“Який гріх спокутували наші предки, засіваючи кривавими тілами, наче травою, поля усього радянського простору?” Пам’ять 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗
Старі фотографії, сьогоднішні пошуки
Слово Просвіти, №18 за 2013 рік
Інна РУСНАК, м. Новодністровськ Чернівецької обл.
…Якось перебирала старі родинні пожовклі фото, ніби перегортала чиїсь дописані життєві книги, між уявними сторінками яких знайшла дві вицвілі світлини, де зображувались незнайомі мені люди. Показала їх мамі, аби зрозуміти, хто ж усе-таки оті три серйозні юнаки, а вона дивилася на потерті фотокартки з особливим, зрозумілим, мабуть, лише їй завмиранням подиху, бо один із молодих хлопців — її дідусь Кирило, котрого мама пам’ятає тільки з розповідей своєї бабусі й… збережених двох світлин: рядового Кирила Семеновича Тодорашка мобілізували 1941 р. … безповоротно… Про те, як солдат Кирило вбив двох німців, не підозрюючи, що іна нього ззаду чатує смерть, бо один із ворожого війська фашистів безпощадно розстріляв у спину рядового Тодорашка, повідала колись моя бабуся Оля, щемливо згадуючи уламки розповідей своєї матері, що надто рано стала вдовою. Але тривожить інше: який гріх спокутували наші предки, засіваючи кривавими тілами, наче травою, поля усього радянського простору та далеко за його межами?.. Бо й інший мій прадід — рядовий Федір Боднарюк, мобілізований 1944 р., за розповідями вже покійного дідуся Михайла, зазнав жаских тортур у німецькому полоні, після чого загинув від ран. Не знаю, чи так воно було насправді, чи ні, бо тепер усе відомо лише Господу. А нам відомо, що втрата чорним болем обперезала дружину Ганесію і ще маленьких діточок — доньку Олечку і сина Семенка, котрі вірили, любили, молились і… чекали свого чоловіка, батька — Кирила. Траурною пеленою їдкої печалі оповила звістка про смерть і сім’ю Боднарюків, щемко увіп’ялася пазурами в стривожене серце дружини Ксенії та трьох малих хлопчаків: Василька, Михайлика та Іванка, котрі назавжди втратили змогу вимовити трепетне: “Тату…” …Лише дві чорно-білі світлини з ледь помітними завитками літер, що поступово стиралися, як, власне, і пам’ять на скри-
Я переплив Дніпро — ніхто не дивувався… Я ж переплив Дніпро! — і дивувався сам, — пручався він, як міг, і так телесувався — аж трепетно було дрімотним небесам. Ходили хвилі ходором, крутили холодні чорториї геть до дна, і пагорбами чорними крутими ледь бовваніла тверді далина. Я плив, як в космосі… І чув стихій паролі, од вуст палючі зорі одгортав, і чув: мене приборкують поволі і течія, і кляті пута трав. В’язали руки водорослі люто, щоб канув я… Щоб я навік пропав! — мов світ підводний щупальцями спрута мене вже, як свого, щомить торкав. Я плив і плив… Горів на тому боці яркий вогонь, він грів мене здаля, мов хто стояв у вогняній сорочці і мій двобій з водою надивляв. До нього я дістався ще не скоро,
жалях історії про Кирила Семеновича Тодорашка (на жаль, не знайшлося жодного фото іншого прадіда — Федора), озвалися внутрішнім, відомим тільки мені болем несправедливо втрачених прадідівських доріг зрушили камінь щоденної рутини, аби нарешті розпочати власні пошуки місць поховання предків. Мій задум укомплектувати ретроальбом і таким чином зберегти всі родинні фотокартки уже з власними підписами і поясненнями до кожної світлини, щоб наступне покоління не втратило незримий ланцюжок взаємозв’язку з предківським корінням, блискавично перетворився на нездоланне бажання уклонитися і подякувати прадідівським могилам за щастя жити на вільній українській землі. Моя невситима жага дізнатися про долі Кирила Тодорашка та Федора Боднарюка не полишала ні вдень, ні вночі, бо навіть у сновидіннях чомусь почали з’являтися незрозумілі фрагменти боїв: сотні людей у військовому вбранні, вибухи гранат, кулеметні черги, задимлений світ, обірвана струна безневинних життів… Завдяки вагомій допомозі дослідника історії свого рідного села Ломачинці, багатого на цікаві факти, мальовничі місцини, легендарні оповіді та знаменитих вихідців, Михайла Михайловича Шундрія, у котрого виявилася “Книга пам’яті України” та який не один день просидів над горою старовинних рукописів у пошуках родовідного дерева Тодорашків та Боднарюків, поступово складалися пазли обірваних свідчень у яскраву картину подій 1941— 1945 рр. Михайлу Михайловичу, завдяки тривалому перебуван-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
