобою завмираю, Дужчим себе, рідна, почуваю. Як перед тобою прихиляюсь, На всю силу духу випрямляюсь. Навіть як мене покличе Небо, Й там хотів би в Слові жить для тебе.
ДВОВЛАДДЯ МОВ?
Чи ми добро з двовладдя мали? Де з двох царів було пуття? Царі два трони руйнували Чи навпіл царства розривали, Чи билися не на життя.
Хіба двовладдя мов — для слави, Як експансивна мова з мов — З харчів імперських, наддержави? Враз мова ця, хитнувши право, Самодержавна стане знов?
Меншини мова й зарубіжна, А між держав — і світова… Три статуси — живи успішно! Ба, мало все! Потрібна спішно Їй в Україні й “булава”.
Не тільки ж Пушкіна це мова, А й заборон для Кобзаря. Це мова шаблі Муравйова… Нам пудрять мізки прахом слова, Вінчують другого царя.
Хоч вільним — воля, впливам — годять, Не узаконьмо весь огром Зросійщення свого народу. Спитай сябрів, де мова — роду, Якщо російська — за кермом.
Та в тих краях, звідкіль ця мова, Де сотня мов, чи хто посмів На трон підняти й другу мову?.. …Орел двоглавий — не двомовний, І болю — в жодній із голів…
МОВА — НА СВЯТА
Наша мова — святкова, Небеса обійма. Є на свята в нас мова, А на будні — нема…
САМІ СПРИЯЄМО…
Коли російськомовне лиш купуємо, Тоді самі себе русифікуємо, Тоді на шкоду, на погибель нації Самі сприяємо русифікації…
ДІЄСЛОВО
Шаную над усе одну частину мови І в назві дуже гарну — дієслово. Бо діє дієслово те щомить. Саме собі наказує — творить, любить. Я час теперішній його плекаю — Пишу, спішу, біжу, лечу, читаю. Минулий і майбутній поважаю: Життя — все, що було і бути має. Слова є недоконаного виду — Трудився, думав, ще співати маю.
Та більш люблю доконаного виду: Зроблю, подумаю і заспіваю!..
КОЛИ ВЕРБЛЮД НАВКОЛІШКИ СТАЄ
Коли досяжна у верблюда спина Для того, хто пустелю пізнає? Тоді, коли за ласощі тварина У жар піску навколішки стає.
Коли верблюда хтось так в’ючить всує, Мов третій горб на спині постає, А потім над горбатим ще й кепкує?.. Тоді, як той навколішки стає.
Коли верблюд за біль-образу хвацьку Скидає кривдника й на все плює? Тоді, коли цей велетень зненацька Спиняється й навколішки стає.
Коли я згадую того верблюда? Тоді, як гнуться в рідному краю Перед чужим і нашим хамом люди, Комусь щаблем до успіху стають.
Каїр"Київ 2002 рік
ПОВЕРНЕННЯ
Я вернувся, хато рідна, І прошу: зігрій мене. А у тебе плачуть вікна І лице твоє сумне. Стежка твого першосвіту Полинами заросла, Вперше зимно серед літа Без родинного тепла.
Самотіють биті глеки На похилім паркані, Без цибатого лелеки Сумно хаті і мені. Йду по воду до криниці, А в криниці — тільки тьма, Йду калині поклониться — А калини вже нема.
Як небіленій біліти? Білять сонце чи зима. Тяжко, хато, сиротіти, Як господаря нема. Онде вишивка квітчаста, Мов нев’янучі літа, Подарована на щастя, Досі щастя вигляда.
Промайнуло, відбіліло, Відлетіло, наче цвіт, У барвінку відсиніло Під прощальний помах літ. Прикипіла десь у місті, Лиш у снах болить село, Забуває рідну пісню, А їй кажуть: повезло.
Де ви, мамо, де ви, тату? Бачу небо у свічках... Щира дяка, рідна хато, За портрети в рушниках. Вип’ю сльози з твоїх вікон, Випий ти з моїх очей, Ти — мої найкращі ліки, Ти — печаль моїх очей...
ТАЄМНИЦЯ ЖІНКИ
Невже Бог жінку сотворив з ребра — Це диво з див, цю панну над панами, Цей ніжний плин любові і добра, Цю мудрість уст, всолоджених медами?
З яких легенд ця пісня всіх пісень, Жар-Птиці жар, веселки ніжне свято, То сонечко вночі, то зірка вдень, Дружинонька, кохана, доня, мати?
З яких казок ця фея чарівна, Аж серце віддаєм і просим руку? З яких небес ця ревність неземна, На біль розлук або солодку муку?
А може, Бог кусочок серця брав Чи язичка, та ще й присипав перцем? Якщо Бог жінку й сотворив з ребра, То тільки з того, що було під серцем.
А може, жінка від руки Творця Тому постала з плоті, а не з глини, Щоб рід людський родила для Отця І Богу народила Бога-Сина?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
