Друга світова · “Правда допоможе розібратися історикам у подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Людина, яка була «Молодою гвардією»?
Слово Просвіти, №18 за 2014 рік
Мені добре пам’ятається велелюдне зібрання, де переважали молоді. Один із наших поетів, окинувши поглядом залу, сказав: йому особливо приємно бачити тут наймолодшого з усіх — саме його, Євгена Стахова. І ніхто йому не заперечив, хоча дата народження цього сивого кремезного чоловіка свідчила про зовсім протилежне. Всім одразу ж здалося, що в цих словах немає ніякого парадоксу, бо вік має не тільки астрономічний, а й суто ментальний вимір. Постійно усміхнений, внутрішньо зібраний, енергійний Євген Стахів ніс із собою радісне відчуття свіжої життєвої енергії; а на нього багата передовсім молодість, бов старших людей — то вже явище виняткове.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Я вперше зустрівся з цим чоловіком на початку дев’яностих. Із першого погляду відчув у ньому спокійну й розумну внутрішню силу, яка дозволяє людині долати в житті надзвичайно складні перепони. Я ще не знав тоді його біографії, а тільки вчував: позаду в нього, очевидно, рідкісно складна, щедра на всякі перипетії дорога. Я брав тоді в нього інтерв’ю для “Народної газети”, і мені вперше на коротку мить відкрився екран його минулого, де змигнула загадка “Молодої гвардії”, яку Євген Стахів назвав міфом Олександра Фадєєва. Та публікація мала великий розголос. До редакції газети обізвалися люди, які зустрічалися з ним на стежках оунівського підпілля, посипалося чимало запитань про те, що ж насправді було в Краснодоні під час німецької окупації; на Стахова злобно накинулися комуністичні газети, і особливо щедро облила його брудом московська “Правда”, що називала пана Євгена не інакше, як “самозванець із Америки”. Потужна ідеологічна машина відразу ж включилася на захист своїх міфів і дискредитацію особи того, хто на них замахнувся, — випробувана впродовж десятиліть тактика боротьби. Він реагував на те з філософською іронією: мовляв, радий давати роботу комуністичним ідеологам, щоб не дрімали без діла. Стахів був людиною невгамовною, людиною дороги. Тільки-но прилетівши до Києва й стиснувши в обіймах друзів, він уже вибирався на Донеччину чи Дніпропетровщину, де легко знаходив свої сліди понад шістдесятирічної давності. Або повертався до столиці України, обсмалений молдовським сонцем (навідував тамтешні українські громади), й оповідав: українське весілля в Молдові зберігає всі складові свого традиційного сценарію. Стахів був людиною рідкісно допитливою, цікавою до всього, що і як складається в Україні. Перебуваючи в Києві, встигав за день зустрітися з десятком політичних і громадських діячів, щоб почути їхню думку про перебіг тутешніх подій, зіставити її зі своєю. Хотів устигнути повсюдно (і встигав!), прагнув бути самовидцем розбудови нашої держави. Інколи здавалося, він знає про нас і наші проблеми більше, аніж ми самі. Він — жадібно відкрита до всього нового система. Консерватизм старості з його неодмінним звуженням зацікавлень і людських стосунків йому не загрожує. Я слухав його розповіді про ОУН, підпілля у Краснодоні, про те, що Олександр Фадєєв, пишучи свій міф про “Молоду гвардію”, вивів його в образі Євгена Стаховича, і мені весь час здавалося: колись не стане цього чоловіка (всі ми смертні!) — і все це помре. Як відомо, не зафіксований у слові час — приречений, він умирає, як і люди, переходить у непам’ять. І я почав його агітувати: напишіть спогади. Відчув, що моя ідея впала на родючий ґрунт. Він сказав: я й сам давно про те подумую, але ж я — не письменник, щоб усі ті факти й людей звести докупи в одній книжці… Я запропонував: ви наговорюйте на магнітофонну плівку все, що згадаєте, а я підшукаю вам редактора, який усьому даватиме раду. І ось Валентина Пащенко взялася за літературний запис його спогадів. Разом (і я був свідком того) сформулювали мотивацію, яка потім зазвучала до читача зі сторінок книжки ось так: “Публікую ці мої спомини, щоб не пішли в небуття усі ці події, які відбувалися понад п’ятдесят років тому, а також імена молодих патріотів, які віддали життя за Україну. Вірю, що треба писати правду про ці події без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам у подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших”. Я маю змогу спостерігати заходом роботи. Прочитував кожен свіжий розділ автобіографічної хроніки. Отже, вступав разом із пам’яттю автора в його сліди. Ось одна з багатьох цікавих деталей нашої історії в конкретному житті. Йому було вже вісім років, коли в Парижі Шварцбад застрелив Симона Петлюру. Галицькі старшини не віддавали загиблому жодної пошани. Стахову добре запам’яталися їхні звинувачення: підписав, мовляв, Петлюра Варшавський договір — і віддав полякам Галичину… Лиш один чоловік носив чорну опаску на рукаві. Його батько — Павло Стахів, який намагався всіх переконати: Петлюра як головнокомадувач українських військ і президент Української республіки заслуговує на велику пошану. З ним погоджувалися й не погоджувалися. І не останню роль тут мало те, що жили вони в Перемишлі, де ставлення польської влади до них, як мовиться, вимагало кращого. Він навчався в перемишлянській гімназії, де був головою міжкласової шкільної громади. Називав імена тих, що стали видатними людьми: Мирослав Прокоп, Омелян Антонович, Борис Вітошинський, Михайло Мушинський, Михайло Качмар, Левко Дівик, Омелян Грабець, Василь Дужий, Геник Гарабач, Яків Маковецький, Володимир Федак, Мирослав Малецький… — усі вони стали помітними постатями, очоливши різні проводи ОУН або ж підрозділи УПА. В ОУН була вся родина Стахових. Старший брат його Володимир мав пост міністра закордонних справ уряду 30 червня 1941 року. Його старшу сестру Ольгу Тузів, підпільницю, 1943 року закатували більшовики в Баранівці. Сестру його дружини, двадцятирічну Наталку Винників, було засуджено більшовиками (сумнозвісний процес 59) до розстрілу. Частину в’язнів утримували в бердичівській тюрмі. Поміж них була й Наталя. Врятувалися вони тому, що при панічній втечі радянських владців про в’язнів просто забули. Їх не встигли постріляти так, як це зробили у Львові, у Вінниці чи в Умані. Дівчина повернулася до Львова й знову прийшла в організацію ОУН. За її завданням поїхала до київського підпілля. Там її знищили німці. Трагічний збіг обставин: засуджена до смертної кари сталінською клікою, а вирок виконала гітлерівська команда. Вона лежить у Бабиному Яру разом із Оленою Телігою та її чоловіком Михайлом. Стахів загострював увагу слухачів під час своїх виступів на такій обставині: два тоталітаризми терзали Україну.
Ситуація з Наталкою Винників — похмуре символістичне уособлення цього періоду нашої біографії. Ось така вона була в час Другої світової війни, українська ситуація. Поміж молотом і ковадлом. Поміж Сталіном і Гітлером. Карпатська Україна, Київ, Кривий Ріг, Кременчук, Горлівка, Новомосковськ, Дніпродзержинськ, Знаменка, Маріуполь, Краматорськ, Слов’янськ, Сталіно… — ось тільки початок його маршрутів. Разом із похідними групами ОУН організовував українське підпілля у Великій Україні. Ось у спогадах розділ, названий “Молода гвардія”, який згодом викликав громи та блискавки на голову Стахова від охоронців однойменного міфу. “Леміш послав до Луганська керувати підпіллям нових людей. Восени 1942-го туди було вислано Катерину Мешко і студента Теодора Лічмана. А крім того, я послав туди Володьку Козельського. Вони організували ширше підпілля. І десь у грудні до мене прийшла вістка, що Володька надибав молодих людей, які записували знаки на німецьких воєнних машинах. Він зрозумів, що це якась розвідка. Ми хотіли залучити цих молодих людей — їм було по 17—18 років — до співпраці, але вийшло, що вони не розуміли жодної політики. Вони просто збирали дані для розвідниці Любові Шевцової. Пізніше ми дізналися від Олександра Фадєєва багато перебільшень, неправди про їхню діяльність”. 1955 року Стахів побачив у Нью-Йорку афіші совєтського фільму “Молода гвардія”. “Ясна річ, я не міг те пропустити повз увагу, а коли переглянув стрічку, відразу схаменувся, що антигерой Євгеній Стахович — то я, то більшовики мене очорнили за мою тяжку підпільну роботу на Донбасі”. Він узяв у свого приятеля Всеволода Голубничого, який вивчав совєтські проблеми, книжку Фадєєва. Вирішив докладніше простудіювати її. Отак і народилися його гострокритичні рецензії і на роман, і на фільм, друковані в “Українському самостійнику” тав “Сучасній Україні”. Це викликало розголос в Україні. Юрій Смолич на пленумі Спілки письменників гнівно таврував “писак із Мюнхена”, які посміли заявити, що ‘‘героїчна “Молода гвардія” — це купка буржуазних українсько-німецьких (!!! — М. С.) націоналістів”. Комуністичні пропагандисти дружно стали на захист ними створеної легенди про “Молоду гвардію”. Але Стахів також не мовчав. Він публікував нові й нові матеріали в діаспорній пресі. Їх не могли читати в Україні, але все ж дехто з істориків мав до них доступі вже складав уявлення про масштаби фальсифікації подій у Краснодоні. “У своїх статтях та інтерв’ю я стверджую з усією відповідальністю: комуністичного підпілля на Донбасі не було. Ми просто не могли б на нього не натрапити в своїй діяльності, як натрапили на хлопців, що збирали відомості про рух німецьких військових частин для радянської військової радистки Любові Шевцової. Але ця група не проводила ніякої ідеологічної роботи і не мала ніякої назви. “Молода гвардія” — це вигадка Фадєєва. За два роки німецької окупації ми на Донбасі взагалі не зустріли жодного прихильника Сталіна. Натомість були наші листівки і залишилися документи гестапо (і це напевно!), які свідчили, що там активно діяло націоналістичне підпілля. І населення знало про нас — ми розкидали і розвішували листівки, гестапо заарештовувало і знищувало наших вояків”, — пише Є. Стахів ту правду, якої дуже не хочеться міфотворцям. Користаючи цю нагоду, зроблю невеличкий автобіографічний відступ. 1967 року я, неофіт журналістики, одержав замовлення написати документальну повість про відому на всю Україну вчительку, Героя Соціалістичної Праці з Краснодона, колишню “молодогвардійку” Серафиму Сафонову. І ось я — в Краснодоні. Звичайно ж, мені праглося довідатися все про знану зі шкільних підручників “Молоду гвардію”. А ще було велике зацікавлення способами так званої художньої типізації Олександра Фадєєва. Хотілося знати, що там плід авторської фантазії, а що було в реальності. Ясна річ, я тоді беззастережно вірив усьому написаному в романі. І ось перше — дуже несподіване —
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
