Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Щоденник · “Ні польський, ні фінський, ні націоналізм наших сусідів-росіян, і жоден інший не був і не є ворожим власному народові”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Провальний десант

Слово Просвіти, №18 за 2012 рік

Ці червоно-коричневі шати Виганяють хлопчика з хати Доганяють повсюдно хлопчину І жахають його до загину У червоно-коричневій куртці Серед Корців серед Затурців Вибрав знову серцем Олику Сконом мами червоноязику І приїхав сюди бо покликала Повна жаху нестерпна Олика Геть зацурана сива Сивіла Ця твердиня часів Радзівіла Була княжа вельможна свавільна Нині хлопська лиха божевільня Ці прибиті пригноблені мури Грали коні тут граються кури І в своєму затятому горі Наче привиди нипають хворі Веде дівчина білохалатна Двох пацієнтів і безоплатна Чигає над ними лиха медицина Поводить тяжкими лихими очима І роззявляє коричневу пащу На душу чигає на душу пропащу Та промінь ще б’ється в душі неминущій День прагнущий Крик всюдисущий 29.09.2011 ПРАВДА І КРИВДА Снігом Правди забілило світ — Віє чиста і ясна пороша. Дівся Кривди карколомний лід. Тяжко йти. Додолу валить ноша. Кривда скрізь під Правдою лежить. Начувайся — криво ноги носять. Ой сніжить над кригою, сніжить. В тебе снігом всипане волосся. Йдеш по Правді чи по Кривді йдеш? Чи правдуєш ти, а чи кривдуєш? Із яких ти випорснув одеж І кого ж ти, серденько, подужав? Снігом Правди задурило світ. Вдарить Сонце — буде люта Кривда. Ну а потім, як розтане лід? Нас не буде… Буде Зненавида… Та її не пущу до чола. Бодай внуки будуть сонцю раді. Кривда дуже швидко все дола. Але світ плуганиться по Правді… ВІДСУТНІСТЬ НЮХУ ПІСЛЯ АНТИБІОТИКІВ Нічо мені не пахне й не смердить… Як це жахливо! А нічо не пахне… Очей твоїх зарошена блакить Мого цілунку виболіло прагне. Нічо мені не пахне й не смердить. Як це потворно! Де той лютий сморід? Огидитись — о, як мені кортить! Нема огиди. Зеро. О, айм сорі! А дуб цвіте. Волоття золоте. Як дивно пахло це густе волоття. В минулім все лишилось, а проте Конвалією дихає волосся, Твоє волосся золоте й пахке, Ще запах чую, а сивин не видно, Ледь стріпується, буйне і легке, В парфумах ледь смеркає ненаситно. Полин ледь-ледь проб’ється з полину. Його мерщій у пащі самогону, То може звідти нюх свій поверну — Його я чую й чутиму до скону. Цибуля ось врятує, огірок — В діжі із кропу зеленава дуля. Ось буде постріл. Зводиться курок. Сочисто б’є кума моя цибуля. Та все ж не одцурається буття. Не зашпортнусь я у своєму горі… …… Пробігла внучка — як пахтить дитя! Йде сукин син — який од нього сморід!.. Віктор КОСТЮЧЕНКО 62 роки тому, в квітні 1950- го, велика й поважна група письменників із Києва відвідала Львів. До неї входили Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Андрій Малишко, Натан Рибак, Остап Вишня, Леонід Новиченко, Любомир Дмитерко, Платон Воронько, Степан Олійник. У Львові тоді перебував заступник Голови Ради Міністрів УРСР Д. З. Мануїльський. Можна думати, що й формування такого потужного письменницького десанту відбулося не без його участі. У західних областях України тоді було неспокійно: тривала боротьба ОУН—УПА проти радянської влади. Виконувався й перевиконувався план заслання місцевих мешканців до Сибіру. На жорсткому контролі були плани-рознарядки мобілізації юнаків і дівчат на відбудову шахт Донбасу, переселення до Криму на освоєння земель, що донедавна були у володінні депортованих татар, відрахування студентів із вищих навчальних закладів за підозрою в антирадянських настроях, переселення селян із хуторів у села, закриття церков, організація колгоспів тощо. Незважаючи на відмінні політичні та соціально-психологічні особливості (землі Західної України були приєднані до Радянської України лише 1939 року), технології радянізації були тут ті самі, що й у 20-ті роки в Східній Україні — силою впокорити людей. У партійно-радянських кабінетах створюється образ націоналіста-бандерівця. Ідеологія українського націоналізму оголошується ворожою своєму ж українському народу. Такого ще не знали національні ідеології. Ні польський, ні фінський, ні націоналізм наших сусідів-росіян, і жоден інший не був і не є ворожим власному народові. Проти повстанських загонів було кинуто війська, техніку. А скільки загинуло людей, лише запідозрених у зв’язках із бандерівцями, в антирадянських настроях, у небажанні вступати до колгоспу тощо. Усі культурно-мистецькі, освітні центри українців, що функціонували за кордоном, було оголошено націоналістичними смітниками, а їхні друковані органи — націоналістичними рептильками. Світ не знає таких країн, щоб так відцуралися від діаспори — своїх людей у різних куточках землі. Хрущов на нарадах, які проводив у Західній Україні, не шкодував чорних фарб для змалювання образу націоналістабандита. Не добирав слів і висловів: “…або шибениця, або дорога до Сибіру”; “засилати ще багатьох треба, землі у нас багато”. Та й про партійних активістів, які тут наражалися на небезпеку, а то й гинули, не знаходилося у нього добрих слів: “Комуністи, які не зуміли згуртувати навколо себе актив, не можуть захистити своє життя і гинуть, — чорт з ними, туди їм дорога”. У самому Львові йде посилена русифікація. Обласна газета “Львовская правда” виходить російською мовою. Навіть лояльні до нової влади митці обурені. Ірина Вільде пише Сталіну листа українською мовою, протестуючи проти політики асиміляції української нації. В обласних газетах переважають теми “за суцільну колективізацію” і підготовки до виборів у Верховну Раду СРСР. Ось у таких умовах (сказати б, підвищеної небезпеки) письменницький десант опинився у Львові. Письменники виступили у Львові, Жовкві, Сокалі, Городку, Дрогобичі. Зустрічі відбувалися за звичним тоді сценарієм, їх організували без “незручних” запитань і дискусій. В оперному театрі зібрали кращих учнів. У будинку партосвіти — робітників-стахановців. А ще десь — передовиків колгоспного виробництва, студентів тощо. Після зустрічей, у кулуарах, відбувалося обговорення почутого й побаченого. І, як звичайно, в потрібному місці були недремні державні очі й вуха. Із тих скупих повідомлень складали доповідну на ім’я секретаря ЦК КП(б)У І. Д. Назаренка “Про реагування викладацького складу і студентів вищих учбових закладів на приїзд у м. Львів письменників України”. Серед інших наводяться і такі риторичні запитання, небажані висновки-констатації: “Чому всі вони читали свої твори тільки ті, в яких вихваляється вождь народів?”, “відчувається, що їхня творчість міцно вкладена в політичні рамки”, як сприйняли вони все це дійство, свою роль у ньому? Першим спробував сформулювати мету приїзду до Львова критикований владою “буржуазний націоналіст” Максим Рильський: “Ми приїхали до вас у Львів зміцнювати радянську владу”. Йому категорично заперечив Володимир Сосюра, якого через рік також занесуть до реєстру буржуазних націоналістів: “А я ось не впевнений в цьому. Нас просто провітрюють, щоб ми не засиділись у Києві, не обросли мохом, ось нас сюди і привезли. Ми тут п’янствуємо і дебоширимо, цим ми не зміцнюємо радянську владу, а навіть навпаки. Найскромніший серед нас — це Павло Тичина, він зміцнював би, якби розуміли його читачі”. Щодо доцільності поїздки нібито не мав жодних сумнівів Остап Вишня, який нещодавно повернувся після десятирічного заслання, але організацію її він теж розкритикував: “Західні області України переживають зараз наш 1929 рік. Селян женуть у колгоспи, а вони ідуть і оглядаються на ліс, американського дядюшку. Ми приїхали сюди, щоб полегшити їм перехід на нову форму господарювання, читаєм їм, смішимо їх, підносимо патріотичний дух. Так, мені здається, ми повинні робити. Але мені здається, що погано зробив (ім’я секретаря ЦК КП(б)У) (Так у тексті. — В. К.), що пригнав нас сюди цілий табун. Уявляєте, виїдемо у колгоспи Львівщини, покажемо себе ситими, одягнутими, вихоленими, п’яними, а селяни подумають “ось вони, нові пани” та ще й сміються нашою мовою. Нас слід було возити, але в одиночку, а не всіх. На тлі галичан ми виглядаємо дійсно панами, радянською буржуазією, різко відрізняємося зовні від маси селянства”. Несподівано в атаку на владу пішов поміркований, як правило, Степан Олійник, зачепивши при цьому дуже болючу для західних областей проблему: “Возять нас як звірів на показ, серед нас є вже музейні експонати, може, їх і треба привозити, а більше всього ми їздимо для високої політики. Ми зміцнюємо місто Львів як українське місто. Справа втому, що у вас українська мова стала вже іноземною мовою. Сюди приїхала різна сволота і все “чтокає” та “какає” і цим русифікує населення. Ось ми і збиваємо спесь з цих зарвавшихся великодержавних націоналістів. Крім того, ми показуємо, що Україна — це не тільки географічне поняття, а що вона самостійна і має багату культуру і літературу. Ми показуємо, що українська література сильна, могутня і цим роззброюємо агітацію бандерівців і їхніх американських господарів. Правий Володька Сосюра, що ми почуваємо себе гостями і п’янствуємо, дебоширимо, і цим показуємо, що ми знать, багаті, а тим часом народ в масі заздрить нам і злиться” (ЦДА ГО України, Ф. 1. — Опис 24. — Спр. 15). Отак критично й самокритично… Їм запропонували (точніше, напевно, наказали) поїхати — і поїхали. Та хіба можна когось переконати в тому, у чому і сам сумніваєшся або що заперечуєш? Хіба можна надихнутися неправдою? Кого зворушить висловлене не від щирого серця? Панегіричний характер літературно-мистецьких творів за часів соцреалізму насаджувався офіційною пропагандою, освітянськими підручниками і посібниками, піонерсько-комсомольськими догмами, партійними шаблонами. Часто (особливо в Україні) пісня про Сталіна або вірш на його ім’я рятували автора від тюрми і заслання. А населення Західної України, що не знало такого поклоніння вождеві, звісно, дивувалося зливі словес, які вихваляли Сталіна. У регіоні, де впродовж стількох років лилася кров за самостійну Україну, жахливим дисонансом на тлі братовбивчої війни звучали слова хвали: Уклоняємось наперед Ранішньому сонечку І всенькому військові Кревно*радянському. Та ще низенько вклоняємось Великому отцеві Йосифу Сталіну За наше визволення. (Українська література. Х клас, 1948 рік) І таке змушували вчити дітей, чиї брати, сестри, батьки, матері були або вбиті, або вивезені до Сибіру… За допомогою подібних до згаданого “письменницького десанту” заходів до ідеологічної обробки народу влада намагалася залучити найталановитіших митців. І ті, не маючи права відмовитись, погоджувалися, але, схоже виконували завдання абияк, формально, і, боячись бути зовсім відвертими навіть із друзями, заливали часом власне сумління горілкою… Словом, той письменницький десант 1950 року був приречений на провал.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин