“Боже, прости провини Дітям моїм незрячим”. 14 Поети «Просвіти» · с. 14сторінка оригіналу ↗
Я молюся рідною мовою
Слово Просвіти, №18 за 2014 рік
Поезіє, пусти мене в свій храм Поезіє, пусти мене в свій храм. Прости, що смію. Не достойна, знаю. Але хоч мить дозволь побути там, Де наш Кобзар, де всіх святих святая. Там Бог — Любов до отчої землі, Там рідне слово — дзвоном піднебесся. Воно не сходить кров’ю на жалі, В нім — Стуса дух, Франка, Шевченка, Лесі. Поезіє, пусти мене туди, Я щирими, неложними устами Лиш поцілую їх святі сліди Й за рідну мову помолюсь в тім храмі. Бо жах бере, як розчерком пера Безбатченкових фракційок і фракцій Її, мов старця, — з рідного двора! — Женуть, не давши права сатисфакцій. Поезіє, дозволь прийти мені До першого й останнього причастя, Дай таїнства твого відчути щастя, Очисть від скверни й укріпи в борні!
Я молюся рідною мовою Коли я молюся чужою мовою, уста мої говорять, а серце спить. Апостол Павло Я молюся рідною мовою — В мене з осудом тичуть перст: Не для церкви вона Христової, Бо не гідна вона небес.
Шепчуть щось про геєну огненну, Де горітиму я за те, Що посміла рідною мовою Прочитати Письмо Святе.
Тільки ж я не повірю, Господи, Що мене не почуєш Ти, Адже слово Твоє Апостоли Різномовно несли в світи.
Адже лиш через мову матері, Переконана щиро я, Всі — від полюса до екватора — Пізнавали Твоє ім’я.
Бо молитва чужою мовою — То робота лише для уст. В ній хоч слово за словом мовиться, Та німує душа чомусь.
А ви рідну звете гріховною! Та чи гідні вершити суд? Бо у вас під шкурами овніми Не така вже й безвинна суть.
Але Богові з неба видно те, І не тичте в мене персти — Хто гордує мовою рідною, Сам не вартий небес святих!
Доля (триптих) Моїм киселівчанам Якилині Швець, Фросині Поліщук — селянкам, розкуркуленим 1932 року Коли виселяли Фросину, вона змушена була залишити через хворобу немовлятко, яке згодом віддали до дитбудинку. Мати утекла з поселення, пішки прийшла з Сибіру, але дитини не знайшла. Фросина збожеволіла і померла у притулку для божевільних у Вінниці. Залишаючи свою шестимісячну донечку сестрі, Якилина хотіла востаннє погодувати дитя… Голова сільради не дав.
І Вдерлись в хату. Якраз годувала Несповите дитятко своє. — Ну, кончай, кажу! Ач, як припало. Собирайсь! Розпорядження є. Ворушися, куркульське поріддя, Бо товариш з району не жде! …І не зойкнула. Лиш підборіддя Затряслося, восково-бліде. Лиш востаннє окинула оком Рушники і святі образи, Все, що руки надбали за роки, А надворі вже ждали вози.
Над порогом вклонилася тричі, Захитався від розпачу світ. Чисті сльози скотились з обличчя, Впали в бруд від чекістських чобіт. Вийшла з хати розхристана, боса, Наче щойно складала стіжки. Активісти добро вже виносять, Все гребуть: пелюшки й подушки. Хтось дитятко забрав — і незчулась, Хтось піднятись на віз пособля… І востаннє до неї горнулась Стиглим колосом рідна земля. О землице свята моя, люба! Я ж так тяжко годила тобі. Чи ж за те стала Богу нелюба І тебе покидаю в ганьбі? Прощавай же навік, тихий раю! … Рушив віз. Вже й не видно села… Не від Бога та власть, що карає Тих, хто хліб здобуває у поті чола.
ІІ Я німію від болю гіркого, Як у рідні приїду краї, Де роди хліборобські під корінь Підрубали комун холуї.
Там тепер зяють пустками хати, В бур’янах і поля, і двори, На кутку — лиш дві бабці горбаті, І не чути давно дітвори. Чарка й лайка — то перше дозвілля, Замість церкви — лиш місце пусте. Дуже рідко тут грають весілля, Тільки цвинтар росте і росте. Бо селян, що скріпили віками Святість праці, і хліба, й пісень, Додушили — кого Соловками, А когось добивав трудодень. І тікали — і Гані, і Міші, Наче миші руді з корабля, В комуналки, від тюрем тісніші, Забуваючи рідні поля. Й там гадали наївно й пихато, Що уже вони не селюки, А щоб зовсім “культурними” стати, Рідну мову і батьківську хату Проклинали на всі заставки. Тільки чом же у снах підсвідомо Їх манила рілля, пишний сніп,
А на клумбах цвіли під балконом Не троянди — картопля і кріп. Їм було невтямки, що говорять В їхній крові настирно тоді Гени племені древнього Ора — Батька всіх хліборобських родів. І хоча неясна якась туга Часом гнула додолу чоло, Гризла совість, мов стерта попруга, Але вже вороття не було…
ІІІ Йду по вулиці — вимерла наче, Лиш шумлять явори престарі, І десь жалібно іволга плаче У старенької Христі в дворі. Над селом в молодім надвечір’ї Вітер носить кульбаби пушок, А мені все здається — це пір’я З розкуркулених тих подушок.
*** На нашій — не своїй землі… Т. Шевченко
Я в екзилі, панове, в екзилі, То дарма, що я тут автохтон, Що живу в цім краю ще з Трипілля, Я в запіллі тепер, я ніхто.
Там, де зорі ясні й тихі води, Золота, наче руно, стерня, Холуї вже товчуться й заброди, І ніхто їх не проганя.
Вузьколобі якісь, двоязикі, Вишиваний деруть обрус, Нечистоти і в душі, і в ріки Випускають, розрушивши шлюз.
Хтиво мацають, важать, міряють Хату білу і спориші, І церковцю з рідною вірою – Все пускають на бариші.
Рідна мовонько, пісне, де ви? Я глуха? Чи німує світ? Де сторожа свята Кобзарева, Нам залишена в заповіт?
Як же сталось, що на поталу Все святе віддали, мов Пилат? Що возноситься на п’єдесталах Не герой України, а кат?
І кричу, що є сили, кричу я: “Стійте, зайди! Заброди, геть!” Та ніхто вже мене не чує, І з-під ніг вислизає твердь.
Це не сон, не Твій Суд, Боже милий, А лукавого помисли злі. Бо інакше чому я в екзилі На своїй, Богом даній землі?
Мамина спадщина (новела)
Зжовкли гаї і луки, Мжичиться дощ крізь сито, З’їхались діти й онуки Спадок матусин ділити.
Скрипнули тихо двері — Вийшла назустріч пустка… Півники на шпалері, Скриня, тернова хустка.
Скрізь образи на стінах, І рушники над ними, А під вікном — барвінок, А за вікном калина.
В тих образах ще й нині Мами жива молитва, Щоб Бог прощав провини Вільні й невільні діткам.
Щоб рушником розквітлим Щасна стелилась доля, Щоби не знали дітки Ані біди, ні горя.
Там по кутках ще й досі Казка снується дивна, Плещуть в долоньки “тосі” Котко-Воркотко й Півник.
“Ну ти дайош, радімий! — Чути невістчин голос, — Слишь, і на кой я с німі В ету диру пріпьорлась?
А гаваріл: “Наслєдство…” (В голосі — гнів, образа) Стоіло мнє пєрється! Ето наслєдство развє?
Тє рушнікі — на вєтошь, Да і на вєтошь вряд лі… Столько дєнєг на вєтєр!” — Грізно гриміло і владно.
Мовчки син курить в сінях, Злякано стихли діти, А з образів на стінах Тихо знялась молитва.
“В ім’я Отця і Сина, — Голос матусин плаче, – Боже, прости провини Дітям моїм незрячим”.
Лідія ЯРОХНО (Проказюк) — голова Старокостянтинівського (Хмельниччина) міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка з 2008 року, член “Просвіти” (тоді ще Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка) з 1999 року. Делегат VІІІ і ІХ просвітянських з’їздів. Веде просвітницьку роботу через місцеві ЗМІ, співпрацює з управлінням культури, районною бібліотекою, крає знавчим музеєм. Працює вчителем української мови та літератури, пропагує рідне слово, звичаї, традиції українського народу серед учнівської молоді. Її учні — неодноразові призери й переможці предметних конкурсів та олімпіад, захисту науково-дослідницьких робіт у МАН. На громадських засадах Л. Ярохно працює в редакційній комісії при міській раді. Відмінник освіти України, учитель-методист. За активну просвітницьку роботу нагороджена медаллю “Будівничий України”. Лідія Ярохно — авторка чудових віршів, добірку яких ми пропонуємо.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
