“Без України Росія перестає бути імперією, з Україною ж, підкупленою, а потім і підкореною, Росія автоматично перетворюється на імперію”. Гаряча тема 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗
Гімн московського загарбника
Слово Просвіти, №18 за 2014 рік
Анатолій КОЛОДНИЙ, професор, президент Української асоціації релігієзнавців, заслужений діяч науки України, доктор філософських наук, професор, заст. директора — керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім.. Г. С. Сковороди НАНУ, м. Київ
Закінчення. Поч. у ч. 16, 17 за 2014 р.
Це разюче відрізняється від Шевченкового сприйняття Кавказу як Прометея, довбаючи якого, орел усе одно “не вип’є живущої крові”, бо він знову оживає. Поет закликає кавказців: “Борітеся — поборете, // Вам Бог помагає! // За вас правда, за вас слава // І воля святая!”. При цьому він саркастично висміює загарбництво Московії: “Нам тілько сакля очі коле: // Чого вона стоїть у вас, // Не нами дана; чом ми вам // Чурек же ваш та вам не кинем, // Як тій собаці! Чом ви нам // Платить за сонце не повинні!”. Влучно охарактеризував негатив російського месіанського націоналізму ідеолог “русской идеи” Г. П. Федотов такими думками: “Национализм русский выражался, главным образом, в бесцельной травле народностей, в ущемлении их законных духовных потребностей, создавая России все новых и новых врагов”. І не без жалю наголосив: “Из оставшихся в России народов прямая ненависть к великороссам встречается только у наших кровных братьев — малороссов или украинцев (это самый болезненный вопрос в России). …Проблема Украины слишком сложная, чтобы здесь можно было коснуться ее более чем намеками. Но от правильного решения ее зависит само бытие России. Задача эта для нас формируется так: не только удержать Украину в теле России, но и вместить украинскую культуру в русскую. Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе зарождения нового украинского национального сознания, в сущности, новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утвердило себя как особую форму русского сознания”. Спадає на думку нещодавно висловлена американським політичним діячем Збігневом Бжезинським співзвучна Федотову думка: “Без України Росія перестає бути імперією, з Україною ж, підкупленою, а потім і підкореною, Росія автоматично перетворюється на імперію”. Концепція “Москви — Третього Риму” проіснувала лише до початку ХХ століття. М. Трубецькой, як до нього і В. Соловйов, зрештою зрікся месіанських ілюзій. “Згодом я переконався втому, що в Новому Завіті всі народи, а не якийсь один на відміну від інших, покликані бути богоносцями, — писав він. — Гордовита мрія пролетаріату Росії, як обраного народу Божого, як така, що явно суперечить певним текстам Послання до римлян апостола Павла, має бути залишена як така, що не відповідає духові Новозавітного Одкровення”. На заміну вченню про “Москву — Третій Рим” з’явилися концепція “русских как неевропейского народа”, азіатів. Згідно з нею, коріння своє русские мають шукати в Золотій Орді. Московський учений В. Данилов наголошує, що ординці — то не дикі кочові племена. Насправді ж соціально-духовна еліта Орди спиралася на філософію Богоцентризму, а протекторат (не іго) Золотої Орди на підпорядкованих їй теренах був встановлений за Божим провидінням. Нині Московська Церква всіляко прагне насадити (як продовження вчення “Третього Риму”) на своїх так званих канонічних територіях учення “русского міра”, згідно з яким росіяни, українці і білоруси належать до “історичної Русі” і є громадянами якогось спільного для них “русского міра”. Ця концепція московського православного патріарха Кирила зорієнтована на ліквідацію самобутності означених східноєвропейських народів і злиття їх в якійсь одній державності зі столицею навіть у Києві. В Україні прибічником Кирила постає переважно клір і єпископат УМП Московської юрисдикції. Історичним фактом є те, що імперіям помирати дуже тяжко. Вони всіляко прагнуть відтягнути своє вмирання. Тож багато зусиль московські чинуші різного рівня витрачають, щоб зберегти вже вмерлу радянську імперію. Їм нині важко спостерігати за тим, як ця імперія — недавньо могутня — в особі Росії як її наступниці перетворюється в другорядну країну. Ще 1990 року перший і останній союзний президент М. Горбачов наголошував, що Росія не буде тією державою, якою очікують бачити її нащадки, без життєдайної сили інших культур колишнього Союзу. Після ухвалення 24 серпня 1991 року Україною Акту про проголошення незалежності речник російського президента Б. Єльцина заявив, що Росія залишає за собою право порушити питання кордонів тих країн, які проголосили свою незалежність. Відтак цим тоді було проголошено політичну війну між Україною і Росією, війну за території. Впродовж цього нинішня путінська адміністрація Росії знову порушує питання незаконності розпаду СРСР. 23 січня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації заявила про неконституційність рішень 1954 року з приводу передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу України: вже тоді розпочався розіграш “кримської карти”. У відповідь Україна заявила про свою відданість Гельсінкським угодам (їх підписала також і Росія), які проголошували принцип недоторканності існуючих державних кордонів. Заяви російських властей тодішній прем’єр-міністр України В. Дурдинець розцінив так: “Прикро говорити, що то є помилка або недогляд, а не цілеспрямована акція проти нашого суверенітету, проти нашої молодої держави”. Виступаючи тоді на сесії ВР України тогочасний міністр закордонних справ України А. Зленко наголосив, що якщо йдеться про легітимність кордону між Росією і Україною, то чому б не переглянути легітимність включення до Російської Федерації таких українських земель, як Гайворонський, Путивльський і Новооскольський повіти Курської губернії, Острогорський, Богучарський, Біргоченський — Воронезької, Таганрозький — Донської області, Темрюкський і Єйський — Кубанської, де українці становили від 51
до 90 % загальної кількості населення в роки відходу їх до Російської Федерації. Але імперські прагнення москвинів ніколи не вмирали. 1999 року 85 % росіян під час соціологічного опитування висловилося за відновлення “великої імперії”, цебто повернення до Радянського Союзу. Виступаючи на закритому засіданні Ради “Росія — НАТО” Путін пригрозив, що в разі вступу України до Північноатлантичного Союзу вона може припинити своє існування як незалежна держава. І дозволив собі заявити, що “Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!”. Цю версію московський фюрер повторив конкретніше у своєму виступі перед москвинами 17 квітня ц. р., заявивши, що Південь України — це Новоросія, включена до Російської імперії за цариці Катерини ІІ. Керуючись цими настановами свого фюрера, начальник Генштабу Збройних сил Росії Юрій Балуєвський, конкретизуючи заяву президента-фашиста, однозначно сказав: “Росія вчинить дії, спрямовані на забезпечення своїх інтересів поблизу своїх державних кордонів. Це будуть не тільки військові заходи, будуть заходи й іншого характеру”. Останнє, певно, й маємо нині на Сході й Півдні України. Наявний намір відтворити Російську імперію не лише межами території Радянського Союзу, а її царськими роками. Якщо б такою логікою керувалася, приміром, Англія, то нині їй тепер треба було б включити до себе всі ті країни, які колись були її колоніями. Але англійська нація — цивілізована нація. Враховуючи московські загарбницькі настрої і США, які, як мокре горить, реагують на анексію Московією українських теренів, мали б подумати про збереження у своїй юрисдикції Аляски, бо ж Путін може сказати, що її дешево продали, а відтак треба забрати. Московії постійно муляє наявність України як незалежної держави. Вона незаконність її права на суверенність обґрунтовує тим, що нога “русского воина” пройшла зі Сходу до Заходу України в роки останньої світової війни. А хто до неї готувався? Гітлер просто випередив Сталіна у її розв’язанні. Не так давно в Державній думі Росії голова думського комітету у справах СНД Георгій Тихонов запропонував навіть текст Звернення до Президентів і парламентів України і Росії “О государственном единстве двух народов”, який передбачав фактичну ліквідацію України як держави через приєднання її до Росії. При цьому Тихонов навіть заявив, що “Украина никогда не выходила из состава России”. Ще Карл Маркс, якого надто шанують російські (й українські) комуністи, сподівався, що знайдуться в Європі незламні противники Московщини та її загарбницьких планів. “Можна припускати, що цю роздуту потвору спинять європейці, вона ж вже просунулася на шляху світового пануванння… Московська політика — незмінна. Московські спроби і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка московської політики — розбити світ і панувати в ньому — є і буде незмінною. Московський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва. Метою московського панславізму є не свобода та незалежність слов’янських народів, а знищення всього того, що створила Європа за тисячу років своєї культурної праці”. Саме в цьому марксівському контексті ми можемо й нині розцінювати агресію Москви. Чого аж ніяк в Україні не хочуть бачити в найбільш антиукраїнській партії — комуністичній. Обґрунтовуючи свої сепаратистські дії нібито ігноруванням в Україні мовного питання, а точніше — нібито права російської мови бути другою державною, симоненківці чомусь не керуються вченням марксизму (мабуть, ніколи не читали!?) з цих питань. А між тим Карл Маркс писав: “Якщо людина не знає мови народу, на землі якого проживає, то вона є або гостем, або найманцем, або ж окупантом”. Обґрунтовуючи право на державність в Україні російської мови, дехто з громадян України мотивує це тим, що вони, дивись, народилися в Україні. Погоджуючись з цим фактом, я наголошую на тому, що свого часу їхні предки прийшли на наші терени як окупанти. А нам, українцям, нікуди їхати, бо ж ми не маємо десь інде своєї держави, а ось росіян Путін запрошує приїздити на вільні простори рідної їм Росії, освоювати її далекі сибірські землі (а то ще китайці їх привласнять). Мені у моїй нинішній зневазі до Росії і російського радять відрізняти російську владу від народу. Погоджуюся з тим, що не сліду кожному русскому вбачати дрімучого великодержавного шовініста, колонізатора-імперіаліста, здичавілого азіата, маніакального українофоба. Але якби вони були в меншості, це була б одна справа. Але якщо понад 80 % русских схвалюють загарбання Росією українського Криму, брязкотіння зброєю на кордонах України і при цьому не виявляють те, що Ф. Достоєвський називав “здатністю до самозасудження”, то тут я погоджуюся з думками героя Достоєвського Федора Карамазова: “А Россия свинство! Друг мой, если бы ты знал, как я ненавижу Россию… То есть не Россию, а все эти пороки… А пожалуй, что и Россию!”. І мав рацію В. Бєлінський, який зауважив: “Да что наш русский человек, который не только шапку, да и мозг-то свой носит набекрень!” Додам до цього ще слова російського мислителя Олександра Герцена: “Мы не можем привыкнуть к этой страшной, кровавой, безобразной, бесчеловечной, наглой на язык России, к этим мясникам в генеральских аполетах, к этим квартальным на университетских кафедрах. Ненависть, отвращение поселяет к себе эта Россия. От нее горишь тем разлагающим, отравляющим стыдом, который чувствует любящий сын, встречая пьяную мать свою, кутящую в публичном доме”. При цьому О. Герцен виявляв надто велику симпатію до українського народу, його тяжкої історичної долі. “России скорее надобно распустить части, чем притягивать их к средоточию, т. е. к империи, — наголошував він. — Это мы высказывали, говоря об Украине”. В іншій праці мислитель пише: “Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва или лучше Петербург обманули Украйну и заставили ее ненавидеть москалей… Несчастная страна протестовала, но могла ли она устоять перед этой роковой лавиной, катившейся на нее с Севера до Черного моря и покрывающей все, что носило русское имя, одинаковым ледяным саваном рабства”. О. Герцен вимагав повної незалежності для України. Сьогодні серед російської інтелігенції немає такого мислителя, який би в московському лігві так боронив інтереси України і розумів її. Нині ми переживаємо гірке розчарування в багатьох діячах науки і культури, які повірили в брехню російських ЗМІ про нас, наші наміри. Переживаємо з того, що навіть там з’явилися (так назву) “фашиствующие религиоведы”. А, може, тут і розчаровуватися не треба, може, ми їх просто не знали: вони були людьми з подвійним дном і раніше, бо ж у природі москвина постійне бажання грабунку. Пригадую, як за велінням Президії НАН України я поїхав до Москви в академічний Інститут філософії для укладання договору творчої співпраці. Мене там зустріли питанням: “Вы уже прекратили там играться в свою незалежность?”. На мою відповідь, що ми ще “играемся”, одержав пораду приїхати, коли “наиграемся”. Це був вияв прагнення нас принизити, засвідчити якусь вищість щодо нас. Але не вийшло: я більше до Москви не їздив. Ми вийшли на співпрацю з чотирма міжнародними релігієзнавчими асоціаціями, де москвини навіть не присутні і де визнали наші фахові здобутки. Як куратор академічної релігієзнавчої науки України і просто як її громадянин, хотів би висловити своє “фе” Українській Православній Церкві. Вона уникає при цьому додатка “Московського Патріархату”. Так ось, вона є єдиною в країні церковною спільнотою, яка не засудила загарбника українських теренів. Мовчить і московський патрон Церкви — патріарх Російський Кирило. Але він ідеологічно готував до загарбницьких походів московського воїнства парафіян своєї Церкви обстоюванням концепції “русского міра”, в який мають неодмінно входити Росія, Україна і Білорусь. Спікер РПЦ протоієрей Всеволод Чаплін заявляв: “Потрібно подумати сьогодні про потужну військову присутність Росії у всіх регіонах… Навіть якщо Росії знадобиться, то росіяни братимуть участь у бойових діях. Цього не слід боятися: армії потрібно нарешті дати справжню роботу”. Ніби відповідаючи йому, тодішній архієпископ Августин (Маркевич) із УПЦ сказав: “Ми очікуємо кроків з боку Росії”. Відтак не даймо ходити гордовитим москвинам нашими теренами, бо ж вони, принісши стільки бід українству, того не гідні. Віримо, що український народ ніколи не вибачить Московії її агресію.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
