СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Богдан%Ігор АНТОНИЧ (1909—1937) Таємничий сам для себе
Слово Просвіти, №18 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно0критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слова… Б.0І. Антонич ін із тих поетів, які чинять опір освоєнню. Тому так багато правд про нього і такі вони суперечливі чи й полярні. Різночитання — підтвердження явища. Але й доказ недосконалості критичної думки, яка не може це явище опанувати повною мірою. У кожному конкретному випадку на те є свої причини. Тим більше, коли йдеться про поета, який зауважив, що він сам для себе таємничий. Антонич примножував таємничість від збірки до збірки, щоразу дивуючи якоюсь незнаною досі гранню. Таємниця — складо-
Весна
Росте Антонич і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи. Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші з всіх слова.
Дощем квітневим, весно, не тривож! Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя — кусні скла на тебе? У решето ловити хочеш дощ?
З всіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич і росте трава.
Вишні
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Це — намагання оволодіти матеріалом, з’ясувати його можливості — синтаксичні, фонічні, ритмічні, естетичні. Це напружене вдивляння: слово як барва, йне менш напружене вслуховування: слово як звук, як інтонаційний хід. Часто вживана поверхнева чи й силувана алітерація: “і лисніє липовий, липневий липець, липучий і лискучий”, “шумить і шамотить шумка шума”, “в яслях яру ясний ястер ятрить яструба” тощо. У “Привітанні життя” Антонич випробовує зовнішні ефекти, конструкцію фрази, вправляється у версифікації, намагається уникати ритмічного однострою. Цей інтерес до форми вже не повториться і через кілька років завершиться консерватизмом. Не повториться і юнацький відчай, що вирвався так безпосередньо у звертанні до музи: “Я не потраплю, я не зможу, я не зможу для тебе вирізьблювати, як діяманти, вірші, як дні кругом все гірші, все гірші”. Запевнення імпульсивне, скоробіжне. Від вирізьблювання Антонич не відмовиться. Дарма, що його кінцевий результат не завжди успішний: “В
16 квітня 1935
вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти”. Пишно, але візуально не дуже зграбно: уявити вазу строф важкувато. Він це збагне потім і ваза обернеться на коробку. Як збагне й неплідність наслідування англійських романтиків і ближчого для зрозуміння Влизька. Тим більше, що моря він, верховинець, не бачив. “Фонтануючі метафори” (Новиченко) ще тільки заповідалися, як і довжелезний багатоскладовий рядок, який Антонич уже пробує розтягувати, як гуму. Але не до повного видиху. За цю багатоскладовість йому перепаде від багатьох, зокрема від Маланюка й Павличка. Та чи справедливо? Саме така строфа — з подовженими аж до виснаження рядками — опорна конструкція Антоничевого вірша. Не тільки синтаксична, а й духовна. Дорогу до себе після виходу першої книжки Антонич подолав одним махом. Стрімко, як у казкових чоботях. Він говорив про свою тугу “за далеким, вищим”. Намагався пробитися до дна пейзажу, дна тиші, дна слова, щоб зрештою дійти висновку — “дно незглибне”.
мій друг найкращий і мій ворог найзавзятіший, Боже милий!
Натхнення темне, музо вічна! Б’є ніч і тіней чорні дзвони. На чорнім тлі, мов кров трагічна, півоній молодість червона.
Яворова повість Мала балада
Мав дяк в селі найкращу доню, дівчину явір покохав. Почула плід у свому лоні по ночі, п’яній від гріха.
Дізнавшись, дяк умер з неслави, мов ніч похмурний був і гнівний. Кущем, як мати, кучерявим росте син явора й дяківни. 31 березня 1935
Зима
Кравці лисицям хутра шиють, вітри на бурю грізно трублять. О боже, стережи в завію і людські, і звірячі кубла.
У ста млинах зима пшеницю на сніг сріблясто-синій меле. Назустріч бурі ніч іскриться, привалюючи небом села.
31 березня 1935
Пісня про незнищенність матерії
Забрівши у хащі, закутаний у вітер, накритий небом і обмотаний піснями, лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом, і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.
Рослинних рік підноситься зелена повінь, годин, комет і листя безперервний лопіт.
У своїх пориваннях вживався у різні ролі, випробовував різні засоби. Незмінним лишався тільки культ природи. Незліченні форми її священнодійства вимагали “комплексного” освоєння. Тому марні спроби перетягнути поета на якийсь один бік. Він ідеаліст, містик і… грубий матеріаліст. Язичник і християнин. Він опускав небо на землю, але й вживлював їй небесність. Він реаліст, імажиніст, символіст і сюрреаліст в одночассі. Він у довкіллі і над ним. Бо тільки в такий спосіб можливі шукання універсального ключа, обертами якого відчиняється брама всесвіту. Антонич задекларував розуміння мистецтва як синтезу шалу й розуму, але не був послідовним у відстоюванні цієї тези. Схилявся до агностицизму. Твердив про невидні й зачинені для розуму двері, відчинити які під силу тільки “чуттям несхибним”. Називав свої строфи формулами екстази, прямо підштовхуючи до думки, що прозріння можливі тільки в стані захвату. І він же сумнівався в правдивості й ефективності власних рекомендацій: “Чи само-
Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем, і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.
Прокотяться, як лава, тисячні століття, де ми жили, ростимуть без наймення пальми і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям, задзвонять в моє серце джагани в копальні.
До холодних зір
Накрита неба бурим дахом, мов бронза, ніч тьмяніє й стигне. Як вбиті в ніч горючі цвяхи, холонуть зорі в сині криги.
Насуплений, їдкий, запеклий заслониш очі лунатичні, бо твоє серце — чорне пекло, середньовічне і містичне.
Тремти в цей вечір забобонний, мов астролог, дивися в зорі! Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних пригорне ніч, вогонь і море!
Дует
Поволі повертаємось у землю, як в колиску, вузли зелені зілля в’яжуть нас — два спутані акорди. Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блиску, музика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол, гордий.
На тратві дня, що нас несе, тіла слухняні й теплі зростаються з собою, мов два сни, два вірні квіти. Мов шерсть кота, нас гріє мох. Заміниш зорі в шепіт,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
