Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Ми два різні народи, і кожний має право на своє окреме існування”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«І вражою злою кров’ю…»

Слово Просвіти, №18 за 2014 рік

Ці слова із “Заповіту” Тараса Шевченка добре відомі кожному українцеві. Але кого вони стосуються, кого мав на увазі поет, вживаючи означення вражий і злий? Адже вжив він їх не задля того, аби лиш виповнити рядок… “Був я уторік на Україні — був у Межигірського Спаса. І на Хортиці, скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями…” — із сумом писав Шевченко в листопаді 1844 року другові Якову Кухаренкові про свої враження від першої короткочасної подорожі в Україну після довгої чотирнадцятирічної розлуки. Іван ЮЩУК, професор Київського міжнародного університету А серце рвалося в омріяну Україну з далекого холодного Петербурга, виливало мову “за темнії ночі, за вишневий сад зелений”, “за степи та за могили”. Там широко, там весело Од краю до краю… Там родилась, гарцювала Козацькая воля… Тим часом в Україні панують чужаки (а якщо й свої, то їх нічим не відрізнити від чужинців), зухвало порядкують у ній, брутально попихають нащадків колись гордих волелюбних козаків, які “німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть”. Плодяться перевертні, ще й допомагають зайдам “з матері полатану сорочку знімати”. Заснула Вкраїна, Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла, В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила. Саме тоді Тарас Шевченко написав пройняту синівським болем “Розриту могилу”, яку постійно вилучав із “Кобзаря” московський колоніальний режим. У ній поет болісно запитував: “Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?” Ів нього виникає справедливе запитання: За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?? Чи вже довіку Україні судилося бути зневаженою, упослідженою? Чи мають її діти завжди бути чиїмись рабами, попихачами зайд-поневолювачів, шукати щастя по світах, скніти “на чужій роботі”. Під враженням побаченого в Україні Тарас Шевченко пише поему “Сон” (“У всякого своя доля…”) — проникливий роздум над питанням: яка ж влада панує в Російській імперії, що плюндрує Україну? В цій імперії, у якій “латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають” задля розкошів панівної верхівки. А та верхівка — “в серебрі та златі! Мов кабани годовані, — пикаті, пузаті!..” Як по-сучасному звучить оця характеристика! Не влада для людей, а люди для влади. Хто ж насмілюється обстоювати справедливість і волю, того таврують і знищують: “Ме-що москаль добром і лихом буде з козаком ділитись. Тим часом: Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали. Після цього був Батурин, який “Москва вночі спалила”, людей порізала, “і малого, і старого в Сейму потопила”, “Сулу в Ромні загатила тілько старшинами козацькими… а такими, просто козаками, Фінляндію засіяла”, козацьким трупом “цареві болота гатила”. Запроваджено 1783 року ганебне кріпацтво в Україні, і “байстрюки Єкатерини сараною сіли” скрізь по українських селах і містах. Пізніше в цій низці злочинів виявилися постійні брутальні гоніння на українську мову, які розпочалися ще за царя Олексія Михайловича; розгул кривавих полчищ Муравйова й Троцького 1918 року; розправа з Українською Народною Республікою в 1920-х роках; масове так зване розкуркулення українців і заселення ними Сибіру; запровадження колгоспного кріпацтва в 1930-х роках, страхітливий голодоморгеноцид 1932—1933 років; розстріли української інтелігенції 1937-го; цілеспрямоване нищення українців у Другій світовій війні (до 250 тисяч життів українців забрало одне тільки форсування Дніпра!); голодомор 1946—1947; наступ на українську мову, культуру й освіту аж до наших днів. Ляхи були — усе взяли, Кров повипивали!.. А москалі і світ Божий В путо закували, — писав Тарас Шевченко тоді ж у поемі “Сліпий”. І не помилився, визначаючи злочинну суть московської політики щодо України й українців. Та москалеві України, Польщі, Фінляндії, Сибирі неісходимої виявилося мало. “За край світа зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину”, — каже Тарас Шевченко в поемі “Сон”. “Чутка є, що цар хоче весь світ полонити”, — повторює поет у “Великому льохові”. Московським колонізаторам муляють очі Кавказькі гори. І вони заповзялися “ощасливити” горців потоками їхньої крові, “звільнити” їх від самих себе, “просвітити, сонце правди показати сліпим, бачиш, дітям”: “як і тюрми муровати, кайдани кувати, як і носить!.. і як плести кнути узлуваті” — “тілько дайте себе в руки взяти”, “тілько дайте свої сині гори остатнії… бо вже взяли і поле, і море”. Хто ж може зупинити московську загребущість, якій немає меж? “Борітеся — поборете”, — закликав Тарас Шевченко, звертаючись до мужніх горців, і до своїх земляків теж. Але земляки “оглухли — похилились у кайданах…” (“Гоголю”). “Оглухли, не чують, кайданами міняються”. “Славних прадідів великих правнуки погані” вже звикли до рабського ярма, “їм байдуже, панам жито сіють”. І тепер, в новітню добу, підкуплені й одурені, вони голосують за пройдисвітів і негідників-злодіїв, а потім скаржаться, що життя не кращає. Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати І спати на волі… Як же пробудити в українців почуття власної людської й національної гідності, як повернути їм розум і віру у власні сили? Те, що Тарас Шевченко оспівував козацьку славу, було не просто даниною романтизмові, це було нагадування українцям, “що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?” Було колись — в Україні Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли панувати. А тепер “нема Січі, пропав і той, хто всім верховодив!” (“До Основ’яненка”), народ залишився без захисників і без проводу. І Тарас Шевченко з посланням “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” звертається до освіченої частини українського суспільства із закликом повернутися обличчям до свого народу, перейнятися його долею, щоб “одностайне стати на ворога лукавого” (“Холодний Яр”), бо ж “нема на світі України, немає другого Дніпра”. На жаль, ця частина українського суспільства в переважній своїй більшості перекинулася на службу до ворога: “раби, подножки, грязь Москви”, “дядьки отечества чужого”, просякнуті чужинським імперським духом. Навіть мовою своїх дідів знехтували заради панства лукавого: “Всі мови слов’янського люду — всі знаєте. А своєї дастьбі…” Пізніше, уже на засланні, поет про них скаже: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте”. І тут же Тарас Шевченко попереджає своїх земляків-перевертнів: “Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються незабаром заковані люде…” І зрештою закликає: “Обніміте ж, брати мої, найменшого брата”, щоб ожила “добра слава, слава України”. Звичайно, не в Російській імперії: вона вже достатньо показала своє колонізаторське ставлення до України й українців, заперечуючи навіть їхнє право на саме існування: “Сии провинции [Україну] надлежит легчайшим способом привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки к лесу” (Катерина ІІ). Тарас Шевченко в передмові до невиданого “Кобзаря” 1847 року чітко заявив: “А на москалів не вважайте… У них народ і слово, і в нас народ і слово”. Ми два різні народи, і кожний має право на своє окреме існування. Член Кирило-Мефодіївського товариства Ю. Андрузький небезпідставно свідчив у ІІІ Відділі, що Шевченко був “непоміркованим представником української партії, що мала на меті побудувати Гетьманщину, якщо можна — окремо, якщо ні — то в Слов’янщині”. Мав рацію шеф жандармів О. Ф. Орлов, коли у слідчому висновку записав: “Вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ті часи, і про можливість існування України як окремої держави”. Для імперії це був найстрашніший злочин. Ще й тепер російські шовіністи-колонізатори не можуть змириться з незалежним становищем України. Тарас Шевченко добре розумів, що імперія добровільно не відмовиться від України. “Но где, скажи, когда была без жертв искуплена свобода?” — запитував Наливайко у відомій Шевченкові одноіменній поезії К. Рилєєва. Отже, залишалося тільки збройне повстання. Одним із перших слідчих запитань до Шевченка у ІІІ відділі й було, чи, складаючи свої вірші, він не надіявся “приготувати цим повстання в Україні”. І керуючий ІІІ Відділом Л. В. Дубельт справедливо зазначав, що Шевченко “хоче збудити ненависть до панування росіян і, згадуючи давню свободу, подвиги і славу, закидає сучасному поколінню байдужість”. До багатьох росіян Тарас Шевченко ставився з глибокою повагою: В. А. Жуковський, К. П. Брюллов, Ф. П. Толстой, М. С. Щепкін — перерахувати всіх шанованих ним росіян неможливо. Але як і тепер, з одного боку, є доброзичливці В. І. Новодворська, А. В. Макаревич, І. В. Пономарьов, а з другого — вороги української державності В. В. Путін, О. Г. Дугін, Д. К. Кисельов (на жаль, останніх набагато більше і вони при владі), так і за часів Тараса Шевченка було дві Росії: доброзичливі росіяни — меншість, і загребущі москалі — явна панівна імперська більшість. За часів Тараса Шевченка в Україні не було тої сили, яка могла б протистояти московській орді. Проте для українців, щоб зберегти себе й своїх нащадків, залишалася історична перспектива, і Тарас Шевченко її чітко окреслив у “Заповіті”, який мав виражати його останню волю: “Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте”. Чия це

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин