Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Я схиляюсь у шанобі перед мужністю простої жінки”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Найголовніше…

Слово Просвіти, №18 за 2014 рік

Валентина СЕМЕНЯК, член НСПУ, Тернопіль—Черкаси Якось у дитинстві мені спало на думку: чому в усіх моїх ровесників є дід (навіть не один), а в мене нема? Але домашні відмахувалися від мене, сплітаючи всілякі байки. Та з роками почала цікавитися, де ж дідова могила? Як так — адже жила людина на світі, працювала, раділа сонцю і життю, і раптом нема після неї нічого: ні фотографій, ні жодного спомину… І лише згодом, коли крига скресла, мені “відкрили” очі. 33- річний дід Савка, в якого вже було четверо дрібних дітей, спух від голоду і… помер у хаті на лавці, 33-го. Ось і вся історія про мого діда. Але коли моїй мамі залишилося мало жити (була вже хвора), я намагалася “розбудити і розбурхати” пам’ять 80-річної жінки: “Ну, а яким батько вам запам’ятався? Хоч що-небудь про нього розкажіть”. — Ми дуже хотіли їсти, ледве ходили. “Обліпили” з усіх боків батька і все просимо їсти. А він притулив нас до себе на якусь мить, а потім і каже: — Вставайте, ходімо в поле… Так гуртом і поклигали ми на поле, яке вже стало колгоспним. Але там нічого стиглого ще не було, адже це травень місяць. Тато повів нас у посадку, де росли акації, вкриті рясним духмяним цвітом. Від того запаху чи від голоду нам паморочилося в голові. Тато був невисокий, і щоразу, щоб прихилити додолу білосніжний кетяг акації, йому доводилося підстрибувати. Але що то було за підстрибування, можна тільки уявити, адже сили батька вже покидали. Та якось упіймавши непокірну гілку, він зламав її і впав на землю. Засліплені голодом, ми жадібно накинулися на цвіт акації. Такої смачної їжі ще ніколи в житті не їли. Ніхто й уваги не звернув на батька, який добряче забився. Ще й досі мені душа болить, що ми тоді його не пожаліли. А тим часом на колгоспній бригаді для начальства варили баланду (юшку з буряком). Поба- Богдан ВИХАНСЬКИЙ, учитель історії, пенсіонер, Самбірщина Уперше слово “колгосп” я почув від своєї мами наприкінці 1945 року, коли вона з моїм старшим братом повернулася з млина, де дві доби чекали у черзі на помол свого збіжжя. Млин був у так званій Голодівці, присілку села Мокряни, яке лежало на лівому боці гірської річки Черхавки, а-от правобережжя займало вже село Сілець, що входило до нашого Дублянського району. І мама розповіла про те лихо, з яким зіткнулася вперше: виявляється, у селі Сілець уже був колгосп, до якого в селян відібрали коней, і тепер вони не мають чим привезти собі палива на зиму і щодня приходять до млина, просячи транспорт. “І нас то чекає”, — закінчувала мама свою розповідь. Відчувши жахіття від неминучого вступу до колгоспу, мама не могла й припустити, що їй доведеться добровільно писати туди заяву, та ще й просити, щоб її туди прийняли. Причиною цього став батько. Він людина начитана і розвинута, зголосився піти на кількамісячні курси, які в Києві організовував Народний комісаріат заготівель. Закінчивши їх на шли в річку, почалося бомбардування. Що тут коїлося! Крики, ревище, свист, вищання, скрегіт, запах крові… Переляканій 17- річній матері було вже не до трактора, вона кинулася навтьоки. Коли дісталася дому, в селі вже були німці. Мама потрапила в другий набір до Німеччини. Із Австрії, куди вона потрапила на роботу, добиралася додому аж два роки, прилаштувавшись санітаркою до шпиталю однієї з військових частин. Коли їхній паром із санчастиною “застряг” чила кухарка нас, дала трохи тієї юшки для Савкових дітей… Сім’я ледве-ледве животіла. Не маючи взуття, у школу ходила тільки два роки, решту науки здобувала самотужки. Не було батька, не було кому заступитися. Нині мало залишилося у селі людей, які пам’ятають, що вона була колись першою трактористкою. А тій трактористці не було ще й чотирнадцяти… Через кілька років почалася війна. З усіх колгоспів трактори і худобу гнали за Дніпро. Та як тільки тварини зай- 11 травня — День Матері. Хай святиться ім’я твоє, рідна ненько! Патріархату. Їй достатньо було прочитати про всі митарства духівника у листі до неї сусідки. Однак парафіяни Московського Патріархату доклали всіх зусиль, аби вижити отця з села (били в хаті вікна, прив’язували до дверей мертвих котів, писали жахливі записки: “Забирайся звідси швидше, бо інакше поїдеш в домовині”. Священик виявився слабкодухим — виїхав сам… Моя мама не розуміла тих чвар і не прагнула в них вникати, бо знала, що Бог один для всіх. Навіть не знаючи достеменно заповідей Божих (на відміну від духовних осіб), але інтуїтивно відчуваючи їх, вона прагнула допомагати людям і завжди ділилась з ближніми останнім шматком хліба. Жахливі “голодні” роки назавжди всотались у кожну клітинку її тіла. Я не дивувалася, що вона намагалася постійно робити запаси продуктів, а все тому, що на денці її згорьованої душі закарбувався спомин пережитих жахіть 33-го. Дивлячись на неї, дивуюсь іншому — як їй узагалі вдалося вижити за таких умов? Уявіть, скільки непомічених і забутих державою на схилі літ справжніх українських героїв та героїнь пенсійного віку доживає свої останні дні у холоді та голоді. Хто про них сьогодні щось знає?! Не всі з них можуть переступити через власну гідність і піти порпатися на смітнику. А тим часом нова Україна безсоромно продукує своїх нових героїв: випещених, угодованих і знахабнілих. Їхнє “геройство” легко купується за гроші. І в тому вся біда. Я схиляюсь у шанобі перед мужністю простої селянської жінки — Феодосії Савівни Мамієнко, моєї матері, яка ніколи не принижувалася на шляху життєвих труднощів, і ніколи нікому про них не розповідала. От тільки мені одного разу, а я — вам. Залишились у вщент зруйнованому зараз Мошурівському колгоспі, що на Черкащині, яблуневі Мамієнківські садки. Виявляється, це садки мого діда, які відібрали більшовики у його батька. І на тому дякую людській пам’яті. А й справді, що може бути головнішим у цьому швидкоплинному земному житті. бо його соціалізм — це клас еліти, для якої все це і було, клас сторожів, яким теж щось перепадало, і клас рабів. Отож на 1 січня 1953 року в СРСР було: 18 млн в’язнів ГУЛАГу, які працювали лише за баланду, 8 млн у будівельних батальйонах та армії, ті теж працювали за харчі, 30 млн колгоспників, що працювали за злиденний трудодень, та 40 млн робітників, за мізерну зарплату. Ось де секрет “успіху”! Невже ті, що ностальгують, хочуть повернення такого “соціалізму”? Дуже сумнівно. Переконливо і виважено з цього приводу повчав нас колись письменник і мислитель Улас Самчук: “Економіка після політики і культури — перша основа держави і створити її може тільки народ. Весь народ. Не партія, не планувальне бюро, не резолюції чи постанови, а воля, ідея, ініціатива кожної живої одиниці народу. Пасивні ж маси — це лише зайвий, небезпечний тягар, який рано чи пізно потягне корабель держави на дно”. Тож не ностальгуймо, бо немає за чим. Будуймо нове. А наших матерів можемо лише пожаліти і поспівчувати їм, бо те, що вони витерпіли, нам, нинішнім, аж ніяк не вдалося б пережити.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин