Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
6 Духовний простір “Право молитися власною мовою має кожен народ, як і право говорити нею”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Національна мова — важливий чинник релігійного життя За творчим доробком Арсена Річинського

Слово Просвіти, №18 за 2013 рік

Анатолій КОЛОДНИЙ, доктор філософських наук Учення Ісуса Христа, як це засвідчує Новий Завіт Біблії, переросло вузьконаціональні рамки й стало світовим. Цим самим було висловлене негативне ставлення до націоналізму (шовінізму), який возвеличує один народ над іншим, веде до винародовлення інших, й утверджено націоналізм, побудований на прагненнях кожного народу до самостійності. Сходження Духу Святого на Апостолів, від чого вони стали говорити новими мовами, призвело до того, що організація Христової громади набула національного характеру. Тому на Трійцю в Церквах співають: “Мовами різними народів оновив Ти, Христе, Своїх учнів, аби ними проповідувати Тебе, Безсмертне Слово Боже”. Згідно з Одкровенням Івана Богослова, Христос своїм благовістям нас “викупив Богові кров’ю Своєю з кожного племені і мови, і люду, і народності” (Одкр. 5:9). У цьому контексті нового звучання набрали слова з Нового Завіту, що немає ні еліна, ні іудея, ні скифа. Вони вже утверджували не наднаціональністність учення Христа, а рівність прав кожного народу на його осягнення і форму цього осягнення, право кожного народу залишатися самим собою, будучи водночас і послідовником вчення Спасителя. Апостол Павло вже пише, що “коли хто про своїх не дбає, той віри відцурався: він гірший, ніж невірний” (І Тим. 5: 8). Апостоли в своїх Посланнях закликають вже не до любові у Христі до Його Церкви, а “перед лицем Церков”, підкреслюючи цим їхнє багатоманіття і водночас рівність, можливість різних шляхів до Вічного. Ці міркування автор статті зробив на основі опрацювання праці Арсена Річинського “Проблеми української релігійної свідомості”, яку з нашого відзнайдення і за нашою редакцією видрукувано в Тернополі в 2000 і 2002 роках. Особливу увагу в ній мислитель приділив проблемі мови церковно-релігійного життя. Безсумнівним А. Річинський вважав той факт, що тільки молитва рідною мовою відповідає релігійній психіці й давнім традиціям українського народу. “Хто має на думці правдиву християнізацію мас, — зауважує він, — той не повинен із чужої обрядової мови творити кумир, який тільки задержує пересякання євангельської науки у народний побут”. А. Річинський наголошує на тому, що з приходом на українські терени обрядової церковнослов’янської мови почався “процес асиміляції її на новім національнім ґрунті”. Це асимілювання проходило: шляхом відступу від “болгарського первовзору”; пристосуванням чужої мови до живої місцевої вимови: українщенням її фонетики. Зрештою “ця зукраїнізована болгарщина була вже дуже близькою народові”, — відзначає А. Річинський. Природний процес наближення запозиченої обрядової мови до народної призвів до того, що в добу першого українського відродження XV—XVII ст. всі церковні відправи виголошувалися хоч і за слов’янськими книжками, але з вимовою і наголосами суто українськими. Якщо серед греко-католиків Галичини і православних Буковини цей звичай ще зберігся, то в регіонах України московськоправославізованих українська вимова була замінена ще від часів наказу Катерини II “голосом, свойственным россійскому наречію”. Із XVI століття українська народна мова входить і в читання Св. Письма. З’являються різні українські переклади останнього. Це — славна Євангелія з Пересопниці (1556—1561 рр.), Євангеліє з Володимира-Волинського (1571 р.), Новий Завіт Негалевського з Хорошева, що на Остріжчині (1531 р.), Євангелія Тепинського (1570 р.). А. Річинський при розгляді цього процесу згадує ще й Галицьку (або Крилоську) Євангелію 1144 року. І хоч мова цих перекладів не була ще чисто народною, а поєднанням різних мовних елементів, проте справа нашої обрядової мови стояла вже фактично на порозі остаточного полагодження в дусі старих українських традицій. Лише церковно-політичні події 1686 року, коли Українську Церкву-матір нахрапно поглинула, всупереч будь-яким канонам, її дочка Московська Церква, перетворена, за Т. Шевченком, у “церкву-домовину”, цей процес призупинився. Російський церковний історик професор Є. Голубинський відзначав: “Богослужение должно быть понимаемое людьми, для которых оно совершается… Право молиться на своем собственном языке столько же принадлежит каждому народу, сколько и право говорить на нем”. Враховуючи це, Російська Церква, з метою християнізації “інородців”, організувала переклад Св. Письма і молитов алтайською, алеутською, зирянською, якутською, китайською, японською, навіть чукотською мовами. На таке місіонерство спеціально працювала в Росії Казанська духовна академія. Але що можна було робити для інородців з метою їхнього закабалення, те Російська Церква, слугуючи також колонізаторській політиці царизму, не допускала в Україні. Вона не допускала будьщо богослужіння в Україні рідною мовою її народу. Як зазначає А. Річинський, аргументи проти вживання живої обрядової мови наводилися при цьому різні, але всі — безпідставні. При цьому насамперед вказують на тисячолітню традицію церковнослов’янської мови, її милозвучність та придатність до висловлення найглибших правд віри. Але якщо це так, то тоді чому б не дотримуватися грецької мови, яка має двотисячолітню традицію, або староєврейської, освяченої ще в Старому Завіті? Певно, що наймилішими для українців будуть звуки тієї мови, “котрою вчила нас всіх ненька говорити, ненька наша мила” (С. Воробкевич). Що ж стосується висловлення глибоких правд християнської віри, то кожний культурний народ, зауважує А. Річинський, знайде спосіб опанувати і засвоїти собі ту глибинну ідею, до якої він доріс. Якщо є зміст, то знайдеться і форма. Приклад із тими ж зирянами, якутами, алеутами, що дістали від Російської Церкви національне рідномовне богослужіння, засвідчує це. Та й досвід Галичини з її високою українськомовною релігійністю також може слугувати підтвердженням цього. До того ж, відзначає А. Річинський, “сильно помиляється той, хто вважає церковнослов’янський текст нібито найкращим Для передання “правди віри”. Чому ж тоді про одне й те саме у Новому Завіті цією мовою говориться порізному? Наприклад, “вдаде и делателем” (Мф 21: 33) і “вдаде его делателем” (Лк 10: 22). Безліч туту цій мові вульгаризмів вихідного грецького тексту, хибних конструкцій речень і побудови слів. Звертаються інколи, як аргументу, до того, що літургійна мова, на відміну від живих мов, незмінна. Але це — неправда. У тексти нею багато змін внесли Могила, Балабан, Остріжський центр. А Москва зробила за настановами свого Синоду стільки “оригінальных русских вставок”, що тут слушна думка Івана Огієнка (митрополита Іларіона): якби завітали до нас святі Кирило і Методій тепер, то вони не пізнали б тієї церковнослов’янської мови, первовчителями якої були. Із метою виправдання вживання в церковному житті церковнослов’янської мови наголошують на якійсь її “піднесеності”. Але при цьому, як зауважує А. Річинський, “забувають, що поважного або легкого характеру надає бесіді зміст і стиль, а мова служить для змалювання однаково і високих й низьких сторін життя; зміст, а не форма вирішує питання про значення кожної річі. Коли б тільки мертва мова мала додавати піднесеного характеру нашим молитвам, то це свідчило б надто зле про них”. Інколи зауважують на тому (і тут Арсен Річинський має на оці греко-католицького римчукуватого єпископа Г. Хомишина), що звертання до народної мови в літургії позбавить Церкву її особливого характеру як “інституції надсвітової”, зведе її “до рівня звичайної земної установи”. Але при цьому не враховано те, що Церква, по-перше, є не інституцією, а “містичним організмом”, і, подруге, не надсвітовою установою, бо охоплює і наш світ, зокрема і нас, смертних, і вже усопших. Багатовікове життя народу, який у своїх повсякденних молитвах, у домашніх обрядових дійствах користувався живою мовою, засвід-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин