Доля на тлі історії · “Реальним є тільки духовне”. Гегель · с. 7сторінка оригіналу ↗
У пошуках найсуттєвішого складу Листи як дорожні знаки на шляху духовного самотворення
Слово Просвіти, №18 за 2012 рік
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України
Митець — це повсякчасне са" мотворення. Заради творчого са" моздійснення. Самоздійснення у звуках, кольорах, у лицедійстві, у слові. Олександр Потебня ствер" джував: “…поетові треба заспоко" їти душу в образі, у слові”. Непогамовна спрага образно" го втілення творчого задуму, по" шук отого єдиного слова, яке врешті заспокоїть душу, отого найсуттєвішого складу, без якого, вважає Василь Голобородько, йо" го тексти будуть для читача непов" ними — це, мабуть, і визначає суть духовних пошуків кожного митця. “Реальним є тільки духовне”1, — наголошував Гегель у “Феномено" логії духу”. Листи Василя Голобородька до Віталія Абліцова відкривають цю реальність духовного — роз" гортають у часі процес духовного самотворення поета, яке так дра" матично ним переживалося і важ" ко набувалося. Заради глибинні" шого пізнання творчої долі цього талановитого поета Віталій Аблі" цов і запропонував до друку листи Василя Голобородька, які охоплю" ють їхню сорокарічну дружбу. Віта" лій Абліцов не подає читачам сво" їх листів до поета, — на жаль, вони не збереглися, хоча в епістолярії Голобородька “вичитується” бага" то інформації про обставини жит" тя і внутрішній світ самого Абліцо" ва. Та головне, і цим передусім і керувався Віталій Абліцов, готую" чи ці листи до друку, що на сторін" ках життєвої долі, цього, як сам поет себе називає, “ізгоя, вигнан" ця” виписана драматична біогра" фія яскравої творчої особистості, розчахнутої між необхідністю ви" жити і внутрішньою потребою тво" рити. Уже в першому листі — пошто" вій листівці із Владивостока 7 грудня 1969 року Василь Голобо" родько наголошує на найголовні" шій для нього проблемі — на зні" веченому, приниженому духові слова. Ні матеріальна допомога, ні співчуття, ні будь"яка розрада не здатні втишити духовний біль, під" нести дух, який тоталітарна систе" ма принизила, знівечила. Адже творчий дебют вісімнадцятиліт" нього поета був напрочуд ефект" ним. Його журнальні публікації по" езій привітали літературний опікун творчої молоді Володимир П’янов і сам Дмитро Павличко. Та ось у квітневому числі журналу “Дніпро” за 1965 рік з’являється стаття Іва" на Дзюби “У дивосвіті рідної хати”, в якій уже авторитетний на той час критик подає не “кілька слів про поета, який щойно починається”, а широко відкриває чарівні образ" ні світи світосприйняття Василя Голобородька. Судячи зі змісту ці" єї статті, Іван Дзюба прочитав не лише ті поезії молодого поета, що з’явилися в періодиці, але встиг ознайомитися з рукописом збірки поезій “Летюче віконце”, який Ва" силь Голобородько передав до ви" давництва “Молодь”. Хтозна, якби не це захоплене привітання Іва" ном Дзюбою цього “осібного й несподіваного” явища в тогочас" ній поезії і не критична реакція на статтю Дзюби в московській “Ли" тературной газете” (15 травня 1965 р.), то ця малесенька кни" жечка “Летюче віконце”, можливо, “вилетіла” б у світ. А так, відсут" ність соціальної проблематики, сумнівний філософський підтекст,
відхід від реалістичних основ ху" дожньої творчості, що слідом за “Литературной газетой” виявили в поезіях дебютанта ідеологічно пильні критики, — ці звинувачення прирекли книжечку обсягом до 1 друкованого аркуша на заклання. Розрізали"порізали — і в макула" туру. Не встиг студент"поет утіши" тися своїм іменем, яке зазвучало на устах читачів, як комуністична система відбирає у нього його ім’я. Не випадково 1966 року Ва" силь Голобородько напише вірш “Без імені”. Викрали моє ім’я (не штани ж — можна і без них жити!) І тепер мене звуть той, у кого ім’я вкрадено. Тоді ж спитає у птаха із суво" лоччу, як йому жити, бо так раптово і несподівано руйнується надія і ві" ра в свою щасливу поетичну долю. Птахо із суволоччу, у мене на шиї намисто доріг, часом воно здається мені петлею на шибениці. (“І спитав у птаха із суволоччу…”). Цей фатальний 1967 рік став для студента першого курсу Київ" ського університету поворотним. На жаль, не в бік творчого вирос" тання і успіху, а в бік приниження і знівечення духу слова. А що говорив Гегель? “Дух — це митець”2, а якщо дух ослабле" ний, пригнічений, не наповнюєть" ся енергією творчого самоздій" снення, тоді згасає, зникає ми" тець, бо вичахає в ньому вогонь творчості, для якої духовність є найнеобхіднішою необхідністю, своєрідним киснем — підживлен" ням святого вогню. Як там у Шев" ченка? Жива Душа поетова святая, Жива в святих своїх речах. І ми, читая, оживаєм І чуєм Бога в небесах. (“Мені здається, я не знаю…”). За Шевченком поетова душа тоді жива, коли вона живе “в свя" тих своїх речах” — коли душа прагне оприявлюватися в слові, здатна до виповідання чогось особливого, утаємниченого в гли" бинах підсвідомості, затаєного в інтуїції, народженого і відродже" ного уявою, фантазією митця. А якщо душу настрахали, якщо вона відчула, що їй не дозволено оприявлюватися в слові, що тоді залишається поетові робити? Як йому далі жити, коли його душа не може жити “в святих своїх речах”? Захищатися? У цьому ж щасливо" му 1966 році і вже нещасливому, бо публікації перших віршів засія" ли майбутні прорости офіційного їх неприйняття та остракізму, Ва" силь Голобородько пише вірш “Захищаюся”: Викопую по квадрату чотири криниці навколо себе, щоб бути хоч чимось захищеним. Ховаюся за посаджені квіти. Але від себе, від страждань, від квилінь власної душі неможли" во захиститися. Навчання в Київ" ському університеті припинено, зразу ж заганяють у “стройбат” — на строкову військову службу аж у Владивостоці, де Василь Голобо" родько — “власник викопного іме" ні “поет”, “щоб не літав із пером у руці”, одержує в руки “лопату траншеї копати”. Цей “До"шев" ченко” “був як усі” — без імені “по"
ет”, без надії почути голос своєї душі та без сподівань на вимов" лення словом її мовчання. До-шевченкові ніколи було засунути руку за халяву — записати хоч рядок у “захалявну книжку”, який через роки став би рядком із “Кобзаря”, вартим, щоб його вивчити напам’ять. (“До"шевченкові…”). Проте поет"солдат До"шев" ченко таки пише вірші, за армій" ською звичкою ховає їх за халяву. На клаптиках паперу пише й лис" ти. Але рідко. І неохоче. Бо йому здається, що “зовсім світу не іс" нує”, але намагається спрямувати всю свою енергію на те, щоб по" вернутися в Україну. Додому. Всі плани — на післяармійське життя. І він повертається. Таки додому, в свій Адріанополь Перевальського району Ворошиловградської (те" пер Луганської) області, де і три" ває його “сіре існування в промис" лово розвинутому Донецькому краї”, де панує “жах. Усюди, в усіх верствах нашого щасливого ди" тинства”, де “погода непевна”, із симптомами погіршення. І де не" ма роботи. “Вибір у мене був не" великий — шахта або радгосп — вибрав шахту, бо там 6 годин пра" цювати, після роботи можна хоч дещо почитати”, — повідомляє Го" лобородько Віталія Абліцова восе" ни 1970 року. Але навіть у шахту нелегко було влаштуватися — не мав трудової книжки, бо після ар" мії чотири місяці ніде не працю" вав. Не робив спроб і поновитися в університеті — не вірив, що це можливо. Система пам’ятала про “свого ізгоя”. “Друкувати не хо" чуть”. Та й поет не дуже активно нагадував про себе. Раніше не лю" бив ходити по редакціях і видав" ництвах, а тепер і поготів, бо знає, що на нього, на його рукописи, за" писні книжки і листування з друзя" ми чигає “поціновувач поезії”, який має повноваження влашто" вувати в його помешканні обшуки, вигрібати “із книжкової полиці” переписані на друкарській ма" шинці ранні вірші Тичини, не вида" ні вірші Симоненка. Це дуже серйозний поцінову" вач поезії і в нього оригінальна дослідницька метода, — цим іро" нічним узагальненням завершує Василь Голобородько вірша “Поці" новувач поезії”, який є розгорну" тою метафорою тотального кон" тролю"відслідковування індивіду" альних умонастроїв і суспільних настроїв в країні, де розігрується “грандіозний спектакль під наз" вою “Вперед до перемоги!”. Наступного разу він прийде і захоче вивідати іще ненаписані рядки, які ще ховаються десь під корою мозку. Він натисне, наче тюбик із зубною пастою, мою голову, з якої випорснуть підсвідомі рядки, акуратно витре їх об штанину і поскладає до теки, щоб у подальшому долучити до справи. (“Поціновувач поезії”).
Далі буде.
1 Гегель. Феноменологія духу. — К. : “Основи”, 2010. — С. 31—32. 2 Гегель. Феноменологія духу. — С. 476.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
