Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець “Війна — злочин проти людства, де є виконавці і замовники злочину”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

«Ми стояли по пояс у хмарах…» Діалог зі старим солдатом про війну, поезію і кохання

Слово Просвіти, №18 за 2014 рік

Л. С.: Миколо Антоновичу, значне місце у Вашому творчому доробку займає тема Криму. Вас надихала пишна екзотична природа, краєвиди кіммерійського краю, Ви захоплювалися вродою дівчинитатарки. Вірші, написані 20-літнім юнаком у Севастополі, Сімеїзі, Гурзуфі, Алушті, просякнуті молодим дзвінким щастям. Крим був радянський, і Ви були радянський. Тема Криму проходить через усі Ваші книжки. І 1954 року, коли Крим адміністративно передано в територіальне володіння УРСР, і 1991-го, коли Крим став АРК у межах України, і ми всі стали незалежними українцями, Ви не полишали цієї теми. Ваша Муза оспівувала “Південний берег Криму” 1993 року. Порівняймо відчуття. У вірші “Прощання з Кримом”, створеному 1939-го, Ваше прощання з ним було ситуативним, символічним, студент прощався з морем і горами до наступного літа. А що Ви скажете про сьогоднішнє наше “прощання” з улюбленим півостровом, із “родичами-татарами”, як Ви їх називали у своїй поезії? З будинками творчості письменників у Ялті та Коктебелі? Що скажете про новітні події? М. М.: Крим увійшов у мою душу в студентські літа. Я не сам його вибрав, мене наштовхнув на подорож мій добрий приятель, із яким ми навчалися в Запорізькому педінституті, — Григорій Жученко, пізніше він став відомим як поет Яр Славутич. Він отримав завдання збирати український фольклор мешканців Криму і залучив мене з собою для товариства. Ми рушили у вільну мандрівку, знаєте, де хто пустить у хату чи саклю, приспить, приколише. Оглянули в Севастополі діораму Кримської війни. Я написав нарис про Дашу Севастопольську. Ми лазили по горах, спілкувалися з пастухами, стояли по пояс у хмарах і нам здавалося, що ми літаємо. Що ми — небесні посланці. Мандрували пішки містами й селами, пили вино. Я писав про струнку косулю у горах. На генному рівні я відчував себе сином моря: “Мабуть, я із дельфінів”. Пізніше як редактор газети “Червоний гірник” уже по війні їздив лікуватися у кримські санаторії, як того вимагали лікарі. Море вабило, я й ночував на морі. Мене розривало, чому це Крим належить Росії, а не Україні? Адже ми — одна земля, одна країна! Боляче переживав депортацію кримських татар, інгушів. Яка трагічна доля цього народу! І знову Уже давно не доводилося чути стільки всякої всячини про війну, як протягом останнього місяця, коли путінська Росія фактично розпочала окупацію України (повторюючи-мавпуючи в цьому біснуватого Адольфа Гітлера, який без будь-якого попередження 22 червня 1941-го напав на Радянський Союз). То колись, у Київській Русі, були князі, як, наприклад, Святослав, котрий, кидаючи виклик ворогам, гордо казав: “Іду на ви!”. А що ж думали і думають про війну мудрі люди? Будь ласка. Починаючи від сучасного дубенського письменника Олександра Лопатенка й аж до сивої минувшини… * * * Війна — це останній аргумент дурнів. Олександр Лопатенко прийшла вона вже від теперішніх диктаторів, які мислять категоріями імперськими. Це ж треба так застрягнути в застарілих інквізиційних догмах, щоб у ХХI столітті отак збиткуватися над цілими народами! Над українським, над кримськотатарським! — У вірші “Душа тривогою окута” (1993), також у творі “Повік на коліна не встане Вкраїна” та в багатьох інших присутнє постійне відчуття можливої біди, “чужинських погроз”, Ви звертаєтеся до “ворога лютого”, “зачаєного спрута”. Можна говорити про інтуїцію воїна, який пройшов фронтами Другої світової, чи це й передчуття поетом того лиха, що може скоїтися в Україні? Пригадую, як у травні 1997 року, коли Україна підписувала з Росією Угоду про розташування ВМФ Росії в Севастополі до 2017 року, відомий правозахисник, народний депутат Степан Хмара застерігав вітчизняних підписантів, що Росія скористається цією угодою на шкоду Україні. Я не вірила, що таке можливе в новий час. Але це сталося… — Доктор біологічних наук, професор кафедри екології та біо логії Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. З. Гжицького Йосип Берко написав у рецензії про мою творчість: “Миколаєнко у своїй поезії передбачив Майдан”. — Як Ви гадаєте, чи повернемо ми Крим? Чи врятуємо Донбас? — Знаєте, на Другій світовій було все зрозуміло: оце ворог, фашист, а оце — свої. А тепер прийшов фашист-рашист і називає фашистами нас. Який цинізм! Тепер — я не знаю. Усе фальшиве, горбате, все побудоване на новітніх брехливих політичних технологіях, на підкупі. Маски, зелені чоловічки. Вони лізуть-лізуть в Україну, а наші не реагують. Я почуваюся, немов у дутій опереті. — Вам довелося жити у кількох епохах — у грудні 1919 року ів день Вашого народження на Катеринославщині перебував зі своєю армією Нестор Махно. Потім радянська епоха з її тоталітарним сталінським режимом. Хрущовська химерна відлига. Брежнєвський застій. Горбачовська перебудова. І нарешті — Незалежність України. І Ви сказали у віршах: “Я — поет Незалежної доби”. А у Вашій останній збірці “Усмішка Джоконди” (2014) є такі рядки: Я народився не в своєму Часі, Співать не ті судилося пісні. О, не хотів творити на припасі І жити на похилій площині. Чому Ви так гірко написали? — Та справжньої незалежності у нас ще й не було! І, на жаль, жодного справді українського Президента ми не мали. “Стан душі у вибухах репресій. Голодоморів невигойний біль”. Та й нинішня невпорядкованість держави вбиває душу. Декларована незалежність не гріє. А душа жива і прагне високого. — Сумно, як сумно… Миколо Антоновичу! Поговорімо про тему призначення на землі. Ще далекого 1937-го у маленькій поемі “Парта” Ви оприлюднили рядки, в яких фактично сформульовано кредо 18-літнього хлопця: Не буду вождем, ні царем, ні гетьманом, Бо знаю — то не для мене ноша. Єдине, до чого прагну, — Словом барвистим оволодіти. Оце моя ціль таємна — Мета, закодована в Долю…” Схоже, мета й доля не зрадили і збіглися. Ви не відступили від свого наміру оволодіти красним Словом. Але найбільше Ваших книжок читач побачив і зміг прочитати лише в останні два десятиліття. — Я не видавав поетичних книжок, але виходили повісті, публіцистичні нариси, п’єси. — Отже, Ваша Евтерпа розквітла лише в Незалежній безцензурній Україні? — І, на жаль, у безгонорарній. (Сміється). — Поговоримо про любовну лірику і кохання поета. Вам належить двокнижжя “Сад кохання”, присвячене Вашій покійній дружині. Про нього прикметно відгукнувся поет і літературознавець, наш земляк Л. Череватенко: “Давно, зізнаюсь, не читав я такої пронизливої лірики. В українській літературі запанували останнім часом інші тенденції: чим брудніше, тим крутіше. До чого воно дійде, побачимо… Наша справа — протистояти порнографії в літературі. Автор з таким завданням упорався блискуче: двокнижжя — це пам’ятник не беручи в ній участі. Ромен Роллан * * * У якій частині світу порушувався б мир, це загрожує миру в будь-якій іншій країні. Франклін Рузвельт * * * Можна брати міста і вигравати битви, але неможливо підкорити цілий народ. Бернард Шоу * * * Нема важчого злочину, аніж непотрібна війна. Ліон Фейхтвангер * * * Ніяка чужа жертва задля миру не лише авторові, а цій українській Лаурі. Відтепер можна твердити, ім’я пані Валентини назавжди увічнене в українській поезії. Понад те — запевнить їй місце у поезії європейській”. Ваш 4-томник “Віща зоря” починається прикметним віршем 18-літнього юнака “Жадана незнайомка”, написаним 1937 року. У нім — діамантові відблиски стилю Павла Тичини, відлуння “Сонячних кларнетів”. — Не мені судити про впливи, хоча поезію Тичини я, звісно, дуже любив. — Тема хвилюючого почуття, яке гори пересуває, пломенить у Ваших віршах до сьогодні. Зоря кохання Замцерла сяє Вам, як і перше. Що скажете? — Замцерла виникла в мене ще в юності. Але для мене вона засіяла справді, лише коли Україна стала вільною. Нехай і не тією мірою, якою хотілося б українцям. А раніше в нас усіх сидів “совок”, і цензори не вітали інтимної лірики. Бо писати треба було не про ніжні почуття до прекрасної статі — тим більше, що “сексу в СРСР не було”, — а про будівництво соціалізму, прославляти вождів і режим. Тож муза моя писала в шухляду. — Пане Миколо, хто чи що надихає Вас писати про кохання сьогодні? — Досвід, шана до жінок і любов до людства. — Що побажаєте читачам “Слова Просвіти”? — Бажаю бути справжніми українцями і боронити свій край. Тому що доля України сьогодні тільки в наших руках. Розпитувала Леся СТЕПОВИЧКА 25 квітня 2014, Дніпропетровськ не може вважатися надто великою. Карел Чапек * * * Ніколи не було хорошої війни чи поганого миру. Бенджамін Франклін * * * Війна — злочин проти людства, де є виконавці і замовники злочину. Костянтин Кушнер * * * Люди думають, що якщо назвуть злочин вбивства “війною”, то вбивство перестане бути вбивством, злочином. Лев Толстой Підготував Микола ПШЕНИЧНИЙ, м. Дубно Молодим бійцем Микола Миколаєнко з фронту надіслав свої вірші Максиму Рильському. Хоч і ревли гармати, та його муза не мовчала. Повертаючись потягом із війни додому, випадково на зупинці він купив журнал “Україна”, а там… його велика добірка віршів із передмовою Метра, якою він благословляв талановитого криворожця у літературу. Відтоді вийшло понад 30 книг М. Миколаєнка. До 90-річчя письменника, яке Україна святкувала 2009 року, світ побачила “Віща зоря” — зібрання поезій у 4 томах, що вмістило твори більш ніж за 7 десятиліть (1937—2009). За п’ять років, що відтоді минули, він не відклав у бік перо. У грудні 2014 року відзначатимемо 95-ліття поета, який любить життя, не нарікає на нездоров’я, має привітну, незлобиву вдачу, романтичну душу і перебуває у добрій творчій формі. Творчий вечір Миколи Миколаєнка в Національному Гірничому університеті. Поета вітає Леся Степовичка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин