Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Стенограма часу · “Проступають крізь час дивні лики, їхні погляди гріють мене”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Н Нааттааллккаа П ПО ОККЛ ЛААДД:: «Сказати ту правду, яка воскрешає»

Слово Просвіти, №18 за 2012 рік

*** День осінній спіткнувся — і тане; я на нього, як в’язень, дивлюсь. Осипається листя останнє із дерев, і так сумно чомусь. Може, ця самота завелика? Може, зрушиться — і промине?.. Проступають крізь час дивні лики, їхні погляди гріють мене. І я вчуся нести день осінній і крізь зиму вже чути весну — ту, яка щонайкраще насіння відбере — й кине в землю масну… *** Ось і зими-сурмачки кличі-погрози летять, бабця і дві собачки вулицею дріботять. Вийшли втрьох погуляти, справи лишивши свої; вийшли зимі сказати, що не бояться її. *** Така ти дорога, глибинко, і так до тебе я ладком, коли передаєш торбинку із куркою і молоком. Хвалю твої пісні живлющі: ми з ними — вічно на плаву; і рідне слово невмируще, й традицію, іще живу… …І так на тебе нарікаю, кричу тобі про темінь-звих, як зі свого втікаєш раю і вибираєш знов не тих. У серці топчеш сонця бризки, догідливо киваєш всім — і кулишся по базариськах, й чекаєш, поки вдарить грім… 22 грудня Навприсядки день перейшов — отой, найкоротший, — і нам нагадав про любов (а ми все — про гроші). Ярила промінчик легкий зривав запинала, і Ганна тернові хустки жінкам дарувала. Чекалося снігу. Земля чорніла в осмуті… …Та ще трохи — й бог-немовля гукне всім: “Розкуті!.” *** Скільки наївної віри й любові в серці жило — і лишилося в слові; скільки зухвалого лету-невтриму — іскри його до останку нестиму. Молодість так безоглядно промчала — щось я сказала, про щось промовчала… Світ цей жорстокий, жорстокі в нім люди, — Бог усе бачив, і знає, й розсудить. …Білу перину зима світу стелить — дзенькають гроші, відлунюють гасла… А при мені — паперовий ангелик та ще триколірна кішка Вухаська. *** На долоню свою мене взяв: “Ну ж — злітай!..” — “У гніздечко хотіла б твоє… То — мій рай…” — “Ні, кохана, то — клітка. Вона тебе вб’є. Не барися — там небо чекає твоє!..” *** Злетіти — і небо обняти грудьми (але тільки мертвих шануємо ми). Сказати ту правду, яка воскрешає (але в рідній хаті пророків немає)… *** Нові вітрила, та вітри — старі (в них за плечима вишколи надійні), і замість охоронців — картярі, що відають, почім корови дійні. Поставлено на сірого клопа, а сіра маса вже роти розкрила; чимдужки поспішає шантрапа — а що, як схарапудяться вітрила?.. …Зімкнуться води, і той острів-рай тобі ще встигне крикнути: “Прощай! Діждись — бо він уже іде, — месію…” А вже як біла хмара відпливе і розіб’ється дзеркало криве, — що прочитаєш ти в очах Марії? *** Немирів був ближче, та я подалася у Балту… Євреї, цигани, мого педучилища глас — і долі найперші випроби, і часу набати… Школярикам свічечку серця я вносила в клас. Сюжети студентські, де часом в історії мулько; на домрі побринькай (Огінський — це не для забав)… А Кодима-річка текла, і крутились танцюльки, і вперше мене тоді Алік рудий цілував. Але відцвіла в баби Каті рожева примула; дитина села, я вернулась у світ його див… …Зоря вже дала мені знак, та й ще не збагнула. А Бог — Буг Південний — за хвилею хвилю котив. *** Лягала у ложе чуже, яке зрадою пахло, і сіра зозулька кувала тобі про свій рай. Зозулько, зозулько, чому в світі щастя так мало? Ти пташка-невдашка, зозулько, не відповідай. Ми на коровай поскликаємо інших — щасливих, удатних, гонорних, що вміють тримати своє. Нехай він удасться — свахи уже піч напалили, і в кожної до короваю примовочка є. І піч постарається, щоб гарний зверху й зі споду був наш коровай: тайна долі — у зав’язі й плоду… Благослови, Боже, як отець і мати, своєму дитяті русу косу розплітати. І в другий раз — у Божий час… І в третій раз… *** Коли трирічне онучатко крізь сон розпачно кличе: “Тату! Татку!..” А ти, вкриваючи й цьомаючи його, шепочеш: “Татко взавтра прийде, прийде…” — тоді розумієш: любов — не обов’язково жіночого роду. *** Скрутила жалі свої: ні, не заплачу!.. Цей замкнений простір, ці білі халати, цей місяць пропащий — і віршик на здачу, і тільце воскресле чужого дитяти. Що матимеш потім? А що мати хочеш поміж ворохобних доріг прозрівання? Дві річки, дві долі терпінням — як скотчем… Чи це та покута, яка вже остання?! Годуєш, цілуєш, кладеш його спатки, і серце хлюпоче-німіє від дива: як солодко пахне тобі це дитятко, немовби сама ти його й породила. *** Свою покуту постову, свої офіри, і рідний дім тобі по тім — справдешній рай. Вернулася ізнов зима, і небо сіре, немає друзів, але ти не нарікай. У цьому віці друзі — рідкість. Повесніє, зелений шум тобі свої паролі дасть. Він чарівний — він воскрешати нас уміє, коли по серцю пройде, мов каток, біда. Орбіт високих базариська — дебет-кредит. Гучні слова уже давно — мов копійки… “Онучку, сонечко!..” — дзвенить, немов ореля. “Бабусю, дякую!..” — відлунить крізь роки. *** Господи, ще один день… Сонце весняне світ заливає — йде щось красиве, дуже, безкрає, нас вчить своїх пісень. Лоскітно й легко брунькам — сонцю навстріч їхні ринули лави… Пролісок землю пробуджену славить: щедра, привітна, пахка!. *** Яка нестерпна ця весна — з випроб, із підступів, із втрат… В подобі Бога — сатана явивсь — і вдарив у набат: “Старому скажемо: шабаш!.. Нехай нове життя цвіте…” І ринула юрба: “Він — наш!..” — і потоптала все святе. *** Час вкарбує не нами означені дати й ревізує усе до основ… Це — гієни, що знають одне: розірвати. Ну, а ти їм — про душу й любов? Це потворного світу зажерливі тіні, мімікруючі виплодки зла — наїдаються…. Та в золотім нетерпінні вже виспівує Божа стріла. *** Отак — поміж скарбів заклятих і не здобутих перемог… Держава, влада, депутати… — усе пливке. Зостався Бог. Отой, що знаний — і незнаний, отой, що всюди — і ніде: біль втишує, зціляє рани — і в тьмі попереду іде. *** Приснилася ікона — а в ній палає свічка. Приснилася гора — ніяк із неї не зійду. Чиїсь тривожні руки течуть, течуть, мов річка, чиїсь притихлі очі наслухують біду. А ранок провеснілий, і клопоти щоденні, — і я про сон забуду, здогонячи луну… Лише тривожні руки течуть, течуть крізь мене — торкають наболілу, приховану струну. *** Хвала тобі, хвала, — прошепочу, — за ті сади, в яких ми виростали, за те, що пізно, але розпізнали гадючі кубла в тих садах пахких. Хвала тобі, хвала, — пролебедію, — даєш пустелю нам, і шлях тужливий, і сльози відчаю… А потім теплу зливу, щоб ми пізнали тайну воскресіння…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин