Доля на тлі історії · “Моє серце квилить Чайкою над лугом...” Василь Голобородько · с. 6сторінка оригіналу ↗
Василь Голобородько. Вибрані листи…
Слово Просвіти, №18 за 2012 рік
У 1969—1970 роках Василь Голобородько після відрахування з Київського, а пізніше Донецького університетів проходив строкову військову службу у “стройбаті” на Далекому Сході (Російська Федерація). Адресат Віталій Абліцов тоді навчався у Далекосхідному університеті (Владивосток), згодом повернувся в Україну.
1. 7.11. 1969. м. Владивосток (поштова листівка) Добрий день! Вітаю зі святом! Дякую, що написав. Я тобі кілька разів писав на ту адресу, де ти мешкав під час нашого знайомства, але відповіді не було і я думав, що ти змінив квартиру, а університетської адреси ніяк не міг узнати. Правда, я шкодую, що ти виїхав з Владивостока. Хто тепер мені купить замшеві штани, як у Драча! Я лише на тебе покладав надії. То дурниці ти пишеш про свої сумніви щодо писання мені чи не писання. Ти мене сприймаєш і деякий час сприйматимеш крізь той туман, який навіяв тобі Олег (поет О. Орач — В. А.), інакше йне може бути, хоч, правда, ти про мене знаєш і від інших. Туман Орачів густий, ті скороминущі знайомі мене знають мало. Тож узнаємо один одного безпосередньо з листів чи з розмов. То краще і вірніше, і чесніше. Речей у тебе моїх немає, є якісь папірці — хай вони не клопочуть твоєї голови. Колись повернеш. Як я матиму особняк на 40 вікон, як Жорж Сіменон. Не уявляю, як ти можеш мені допомогти. Зрештою, матеріально — осязаемая допомога нічого не варта перед підтримкою мого знівеченого приниженого духу слова, співчуттям… Можливо, як ти приїдеш на канікулах сюди, ми зустрінемося, але поговорити буде дуже мало часу. У мене тут таке сіре життя, що нічого й не треба. Лише штани замшеві. Можливо, купиш мені ія напишу про те вірша. То нічого, що ти не заходив до мене. Та я і не знаю, чи в час твого від’їзду я був тут, бо один час я був в учбовому комбінаті (вчився на шофера — не довчився, хай йому чорт тому шоферству). Ти, звичайно, після Ростова поїдеш на Україну… Про Донецьк у мене найнеприємніші спогади. Прізвище (не* розбірливо, ніби — Зозулі — В. А.)
“Поезії”. Віршів тут у мене немає, але я колись познайомлю тебе з ними! Бувай! До зустрічі! В. Голобородько.
Листи з Адріанополя Перевальського району Ворошиловградської (тепер Луганської) області (батьківщини В. Голобородька) до Ростова-на-Дону, де адресат навчався в університеті, до Запоріжжя — де проходив практику в обласній молодіжній газеті, а пізніше працював науковим співробітником у Хортицькому комплексі з вивчення історії Запорозького козацтва.
4. Осінь, 1970 (листок з блокнота) Привіт! Вітя, вибачай, що не писав, не відповідав, не нагадував про своє сіре існування в промислово розвиненому Донецькому краї. У червні повернувся із славного міста Владивостока, де наші життєві стежки перехрестилися, розійшлися, аби в майбутньому знову зустрічатися й сходитися. Дуже в прикрий для мене час ми з тобою познайомилися. Я всю свою енергію спрямовував на те, щоб повернутися додому. Звичайно, ті намагання були пасивними, так чесніше, по-гандівськи, або, може, це просто хохляцька ледача боязлива вдача. Через те ми не досить втішно обапіл поговорили з тобою, але-то нічого, можна хоч дещо поговорити й листовно, хоч листи — це засіб для діалогів на мистецькі теми. Багато чого у наших бесідах (двох чи трьох?!) намітилося, може бути невірне тлумачення або твої думки спрямувалися під впливом моїх рідких висловів в інший бік, але то нічого, то все воно так має бути. Бо істина на тому боці — в затінку дерев. Можливо, ти дещо чув, що туту нас діється. Коли ні, то одним словом можу сказати — жах. Усюди, в усіх верствах нашого щасливого дитинства. Погода непевності — хто зна, що буде завтра — може, гірше, може, краще, бо є симптоми й погіршення, й покращення, хоча переважає перше. А я от тільки перший тиждень, як працюю на шахті. Вибір у мене був невеликий — шахта або радгосп — вибрав шахту, бо там 6 годин працювати, після роботи можна хоч дещо почитати. Хоч і на шахту мені було дуже важко влаштуватися — не мав трудової книжки, після армії чотири місяці не працював. Тож влаштувався, дякуючи Богові. Поновитися в університеті навіть не намагався. Спробую на майбутній рік — шансів дуже мало, але спробую. Друкувати ніде не хочуть, хоч твердо і не наполягав, не нагадував настійно про себе по редакціях та видавництвах, не звиклий до того, у кращі часи не ходив, а тепер і поготів. З січня місяця є перспектива працювати в районній газеті “літрабом”. Робота зовсім нова для мене, але спробую. Людина, може, й живе, щоб усе спробувати на своєму віку. Цю перспективу і вважаю за симптом покращання моєї віхи автобіографічної. Тепер працюю на шахті, хочу нагадати про себе по видавництвах, своєрідна спекуляція! Оце побачив твоє число в листі — так виходить, що я майже через місяць відписую, вибач, Вітя. А пишу на клаптику паперу — не відвик від армії, а вірші, які я пишу, я ховаю за халяву, хоч не моя звичка, але армійська! Бувай! Пиши! В. Голобородько.
Адреса на конверті. P. S. Вітя, в тебе якісь папери мої — надішли, крім чогось дру* кованого про мене (коли воно є в тебе), лиши собі. В. Г.
5. 11.1. 1971. (лист на вирваC ній зі шкільного зошита сторінці) Вітя! Дякую за новорічне привітання та за листа. Виконуючи твоє прохання (і не тільки тому, бо мені завжди приємно знати, що тебе хтось читає, хочуть познайомитися з твоїми творами), надсилаю кілька віршів. Я їх не відбирав спеціально, просто надсилаю ті, що в мене були передруковані, більше таких нема, а переписувать нема охоти і трошки незручно, бо недавно я переламав на роботі мізинця на лівій руці, так він мені весь час про себе нагадує і не дає зосередитись на чомусь іншому, примушує думати весь час про нього. Оце місяць відпрацював на шахті, хотів переходити на іншу роботу, де стомлюєшся однаково, а плата за м’язову силу трохи більша, що дало б змогу мені розрахуватися з боргами, одягатися та заощадити щось надалі, на той випадок, коли б я десь пристав до науки. А тут така халепа — доведеться місяців два няньчить мого пальчика. Конкретно ВУЗ іще не вибрав — такий широкий вибір! Не знаю, де б це змогли терпіти мою персону. Думав я і про Ростов, але то дуже важко і не знаю, чи варто пускатися на авантюру, бо однаково я б пробув там недовго. Отже, це питання лишається відкритим. Мені байдуже, на якій мові викладання і то не страшно і я легко те зніс би і не захворів на якусь фобію чи манію. Я, певно, тверезіший, ніж ти думаєш. Твої роботи про Антонича та Лорку мене теж цікавлять, бо цікавлять ті постаті. Булаєнка я зовсім не знаю. А раптом твоя робота така, що відкрила б очі мої на того поета? І взагалі, твої зацікавлення нормальні, десь подібним і я цікавлюся. Щодо поезії — як вияву чистого духу — яка ігнорує дійсність (по обидві сторони барикад — як ти пишеш). Оце на днях написав листа одній особі, де сперечався з ним саме в питаннях чистої та ангажованої поезії. Йому не подобається мій відхід у чисту поезію, увага до форми перш за все і т. д. Такий висновок він зробив на підставі 40 віршів, що я йому надіслав. Бо я й досі не вирішив для себе, яка поезія має більшу цінність — чи цінна для громадської думки (ангажована), чи цінна сама для себе, чиста поезія. Оце недавно читав конспекти праць Ортеги-і-Гассета, який відстоює чисте мистецтво. Він мені дуже подобається, він дає мені підстави для впевненості втому, що я роблю. (Між іншим, ця постать дуже близька до середовища Лорки і певно його філософські праці мали неабиякий вплив на творчість Лорки. Чи знаєш ти про це? Мабуть, знаєш. Так мені кортить детально познайомитися з роботами цієї людини). Аналогії між моїми писаннями та творчістю Лорки я не заперечую. Так само як і Лорка іду від фольклору, тільки він більше від пісенного іспансько-циганського, я ж більше, в основному, із розповідного (того, що ніколи не співається) фольклору. Цього я не вважаю своєю монополією і хотів би, щоб таких епігонів було трохи густіше в українській поезії. А взагалі це питання уточниться, коли б ти познайомився з усім, що я написав, а не тільки з тим, що надрукував. У нас дуже кепсько пишуть про поезію і взагалі про мистецтво. Усі мистецькі ознаки твору, форму твору лише терплять як примху автора, розшукують за всім тим реальних відповідників ландшафту, думки чи настрою. Цим самим профанується мистецтво, надається йому службово-утилітарна роль, знецінюється взагалі. Над цими питаннями я багато думаю, хоч остаточно ще не прийшов ні до якого висновку. У Києві є літературна група під назвою “Київська школа” — ті відстоюють лише чисту поезію, не ангажовану, тримаються подалі від політики і взагалі від соціальних проблем суспільства. То мої друзі, але вони мені не зовсім подобаються. Зараз мені імпонує більше сучасна зах. німецька та американська поезія. З деякими зразками я знайомий, але більше познайомитися з ними немає можливості. Хоч їх перекладають, і мені обіцяли надіслати переклади. Пиши статті, радий буду познайомитися з ними, я зголоднілий до чтива… В одній із статей згадується книжка, що вийшла англійською мовою — Густава Корреа “Поэзия мифов у Федерико Гарсиа Лорки”. Оцю книгу і я хотів би прочитати. Хай Галя її перекладе… Бувай! В. Голобородько. Вітання Галі.
6. 1971 Здоров, Вітя! Місяць попрацював я на шахті, місяць лікувався (пора-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
