6 “Утвердження авторитету державної мови на всіх рівнях веде до консолідації політичної нації”. Етнополітика · с. 6сторінка оригіналу ↗
Культуроцентризм сучасної освіти
Слово Просвіти, №18 за 2014 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, доктор педагогічних наук, академік АПН України
Показовим є факт, коли найвищі офіційні представники 192-х країн улітку 2012 року ухвалили Декларацію “Майбутнє, якого ми хочемо”, а в цей же час делегати від громадянських інститутів проголосували за резолюцію “Майбутнє, якого ми не хочемо”. Але найгіршим є варіант, коли не чуємо, не сприймаємо “іншого” з його світобаченням. Культурою, позицією і традицією, стаючи агресивними і нетерпимими. Нинішній характер українсько-російських відносин це підтверджує. Прогнозую, що найближчим часом, напевно, вченим, педагогам, політикам не вдасться знайти спільну точку зору, оцінку з багатьох спірних проблем, як і написати спільну історію. Людям потрібен не аргумент сили, а сила аргументу, яка забезпечить формування такої “педагогіки добра”, яка допоможе народам виробити об’єктивний, гуманний цивілізаційний погляд на події, явища, факти, які є значущими для національної, європейської, світової історії. І завдання України, національної освіти, особливо в період загрози її існуванню, свято оберігати свої цінності, пам’ять, щоб не загубити власну історію, віру, духовність, національну ідею. Безперечно, що на становлення світогляду, виховання поваги до історичної пам’яті посутній вплив мають, окрім освіти, інші інституції — церква, ЗМІ, сім’я, політика, соціокультурне середовище. Проте освіта у цій низці, навіть незважаючи на те, що за довірою людей вона за останніми соціологічними дослідженнями поступається церкві та ЗМІ, посідатиме і надалі винятково домінуюче місце. На освіті лежить особливо велика відповідальність, адже в Україні лише прямих учасників освітнього й наукового процесів — понад 10 млн. Але не кількісні показники визначають її суспільну значущість. В умовах агресії Росії, колабораціонізму, роз’єднаності народу найважливішим є, по-перше, усвідомити, що найкраща реальна освіта може стати згубною для людини й суспільства, якщо вона не розвинута патріотично. По-друге, переконати суспільство, професійну педагогічну думку, що добротною, гуманною, інтелектуальною вона зможе стати лише на основі тріадності моделі, коли освіта є не лише особистісно-орієнтованою, європейською, а й національною. По-третє, необхідно зберегти і розвинути дві стратегічні функції — професійну й світоглядну, гармонійно їх поєднуючи. Очевидно, для української освіти на перспективу залишатимуться для реалізації, як методологія, 2 головні документи: 1) Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”); 2) Національна доктрина розвитку освіти у ХХІ столітті; а також ідеї глобальних самітів у Ріо, Йоганнесбурзі, принципи Десятиліття Освіти, Лісабонської, Сорбоннської, Болонської конвенцій, кращі зразки світового досвіду. Важливо також враховувати надбання і традиції націо нальної педагогічної спадщини Київської Русі, Києво-Могилянської, Острозької академій, адже “Велика дидактика” Я. А. Коменського написана на основі досвіду братських шкіл. Ідеї, педагогічна творчість українців ґрунтовно вивчаються у багатьох країнах світу. Усвідомлюючи, що європейська сім’я — це великий оркестр народів, де кожен інструмент має свою тональність, Україна, її національна освіта мають посісти в ньому гідне й належне місце. Наша “мелодія” мусить ґрунтуватися на інтелектуальних, духовних, матеріальних цінностях власного народу. “Народ без власної прогресивної думки, творчості, — писав Б. Грінченко, — є в загальнолюдській сім’ї хворим членом, не вносячи в загальнолюдську скарбницю свого доробку”. Тому не дивно, що національна ідентичність, збереження і розвиток національного “Я”, своєї етнокультури в умовах глобалізму й інтеграції визнаються багатьма народами як важлива ознака європеїзму. Аналіз сучасної культурноосвітньої політики Європи засвідчує, що неможливо вважати себе європейцями, не залишаючись при цьому німцями, французами, італійцями чи поляками. Щоб стати гідним громадянином світу, насамперед слід бути гідним українцем. Ідучи в Європу, нам варто, зазначав великий педагог К. Ушинський, узяти в західної освіти одну важливу рису — повагу до своєї Батьківщини, бо там не лише освічена, а й напівосвічена людина краще знає свою мову, історію, географію, естетику, політику, свою вітчизну… без патріотизму немає людини. Знаймо, можна втратити все: територію, ресурси і навіть державу — і повернути втрачене, але лише тоді, якщо народ збереже рідну мову, віру, традицію…” Бо коли йдеться про полікультурність, не забуваймо, що первинною основою є культурність власного народу. А тому для розвитку позитивної “Я”- концепції людського розвитку варто ніколи не ігнорувати найбільш культуровідповідне сократівське і сковородинське правило “пізнай самого себе”. Сучасний стан українського суспільства потребує не лише думок, ідей, розмірковувань про культуру як таку, але передовсім необхідно передавати безперервно це джерело життя наступним поколінням. У соціокультурному просторі доволі розповсюдженими суспільними моделями є такі, коли замість виховання патріотизму, поваги до своєї землі, народу, національної культури, рідної мови, історії сповідується фальшивка “всесвітності”, “полікультурності”, фетиш товарно-грошового універсалізму. Майже 90 років тому В. Липинський застерігав: “Досі не було відомо, щоб якась нація відроджувалася не під державно-національними гаслами, а під гаслами прирізки землі. У нас за Україну давали десятини”. На жаль, це застереження зберігає свою актуальність і понині. Попри все виховні системи мають бути налаштовані, щоби Україну як ціннісну субстанцію громадянська спільнота, особливо молодь, сприймали духовно, ідейно, політично. Для цього освіті слід наскрізно впроваджувати вартості української національної школи, утверджувати авторитет власної культури, яка містить чимало здобутків, що мають світову, загальнолюдську значущість і водночас оберігає духовний суверенітет народу. Зігнорувавши цей методологічний підхід, можна очікувати, що освіта буде згубною для нації, неєвропейською, не діалогічною, а тому малоцікавою для інших. Досвід підтверджує: світ виживає, зберігає себе, розвивається не завдяки бюрократії, канцеляріям, урядам, а насамперед завдяки культурі, культурним взаємозв’язкам і взаємовпливам. А тому етичним заповітом і завданням для народів, держав, політиків, громадянських суспільств є не допускати найменших проявів культурно-освітнього імперіалізму, духовного закріпачення й етноциду у ставленні до особистості, громади, етносу. Упродовж тривалого історичного періоду для України ця тема була надзвичайно чутливою. Коли українці 100 років тому (1913 р.) виборювали своє право на рідномовний університет у Львові, Російська імперія погрожувала Австро-Угорській війною, якщо справді там відкриється Український університет. Що ж буде тепер, коли впроваджується окупаційна освітня модель? Наша мова, культура повинні бути конвертовані хоча б удома, мають бути почутими, осмисленими очільниками країни, інтелігенцією, педагогами, політиками. І, можливо, найбільша біда для сучасного українського відродження полягає у дуже значній критичній масі в українському суспільстві усталеного політикуму, який не сприймає українську ідею, хворіючи на колаборацію, вульгарну псевдокультурність. Майже 20 років тому, виступаючи з трибуни ВР України, нагадав про світового вченого, видатного українця І. Пулюя,
який знав 13 мов, включно старогрецьку і староєврейську. Для радянського режиму він так і залишався “махровим націоналістом”. Нині наш депутат, чиновник, який не знає і не воліє знати своєї рідної, державної мови, вважається гуманістом, інтернаціоналістом, демократом! І поки ми не вийдемо із таких фальшивих “ціннісних” координат, будемо упосліджені люмпенізацією і деградацією. Мова є основою гідності, патріотизму й культури народу. Проте впродовж тривалого часу в Україні так і не відбувається ґрунтовного державно-громадського діалогу. А шкода, адже мовна політика є визначальною для конструкції етнополітичних процесів. Утвердження авторитету державної мови на всіх рівнях веде до консолідації політичної нації. Бодай два покоління українських громадян (в умовах незалежності), виховані на повазі до державної мови стали б запорукою громадянської єдності. суспільної безпеки, патріотизму. Бо силу духу і гідності не можна компенсувати великим військом. Події в Криму стали для нас дуже жорстоким і повчальним уроком, коли “українська” армія з більш як 20-тисячним контингентом одразу стає безпомічною. І справа тут не лише в політичній “стратегії”, а насамперед у тому, що 22 роки український Крим не перебував у сфері реальної гуманітарної, соціальної, економічної, інформаційної української політики. Слід запитати: а чи змінилася б ментальність, психологія людей у Криму, якби щороку в Криму, від Джанкоя до Севастополя, від Керчі до Євпаторії відкривалась українська школа-гімназія подібно до єдиної з 1997 р. в Сімферополі, яку нині перетворять на неукраїнську, а друкувалася б не лише одна малотиражна українська “Кримська світлиця”? На жаль, цією стратегією ніхто не переймався. Були інші “клопоти” державників. Кому нарізати приморські земельні десятини, де утримувати яхти можновладців, як вкрасти від народу нафтогазовий чорноморський шельф, прогнозована вартість запасів якого ще 2007 року становила понад 500 млрд амер. дол. (справа “Всико”!). Бо не може утверджуватися істина, коли на 576 тис. (перепис 2001 р.) українців у Криму функціонувало лише 7 шкіл українських із 600, коли із 60 шкіл з російською мовою викладання в Сімферополі — одна українська, коли 10 квітня 2012 р. в Севастополі, де проживають 25% етнічних українців, закривають єдину українську школу № 7, переводячи її в школу-інтернат № 4 для розумово відсталих дітей, нібито за браком коштів. І водночас міськрада ухвалює регіональну програму розвитку “русского языка и русской литературы” на 2012—2016 роки з кошторисом 1 млн грн, а “севастополеведение” з його ідеологією неповаги до української мови, України, української ідентичності стає основою освітньої політики. Немає жодного документа часів незалежності, який би утискав права росіян, інших народів, що населяють Україну. А культурно-освітня, гуманітарна модель стосовно національних меншин в Україні, без перебільшення, одна з найдемократичніших у Європі. А тому мусимо говорити правду і діяти по-справедливості. Адже зобов’язані знати, де поділися 200 тис. кримських українців, які проживали з часів Тмутараканської Русі, а скільки 1944 року депортовані з Криму. Чи маємо забувати той факт, що, славлячи ідеологію СРСР для утвердження нової імперської політики, щороку на його теренах знищувався навічно один народ (1926 р. — 208 народів, 1989 р. — 128). Пригадуються слова поетеси В. Китайгородської: “Вгамуйте страсті, Україна є, і Бог її на відкуп не дає”. Маємо не тільки знати, а й пишатися рідною культурою, інтелектом, етичними вчинками своїх кращих співвітчизників і народом, який століттями виступав донором для багатьох націй і держав, не воюючи за чужі землі, а захищаючи рідні. Варто було б знати багатьом вітчизняним перевертням, а насамперед верховникам Росії, висловлювання в наукових дослідженнях князя М. Трубецького у 20-х роках минулого століття, якого не можна запідозрити в симпатіях до України. Шлях післяпетровської Росії до європеїзації, писав він, лежить через українізацію…, і наголошував на винятковій ролі українців у розбудові всіх сфер життєдіяльності Росії. Щоправда, не вдалося вилікувати людяність від бацил імперської зажерливості й антиукраїнства. Час підтверджує складність у формуванні громадянського суспільства, творенні єдиної політичної нації, національної і державної самоповаги. І саме на освіту покладається винятково стратегічне завдання — творити виховний ідеал за активної участі більшості педагогів, які пройняті повагою і любов’ю до своєї Батьківщини. Бо лише такі, які нас навчають любити Україну, заслуговують на велике ім’я вчителя. “Саме українські вчителі, — писала С. Русова, — повинні виступити попереду свого народу і разом з ним добиватися для нього щастя, волі й свободи… Досить українській інтелігенції “тинятися” по чужому полю. Треба йти однією дорогою зі своїм народом…”.
Сучасний світ стає не лише дедалі мобільнішим, змінюванішим, конкурентнішим, а водночас агресивнішим. Мусимо визнати, що продекларований ще 1992 року в Ріо-де- Жанейро підхід — “Жити з почуттям відповідальності” так і не став універсальним пріоритетом, новою філософією в моделях стосунків: “Людина—людина”, “Людина—Суспільство”, “Людина—Природа”, “Держава—Держава”. Урядам, парламенту, громадянському суспільству, ученим так і не вдалося утвердити цю парадигму. Помітним явищем стає різнополярність в оцінках і характеристиках політичних, соціальних, екологічних, гуманітарних, етнокультурних, фінансово-економічних, цивілізаційних сфер життєдіяльності.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
