Брати наші менші · “В красі, в любові, у щасті завжди є смуток і тривога”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
ТТуутт ннее ііссннууєє ззааббууттттяя… …
Слово Просвіти, №18 за 2012 рік
Тамара СЕВЕРНЮК, м. Чернівці
У нього був Платеро… Маю враження, що він зіскочив зі сторінок книги Рамона і оселився в мене, як у себе вдома. Тепер нас троє: Платеро, Хуан Рамон Хіменес і я. Щойно написала ці рядки, як за плечима нервово нявкнула Найда. Докірливий погляд широко розплющених очей кольнув мене, як доторк розбудженого, точніше, — розтривоженого сумління. І справді: як це могло статися, що якийсь невідомий іспанський ослик Платеро так ненав’язливо, але невідворотно потіснив її Котячу Величність на задвірки квартирного прихистку?! Найда, Найдочка… — улесливо заглядаю у ті докірливі очка, — це зовсім не те, що ти думаєш… Тобі нічого не загрожує, бо Платеро — то віртуальна істота, а ти — жива, тепла, ось тут… Ну послухай… “Няв…” — сказала кішечка і, ображено війнувши розкішним хвостиком, поважно проминула нас із віртуальним Платеро й одиноким Хіменесом, самодостатньо вмостившись під диваном у маленькій кімнаті моєї обителі. Дивина… — подумалося мені, — для них немає жодної віртуальності, інакше як би це Найда відчула, про що я пишу… А власне, про що я пишу? Молода творча генерація нашого міста надумала видати своєрідну антологію — квартира в письменницькій долі, праці, житії — щось на кшталт такого собі запрошення читача до робітні творців слова. Я не люблю означення “квартира”. Для мене рідне: “хата”, “оселя”, “прихисток”, “пристанок”, ну, може, ще — “дім”. Але відколи тут є Найда, то я, хоч би де була, повертаюся не в “дім”, а — додому… Оцей несподіваний сьогоднішній її вибрик відкрив мені ще одну життєву істину: на цьому світі таки нема простору для віртуальних спілкувань, як, певно, і самих “віртуалій”… До свого улюбленця Платеро унікальний Хіменес звертався як до найдорожчого друга, співрозмовника, розумахи. Обіцяв йому, якщо той помре раніше, він поховає його під густою розлогою сосною утому саду, який ослику за життя подобався найбільше. …Ти, казав йому Рамон Хіменес, залишишся поряд із тихим і радісним життям. Довкруг будуть гратися хлопчаки і схилятися над вишиванням дівчатка. Ти почуєш мої вірші, підказані одинокістю… І світилося над ними, і світиться й досі безмежне небо, і співають пташки, йдуть дощі, метуть сніги. Сніги… Морозяний ранок. Я дивлюсь у вікно. Там, напроти, на завмерлих каштанових гілках щуляться від холоду ворони. Про щось каркають між собою. Шкода, що ми їхнє каркання не розуміємо і нерідко ображаємо чорнокрилих, звертаючись до якогось надто балакучого говоруна: “Не каркай!”, або застерігаючи себе від невидимого лиха: “Не накаркуй!..” А воно ж собі теж… Боже створіння. “Няв…” — знову подала свій, начебто вже заспокоєний голос Найда. Виповзла з-під дивана, потерлася об ніжку стільця, на якому я прилаштувалася до роботи, і змусила мене відвести погляд від срібної шиби. Натомість невловні внутрішні хвилі перенесли нас до далеко-близької отчої хати, споришевого подвір’я, матіолових сутінок, аж защеміло в грудях: Старокостянтинів, Хмельниччина… Поділля… Ікопоть… Натягнуло життя зимню стрічечку, Простелило тенетистий слід.
Як течеться тобі, моя річечко, Стільки осеней, весен і літ?
Ти хрестила мене ще дитиною, Напувала на ріст мої дні… Як ведеться питву твому плинному? Що там коїться в тебе на дні?
Хто похресні твої супровідники? Чи, як я, ти так само — сама? Очерет шелехкоче… та відгуку Ні на жодне з запитань нема.
Інший світ, хоч затравлений мученик, Інший плин, та без весел*світил. Тільки брижі на хвилях покручених Золотаві, мов крилечка бджіл…
…Заворушилося слово. Не я ним, а воно оволодівало мною… настирно, невідступно, владолюбно. Противитися не ставало сил. — Послухай, Найдочко!.. — кішка стрибнула на не зовсім письмовий стіл, пошаруділа паперами і нашорошила вуха:
Так рясно тут цвітуть блавати, Наш двір лишився молодим. Не знаю, що тобі сказати, — Багато збігло літ і зим.
Душа моя до стін прикута, На них — прожитого печать. Не можеш ти мене почути, Усі слова мої мовчать.
Судьба поклала їх на плаху, Тебе забравши в небуття, Та тут ніщо не стало прахом, Тут не існує забуття.
Тут вісь свята — моя родина, Звідсіль мій шлях у світ пішов. Тут починалась Україна Для мого серця… І — любов.
Цвітуть блавати біля хати, На мить, здається, двір зомлів. Не знаю, що тобі сказати… Мовчу. Почуй мене без слів.
…І зима, і далека батьківська оселя… і Найда, і дивовижне вікно мого нинішнього пристанку, і Рамонів Платеро — усе переплелося і злилося в ту живу цілісність, за якою справді — ані попелу, ані праху, ані мли, ні туманів… Так це тепер завжди — протягом моїх чернівецьких десятиліть і власної, вже не отчої хати, яка для мене все одно — Хата, хоч дев’ятиповерховий будинок, дві кімнати і в них зовсім не віртуальні мешканці… їх так багато на полицях без скляних ґрат. Стоять, прийшлі з різних часів, епох, світів, країн… Дихають вільно, щедро відкривають свої володіння, кличуть до себе на гостини, довірливо діляться традиціями, муками і радощами, тривогами і вірою, сумнівами і надією… Щастя! Стільки і такі співбесідники! Але… чому все ж таки сумно? Може, тому що в красі, в любові, у щасті завжди є смуток і тривога. Як доторк уст невидимого Бога, який тобі говорить, а ти не розумієш — що… І холодок неспокою перебігає всіма твоїми клітиночками… Часом мені здається, що з цих книжкових полиць, зі стін, вікон, стелі до мене тече ріка з віддзеркаленням того, що не минає, і тих, хто в тому неминанні — живі… А може, і не здається… Моя оселя — ріка вічності. З її глибин — коло за колом — виринають, обіймаючи, а чи ранячи душу, мінливо-вразливі картини: то зеленохвильні плеса пронизаних сонцем трав, то рожевоніжний шипшиновий шовк цвітінь, а то
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
