Про-читання · “Гном не зробить з нас раба, В небі крил не відруба”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
На білім світі будем не останні
Слово Просвіти, №18 за 2012 рік
Володимир БРОВЧЕНКО
Братові з нагоди виходу у світ збірника “Народні пісні у записах Павла Бровченка”
Великий Боже наш, іже єси, Дай сили і свободу ріднокраю! З дитячих літ знайомі голоси — Безмежний світ пісенної краси — Я і донині в душу прикликаю.
По всіх кутках цвіли вечірні хори — До скону віку того не забуть, — Не вбили війни їх, голодомори, Не заглушила окупантів лють.
Плугатарі стожильні, й жниварі, І молоді співали, і старі, Натруджені в степу та на городі. Любов і туга прагнули зорі, І небеса світліли од мелодій. Співали на весіллях і хрестинах,
Сергій І. ТКАЧЕНКО, лавреат Міжнародної премії ім. В.Винниченка (США)
Дорогий мій друже, брате Саваофе, В хмарі твого чуба — сніговиці пух. А ти все мережиш чорноброві строфи Так, що аж у грудях затерпає дух.
Такими словами розпочав колись свій вірш-присвяту Володимиру Бровченку його побратим по перу Григорій Булах і не помилився: ще недавно, здається, я читав пройняту підсумковими фінальними мотивами збірку В. Бровченка “Завтра прийду”, а вже у моїх руках нова його книга, що має промовисту назву “Благословися, день грядущий”. Пам’ятаючи журливі, часом навіть апокаліптичні настрої попередньої книги поета, я з певною пересторогою відкривав нову його збірку, боячись прочитати в ній чергову порцію “плачів Єремії”, що останнім часом стали характерною прикметою книг і статей багатьох наших письменників, і не тільки похилого віку. Звичайно, журливі теми час од часу прориваються у поета, — а куди від них дінешся, коли домашні новини нерідко скидаються на депеші з фронту, де хід боїв з дедалі нахабніючим агресором не дає, на жаль, підстав до оптимізму: “На дух вкраїнський подають кодолу”, “Круки сидять на вкраїнському древі”, “Страждає люд, шаліють тимчасовці”, “З телека знов завойовник нахабно рече”, “Бутурліни приїхали до нас”. Та в новій збірці подібний розпачливий мінор не домінуючий. У ній виразно звучить тема спокійної, майже біблійної впевненості у власній правоті, яку поет формулює таким чином: “Я до вас у Слові повернусь”. В одному з віршів він пи-
А то і по роботі, без нагод — Усупереч неправдоньці заброд! — Вродились ті пісні не в палестинах, А там, де загніздився наш народ.
Ти їх почув, мій брате, навесні І висіяв зерном на нотнім стані. Допоки житимуть ті золоті пісні, На білім світі будем не останні.
Диптих на сполох
І
На майданах гарцюють кривляки. В товстосумів по вінця пихи. Від салютів притьма з переляку В небесах помирають птахи.
А імперці ізнов есесерять, В храмах правлять не наші попи, І готують чужі режисери Нам нещастя на гори й степи.
Ой, світанки мої чорноброві, Бороніться, бо йде ненасить. Ой, трава-мурава, муравйови Вже готові тебе покосить…
ІІ
Братани дурноголові, Будьте мудрі та здорові В діях, поступі, у мові, Не товчіться, як в полові, Умирайте від любові, А не в бійках за грошву Чи за вілли люксусові І не мучте ледь живу Нашу мрію світову… Утопаємо в омані.
Українонька — на грані. Торжествують воріженьки, Заганяють волю в кліть. Отверзайте, браття, зеньки Та в борні її любіть.
* * *
Довкілля знову зеленіє. Кругом захланні глитаї. Уже й на Хуторі Надії Замовкли нині солов’ї.
Вже обезволіли з розпуки Батьки, сестриці та брати, Бо обсідають чорні круки Недоруйновані хати.
Хто нас од сплячки розворушить? Де суверенний той “гарант”, Що порятує грішні душі, Які плюндрує окупант?
Село моє, степи безкраї, Моє страждання і едем, Нас завойовник не здолає, Коли гуртом на бій підем.
Майстри на штуки і науки, А не раби коло сохи! І не забули наші руки, Як насталити обухи.
Іванові — на спомин
Не засмучуймось, Іване! Хрунь до Сонця не дістане… “Жухне жах на ножах На далеких рубежах…” І донині та балада —
В днях нових мені відрада. Бо твоя безсмертна рима Не заскніла під дверима У подобі прохача, А неправду добача, До неволеньки не звикне! Тож пора трощити вікна, Бити морди обормотам Всенародним розворотом. Гном не зробить з нас раба, В небі крил не відруба.
Невигойні сни
Щоночі мені, старому, сниться дорога додому, степ, від яруги і до яруги, од лісосмуги до лісосмуги, і мати страждальна — на ньому.
Поле моє, ти не дике, просто для приблудних карликів завелике, зимою, весною і в розповень літа нашою кров’ю і потом полите.
Мамочко! Я вже до тебе біжу, коржа принесу і допоможу розігнутись на мить од землі, і поцілую твої мозолі. Ти погладиш мого непокірного чуба і перехрестиш, аби не здолала згуба…
А в неділю, коли не загадають на панщину тимчасовці, Дасть Бог, заспіваєм на крилосі в церковці. Господи! Осуши наші сльози, прийми каяття, осіни нас на гідне життя.
— не забуває назвати також — “каламаря”, “папір” і “перо”. Важливі деталі, якщо врахувати, що “Мандрує він з історії народу, // Як невмируща мисль, в будущину. // Як невситима спрага правди й волі… // Сто# жильність наша, мудрість, доброта”. В останніх рядках вступної глави Козак Мамай, заїхавши в той двір, де у своїй землянці “мудрував” Зоряний чоловік, побачив світло, що “струміло” з-під землі “у просторінь небес”. Світло, до якого Козак зі своїм Конем мали “вищий пієтет”. Мандрівники лишень “заглянули під ляду”, а що вони там побачили — поет не говорить, зазначаючи, що “першій главці надійшов кінець” і що розпочинається “мамаїада”. Такий інтригуючий початок роману у віршах, на якому завершується нова поетична збірка В. Бровченка, нагадав мені не менш інтригуючий фінал ще однієї епопеї про ще одного нашого напівлітературного/напівдокументального героя. Ідеться про холодноярського отамана Чорного Ворона з однойменного роману у прозі Василя Шкляра, пригоди якого також завершуються на тому, що він, тікаючи від переслідувачів, зникає в монастирському підвалі, “замуровуючи” гранатами вхід до тієї таємної криївки. Ми не знаємо, яким постане в наступних главах роману В. Бровченка його Козак Мамай, однак знаємо, яким постав у попередніх главах роману В. Шкляра його Чорний Ворон. Спільним для творів обох письменників є мотив підземелля, звідки “повіє огонь новий” і “світ правди засвітить”. Тема підпілля, що завжди була присутньою у нашому житті упродовж усієї насильницької історії, раптом набуває нової гостроти й актуальності. Знову все — як у темні часи катакомб? Знову все — як у дикі віки Орди?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
