З блокнота письменника · “Смерчі розвитку роду людського без жалю руйнують колишнє, його зміст і сенс”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Яка тота полонинка
Слово Просвіти, №18 за 2013 рік
Марія ВЛАД, киянка з Карпат
Яка ж тота полонинка навесні весела Як овечки у ню ідут із кождого села. Як овечки у ню ідут самі біленькії, А за ними вівчарики хлопці молодії. (З гуц. співанки)
Тужу собі в Києві за Карпата+ ми, часто сниться мені, що ходжу полонинами. Багато десятків кі+ лометрів сходили колись мої мо+ лоді ноги високими полонинами. Йдеш плаєм стрімко вверх кілька годин, добре би не перепочивати, бо “сила губиться”, перебороти втому і спрагу, а тоді відкриваєть+ ся “друге дихання” і можна йти хоч як далеко вгору. Це знали в давнину наші гірські предки, цим покеровуються і нинішні турис+ ти. Мій дідо Мирін мав полонину Луковиці, там і хату поклав, і решту будівель. Мама і всі Миро+ нові діти (а було їх 14) виростали на Луковицях. Це були 20+ті роки минулого століття. Яке то було тяжке, але повне цікавих, не+ звичних притрафунків, життя!
Олександр МАТЯШ, Ірина ЗЛОБІНА, м. Харків
Верховина, Гуцульщина, Кар+ пати… Чарівні назви. Небагато в Європі є місць, де збереглися не просто залишки минулого, музей+ ні артефакти, частини незайма+ них ландшафтів, а саме живий дух життя людей, що будували уні+ кальне, єдине історичне буття, своє місце на землі. Звичайно, смерчі розвитку роду людського без жалю руйнують колишнє, йо+ го зміст і сенс, а нащадки сучасно+ го небуття — серця народів, душі людей і зв’язок днів наших із дня+ ми тих, кому ми лише нащадки. А Верховина існує. “Жаб’є — гуцульська столиця” — стоїть в оточенні гір, лісів, далеко від місті великих доріг. Непросте життя мешканців цих величних місць: важко працюють селяни, як і ко+ лись давно, але не вмирає жартів+ лива говірка гуцулів, на свята оживають пісні, щедрівки, ко+ лядки. Є й те, що колись змусило кращих синів цього краю постати проти ворогів рідної землі. Кіль+ ка років тому Космач відстояв свого голову, громада — своє пра+ во. Такі приклади важко знайти в зруйнованій країні, відданій на годування олігархам та їхньому оточенню різнопартійного по+ ходження. Чому збереглася Верховина, її мешканці, небайдужі до інших людей і власних душ? Завдяки традиціям? Завдяки горам, блис+ кавкам, рікам? Єдина можливість по+справ+ жньому зрозуміти людей — жити з ними їхнім побутом, їхнім жит+
Якими загартованими і відваж+ ними виростали там діти! У сер+ пні може замести снігами — го+ дуй людську і свою худобу чим хочеш, а то до осені затягне мря+ ками, що за крок нічого не видно. Отоді орудують вовки і ведмеді — б’ють маржину (худобу). А кожна штука дорого відшкодовувала+ ся… “Нима на світі бідних країу, лиш є бідні люде, а то тоти шо ни знают ходити і управ’єти єк си належит свої землі, — гласить на+ родний гуцульський календар 1935 р. — Тай ни знают, єк то так повести своє ґаздіуство, аби си уно уплачювало и було жерелом приходу й богацтва. Гірска та ка+ мениста Швеция, Норвеґія дают нам єкнайліпший примір. Швай+ царський верховинец виковав свий маєток на ледах и скалах, а шведский селянин на студених та каменистих земнях дійшоу до та+ кої культури, шо може заустидати найуроженніші земні”. Далі в своїх господарських порадах Гуцульський календар закликає вірити в те “шо и ми из наших гирских маєткіу при заузє+ тій праци та відповідним знанню потрафимо замінити наші чаріуні Карпати у нашу Швайцарию и тони за помічоу других людий через ружні підмоги та сумніуні дарун+ ки, але таки почерез нашу власну працу”. І гуцули вчилися у ріль+ ничих школах, переймали досвіду сусідів, практикували — і вий+ шли на сильних господарів. А газдувати було на чім: понад 30 тисяч кв. км займали вже на той час (близько ста років тому) самі полонини. Там, на вершинах Карпат, гуцули заповзято “зауше вели войну из гирскоу приро+ доу”, для виборення кращого ма+
теріального забезпечення. “Від вікіу горєне займалиси випасом рогової маржини и овец та прєта+ нєм бриндзи и лісовоу роботов. Бо коли уже сама природа пока+ зала нам такі способи будованя, то ми мусимо їх си держєти и їх розвивати та уліпшувати”. Мені особливо імпонує, що ті Гуцульські календарі, багаті на практичні поради, уміли підтри+ мувати і заохочувати селян до прогресу: “Наш гуцул добре зна+ єтци на випасі маржини и овец, тай до того має охіть, и коли тіль+ ко покажетци єму, єкто си має робити, то певно ишє завитит швайцарціу ци шведіу, бо потра+ фит повести своє ґаздіуство на пасовисках и царинках ни гірше вид них”. Далі йдеться про впорядку+ вання права власності, кадастри і що ліс треба шанувати і в ньому цілком інакше господарювати, як на полонинах. У лісах, особливо молодих, зась випасати маржину, а полонину ґазда ділить надвоє: пасовисько і кішницю. Але що то є, ота полонина, що за нею душа тужить? Проф. Во+ лодимир Шухевич, усе життя за+ коханий у Карпати, писав 1900 року: “Полонини — се то рівні, то горбоваті, то хвилюваті обитри вершин високих гір, що від осени до половини мая вкриті снігами, стоять безлюдними дикими пус+ тарями, а скоро тілько літом по+ віють теплі полудневі вітри, топ+ лять ся сніги, гори зашумять ти+ сячами потоків, і ті, передше сні+ гові обшири покриваються гус+ тою, буйною травою.., а за тим закипить на тих обширах житє тисяч овець, коров, коний, а поп+ ри них і тих, що сокотять най+
кальних речей збереглося в при+ ватних музеях гірського краю. Є такий і в сучасній Верховині, в садибі Галини Іванівни Яцентюк. Там зібрані прості речі, речі побу+ ту, речі для свят: весілля, Водо+ хреща тощо. Також зразки ви+ шивки, одягу — ця вишукана простота є рисою гуцульського мистецтва, народної творчості, коли вмілі майстри й люди, що виробляють необхідні речі для власних потреб, не розділені так званою непрохідною стіною, а доповнюють одне одного, будую+ чи великий космос гуцульського мистецтва. Ще музей Галини Іванівни дає унікальну можливість зрозу+ міти, відчути зв’язок кожного предмета з тим світом, у якому він виконував свою функцію, де символізм починається з потре+ би, а потреба виростає зі стосун+ ків людей та матері+природи. Ці символи, речі — частина гуцуль+ ського світогляду, пов’язані з ве+ ликою кількістю пісень, обрядів, розповідей. Берегиня цих скар+ бів, Галина Іванівна Яцентюк, розповість про кожну найдрібні+ шу річ, про давні гуцульські об+ ряди, про значення візерунків на сорочках і рушниках, про те, як ішли дівчата на свято Водохреща, коли вдягали бесаги, що співали. Співають і зараз гуцули на святах. Музей зберігає ці духовні та мате+ ріальні зразки гуцульського жит+ тя саме в динаміці: поруч горнят+ ко, якому понад двісті років, і су+ часна фабрична вишиванка для немовлят, яка, звичайно, дуже відрізняється від тих сорочок,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
