Рідний край · “Після перемоги революції гідності в Києві нарешті й у нас демонтували дебелий символ російсько# імперського тоталітаризму”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Тут Добриня коня випасав
Слово Просвіти, №18 за 2014 рік
Леонід КЛИМЧУК, голова Коростенської “Просвіти” ім. Тараса Шевченка в Житомирській області
Розташоване на одному з найбільших українських геологічних гранітних масивів планети під назвою Коростенський плутон наше поліське місто дуже давнє. На його території археологи віднайшли сліди існування ще в першому тисячолітті до нашої ери кількагектарного городища людей кам’яного віку. Досі зберігається в родовій підсвідомості поліщуків пам’ять про укріввідунів (чаклунів) VI ст. до н. е. як креативних творців слов’янського етносу. Незважаючи на багатовікові геноцидні гноблення зайдами-інородцями та нав’язування нам усіляких чужинських імен, пам’ять про укрів усе-таки проявилася і закріпилася в назві українського народу. Про це засвідчує, всупереч нав’язуваному візантійщиною ставленню до нашої духовної спадщини як до “бісовщини”, ще й простежуване з VI—VIII століть до н. е. в підсвідомості наших пращурів священно-тотемне ставлення до буслів. Про трагедію 375 року, що трапилася з нашими толерантними пращурами-шанувальниками буслів, згадується як про “время Бусово” і у складеній десь після 1147 року такій ще язичницькій слов’янській поемі “Слові о полку Ігоревім”. Тож саме тотемний птах наших пращурів “Бусел” і повинен був з’явитися на гербі міста Коростеня, а не плазуючий вуж, яких за біблійною легендою з Божого повеління відловлюють у природі саме бусли. Але через невігласних місцевих чиновників сталося було навпаки. І тільки тому, що колись якийсь московський картограф, не зрозумівши значення давньослов’янського слова, назвав Ужем поліську річку Ушу. Адже слово “уша” і означає “потік води”. Добре, хоч ще не добралися руки таких москвофілів до перейменування сіл Ушомир та Ушиця, розташованих на берегах цієї річки вище Коростеня. Тож давно пора повернути нашій поліській річці слов’янську назву і екологічний захист її як живодайного “потоку води”. На жаль, подібне відбувається довкола і назви міста Коростеня. Через непрофесійне прочитання давньослов’янських літописів, які писалися тоді суцільним текстом, без розподілу на окремі слова, з волі таких же чиновників словосполучення “із Коростеня” перетворилося, наприклад, на безграмотну назву міської газети “Іскоростень”. У IХ столітті не Іскоростень, а саме Коростень і був княжим центром автономного слов’янського племені древлян, що сперечалося за східнослов’янське домінування і столичність з полянами і їхнім Києвом, який платив було навіть данину древлянам. Назву Іскорость і справді має село поблизу Коростеня, але воно отримало її через те, що тут колись поселилися древляни, які врятувалися зі спаленого київською княгинею Ольгою Коростеня. Такими ж вимушеними вихідцями з Коростеня стало тоді чимало родин у довколишніх селах, які й понині носять прізвища Іскоростенських. Адже ще в ті давні часи географічне розташування Києва на дніпровському річковому “шляху із варяг у греки” виявилося потужнішим. Мілітарно посилившись тоді войовничими кочовими загонами норманських найманців, Київ розпочав упокорювати собі східнослов’янські племена. У 945 році древляни під проводом свого коростенського князя Мала повстали проти поборів норманських найманців і вбили їхнього князя сина Рюрика Ігоря. За це вдова Ігоря слов’янка Пребрана, яка при їхньому одруженні на честь свата-опікуна Ігоря норманського воєводи Олега взяла ім’я Ольга, підступно і жорстоко помстилася древлянам. Та незадоволення норманським засиллям і візантійським іновірством Києва проявили й інші східнослов’янські племена та й кияни, в тому числі зокрема й сама Ольга. Адже ще до загибелі Ігоря Ольга, фактично розійшовшись з чоловіком, постійно проживала з сином Святославом у Вишгороді, а Ігор з іншими своїми жінками — в Києві. Саме на це і розраховували древляни, пропонуючи після вбивства ними норманського князя Ігоря древлянське ослов’янення князівської влади в Києві, сватаючи для цього Ольгу за свого князя Мала. Але вони при цьому не взяли до уваги назрілі ослов’янювальні інтереси і самої київської еліти, за що трагічно й поплатилися. Однак незважаючи на перемогу тільки київського ослов’янення державної влади в імперії, Ольга змушена була нормалізувати податки Києва з племен, організувавши систему спеціальних погостів з їхнього збору, притлумити темпи візантійської християнізації населення та зайнятись організацією збройного самозахисту його від східних набігів азійських степових племен, слов’янська боротьба з якими патріотично оспівувалася у тодішніх героїчних києворуських билинах. Так з ініційованої Києвом геополітичної оборонної необхідності і виникла середньовічна східнослов’янська імперія. Тобто, заразом у такому різновекторному етнодемографічному процесі з полум’я древлянської столиці підвелася нова вже денорманізована власне слов’янська Київська Русь. Саме тому, видко, полоненого Мала, вже як слов’янського князя, що першим повстав проти норманського засилля, було лише переселено з родиною в підкиївське помістя Любеч, звідки його син Добриня невдовзі постав київоруським посадником у Новгороді, а дочка Малуша була призначена князівською ключницею в Києві, народивши невдовзі від Ігоревого спадкоємця Святослава сина Володимира. Саме цей син древлянки Володимир лише згодом, через одне княже покоління, і запровадив остаточно християнство вже як державну релігію Київської Русі. Адже його предтеча войовничий, з козацьким чубом-оселедцем на голові, князь Святослав з повноліттям, незважаючи на вмовляння матері, так і не сприйняв візантійського християнства. Тож під тиском уже прослов’янської, але все ще його язичницької київської військової дружини норманізована християнка Ольга змушена була відійти від державних справ. Після чого вона поселилася в древлянській землі, збудувавши на одному з чотирьох городищенських пагорбів спаленого нею Коростеня християнську церквицю, в якій, вимолюючи собі входження в царство небесне, каялася за убієнних з її волі древлян, купаючи своє грішне тіло у водах швидкоплинної річки Уші, яка й понині, вируючи з-поміж ще відльодовиковими лобастими камінними валунами, омиває цей гранітний пагорб. Каяття те було, певно, щирим, адже на небі десь-то почули її молитви, бо після смерті православна церква проголосила Ольгу святою рівноапостольною, збудувавши на місці її спокути в Коростені собор її імені. Заразом через річку з ним, як повернена історична справедливість, на високому намоленому Ольгою городищенському пагорбі сьогодні знову запанувала над Коростенем також ще й велична статуя древлянського князя Мала з мечем. І лише біля підніжжя цього пагорба над самою річкою, в місці, названому “купальнею Ольги”, встановлена ще й смиренна скульптурна постать самої руйнівниці древлянської столиці, нагадуючи про величну і трагічну давню історію цього нині провінційного міста та про власне слов’яно-державотворчу роль Коростеня в становленні Київської Русі. Про це нагадують сучасникам зараз також і встановлені поруч у впорядкованому громадськістю
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
