Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “У нашому сучасному суспільстві легше написати кількатомну епопею, аніж дочекатися відгуку на неї”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

К Кооссттяяннттиинн С СУУШ ШК КО О:: «СВОГО ЧАСУ ЛЮДСТВО ПОВЕРНУЛО НЕ ТУДИ…»

Слово Просвіти, №18 за 2011 рік

— Костянтине Івановичу, досі побутувала думка, що, як публіцист і письменник, Ви спеціалізуєтеся на темі історії, і раптом — роман, у центрі якого собака. Чим зумовлений такий поворот? — Ніякого повороту, просто всі, хто читав мої твори, досі не знали з чого починався журналіст, публіцист, згодом письменник Костятин Сушко. А починався він, в особі кореспондента обласної газети “Комсомолець Запоріжжя”, розлогими природознавчими, рідше — краєзнавчими, нарисами. Так тривало мало не десять літ, аж раптом мене викликали в обком партії, де заввідділу пропаганди і агітації був затятий ортодокс, який із проголошенням незалежності раптом взявся за тему гуляйпільського “батька” — наказав переходити до Дніпробуду редактором багатотиражки. Ми, амбітні обласні журналісти, перехід до багатотиражки вважали таким собі політичним засланням, тому я просив не чіпати мене, бо в “Комсомольці”, мовляв, у мене навіть є своя тема. “Ка-к-ккая тєма?” — грізно спитав обкомівець. “Історія і Природа!” — з готовністю випалив я, на що почув: “Вр-р-рєдная твоя тєма!” Отож за два дні я вже приміряв гумові чоботи на Дніпробуді. Та згодом вкотре підтвердилася приказка про “добро”, якого не буває без “худа”. На новому місці у мене з’явилося більше вільного часу, який я віддавав Хортиці. Збирав матеріал для книжки про історію заповідного острова, та більше просиджував у плавнях, у засідці, спостерігаючи через приціл фоторушниці за тваринами і птахами. І там, у вільному середовищі, де брати наші менші не помічали моєї присутності, я стільки побачив, дізнався, що не міг тримати усього в собі. Із захопленням написав цикл оповідань, героями яких стали дикі кабани, лосі, козуля, лисиці, очеретянка, сова, навіть їжак, заєць і ящірка. — Вперше про таке чую: Костянтин Сушко і оповідання про тварин! — А між тим, саме завдяки диким тваринам багато в чому і визначилося моє творче кредо. Я навіть отримував позитивні відгуки із популярних московських ють до друку у зв’язку з відзначенням 450-річчя української Першокниги, на якій присягають президенти на вірність служіння державі та народу. Відтак факсиміле Євангелія, писаного у 1556—1561 роках у Двірецькому та Пересопницькому монастирях, доповнило колекцію рідкісних та цінних книг, із-поміж яких на чільному місці — унікальна Острозька Біблія 1581 року. часописів (писав тоді російською мовою), але на журнальні шпальти, без протекції, проштовхатися так і не зміг. Тож і кинув бавитися художнім словом, а годував себе і свою сім’ю виключно газетним. Щоправда, 1989 року міжобласне видавництво “Промінь” (Дніпропетровськ) спромоглося видати збірку моїх оповідань про тварин “Поздняя тропа” накладом у 10 тисяч примірників. — І про цю книжку чую вперше… — Воно й не дивно, бо ніхто не відгукнувся на неї належним чином, хоча книжку розкупили протягом п’яти місяців. Про що тільки не писав я до виходу тієї збірочки і кілька років потому, але ідея створити щось велике (звісно, за обсягом), у центрі чого була б вільна тварина, не полишала мене. Я переконаний: свого часу людство, у своєму розвитку, повернуло не туди, внаслідок чого воно віддаляється і віддаляється від світу живої природи, і це може призвести до загибелі цивілізації. Дізнавшись чимало про диких тварин, ми перейнялися щонайбільше поведінкою звірів і птахів, майже нічого не відаючи про їхню сутність, отож своїм “Інспектором” я спробував бодай наблизитися до тої сутності. — Але ж Хорс із роману — не дикий, навіть не здичавілий собака… — Звісно, але він постійно живе у середовищі, максимально наближеному до дикого, і позаяк не сидить на ланцюгу, а майже весь час у русі, то глибоко переймається тим середовищем і навіть намагається впливати на розвиток подій. — Чи не занадто для собаки? — Я чекав цього запитання. У людей, так би мовити, типовий підхід до розуміння наших чотириногих і пернатих сусідів по планеті. Звівши все лише до інстинктів та рефлексів, ми спримі- Костянтин Сушко тивізували проблему, отож посправжньому не відчуваємо і не розуміємо ні домашніх, ні диких тварин. До речі, перед тим, як відправити роман у друкарню, я давав його читати спеціалістамкінологам, було кілька зауважень, які я врахував, загалом же сказали, що мій Хорс — із цілком реального світу. — А також із реально існуючого заповідника, адже “Острів” із роману — це Хортиця? — Я дав собі слово не відповідати на це запитання. — Чому? — Якщо відповім ствердно, то читачі шукатимуть у творі конкретних прототипів, бачитимуть лише Хортицю, що значно звужуватиме сприйняття усього, про що йдеться в романі. Адже набагато важливіше, що саме відбувалося, а не де і з чиєю участю. Я навіть державу, у якій розгортаються події, назвав Країною, Кабінет Міністрів — Салоном Міністрів, Адміністрацію Президента — Салоном Президента, і так далі. — У романі багато дійових осіб, зокрема, знайшлося місце не лише для чиновників обласного рівня, а й столичних високопосадовців… За кожним персонажем із роману стоїть жива людина? — І тут я б не хотів уточнювати, аби не спонукати читача шукати, хто ж ото. Кожен письменник і сюжетну лінію свого твору, і гурт дійових осіб, звісно, монтує із якихось певних життєвих обставин та із рис знайомих і відомих йому людей, але я вважаю зайвим уточнювати, “кого і з кого я писав”. — І все ж, деякі Ваші персонажі так виразно нагадують відомих всій Україні політиків та діячів гуманітарної сфери, що… — Вибачте, але на цьому давайте і зупинимося. Залишмо читачам, якщо комусь із них буде цікаво, шукати в житті прототипів, схожих на героїв “Інспектора Хорса”. Особисто я не надаю цьому жодного значення, бо волів би почути, як читач оцінює нетривалі історичні екскурси, що подекуди вплітають- Своїм романом “Інспектор Хорс” Костянтин Сушко гідно продовжив не такі вже й багаті анімалістичні тра" диції в літературі, і не лише у вітчизняній. Тож забудь" мо хуторянську підозріливість, скиньмо машкару не" довіри і байдужості і щиро порадіймо, що твір запо" різького письменника, лауреата премії імені Івана Франка порушив незатишну самотність “Сіроманця” Миколи Вінграновського, нагадав про “Білого Біма — Чорне вухо” Гаврила Троєпольського та навіть ризик" нув наблизитися до “Вірного Руслана” Георгія Влади" мова і “Плахи” Чингіза Айтматова. Скажете, занадто високо підняв планку пан професор? У жодному разі, через що впевнено додаю до вкрай куцого списку ще й “Біле ікло” Джека Лондона! Мимохідь, аніскільки не посягаючи на бадьору думку про те, що талановиті твори буцімто завжди самодостатні, тихенько хочу на" гадати, що уважний погляд на них і вчасне слово під" тримки ніколи не були зайвими… Віктор ЧАБАНЕНКО, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин