Доля на тлі історії · “Я схиляюсь у шанобі перед мужністю простої жінки”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Колгоспівське щастя моєї мами
Слово Просвіти, №18 за 2014 рік
відмінно, отримав від керівника пропозицію піти на посаду Уповноваженого Наркомзагу по Закарпатській області, яка щойно утворювалася, за умови, що вступить у партію. Та батько відмовився, і його направили на посаду Уповноваженого по Дублянському району. На місці його керівником не зробили, лише заступником. Причина недовіри — батько був активним просвітянином і навіть якийсь час головою читальні. Йому інкримінували куркульство, визнали експлуататором і звільнили з роботи. Не чекаючи на вивіз, батько став рятуватися, а мамі сказав вступати в колгосп! Для нас настали чорні дні: маму як куркульку в колгосп не прийняли, вдень ми перебували в школі, а мама на полі, а ось уночі розбігались по закутках. А от у колгосп мама вступила 1948 року. Стала в ньому членом бурякосійної ланки, а фактично чорноробом, знаряддя праці якої: мотика, лопата, вила, серп, граблі тощо. Норма виробітку — 120 трудоднів на рік. Про оплату не йшлося. Як правило, отримували по кілограму чи два зерна та трішки грошей, іноді й по 14—20 копійок на трудодень. Жіночих рук ніхто не жалів. Кожна жінка отримала в колгоспі еталонну назву — “тяглова сила”. Разом із тим тягнула вона на собі й державу, сплачуючи за надану їй присадибну ділянку грошовий і натуральні податки, та ще й обов’язкову позику на розвиток народного господарства найпередовішої в світі країни. Не підписатися на позику — це викликати на себе навалу орди, яка щовечора вриватиметься в твою хату, аж поки не отримає своє. Привезти одинокій жінці-колгоспниці з лісу дров вважалося майже святотатством, тому і моя мама, і десятки їй подібних ходили до лісу з мотузом, щоб зв’язавши там кілька сухих гілляк, волочити їх на собі кілька кілометрів. І так тривало довгими роками!!! А її повсякденною їжею був… чир. Страва, зварена з муки, змеленої на жорнах, омастою до нього була ложка смаженої цибульки чи крапля молока та картопля в мундирах, логаза з сухофруктами (замість жиру) чи квашена капуста навпереміш із квасолею.
Не кращими були справи з худобою. Хоч молоко слід було здавати в кількасотлітровій кількості. Для належного обліку кожен отримував книжечку, де були розписані всі твої зобов’язання перед державою (по молоку, м’ясу, яйцях, картоплі тощо), приміром: молоко — січень 30 літрів, лютий — 30 літрів і т. ін. А що корова в запуску — не біда, купиш у крамниці кілограм із гачком масла, втреш у нього моркв’яного соку, щоб пожовтіло як домашнє, і здаси в ту ж крамницю. Продавець запише в книжечку 30 літрів, от і маєш спокій. Ще й заплатить по сім копійок за літр, а те, що ти заплатив за масло вдесятеро більше, не рахується. А чим ти годуєш оту корівку, то вже тільки твоя справа. І моя мама, і будь-яка інша жінка-колгоспниця, віддавши державі все до останньої краплини, не мали ні просвітку, ні хвильки спочинку, щоб не було коли задуматися про свою гірку долю, про злиденний трудодень. А в крамницях, буфетах, у чайній є все: і масло, і ковбаса, і навіть ікра в маленьких діжечках. І так було усі роки, поки жив Сталін,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
