“Краще погибель, як життя на послугах у німців чи москалів”. · 8 Першодрук · с. 8сторінка оригіналу ↗
Татарів
Слово Просвіти, №18 за 2017 рік
Дмитро ПАВЛИЧКО
І У Вербіжі, в селі над Прутом, живе статечний господар, п’ятдесятилітній характерник Юрій Бордуланюк, знаний тим, що перелітає широке плесо ріки, ніби перескакує з берега на берег. Загадкова, самотня, літаюча людина. Вдівець. Має пару коней і двадцятилітнього сина Василя. — Тату, послухайте, маю щось важливе сказати. В селі буде ґвалт. З двох боків, із Коломиї та з Іспаса надійдуть німці. Буде облава. Хапати будуть молодь до рейху. Біда. Я нині мушу здемидіти. — Як то здемидіти? — Зникнути в гори. — Куди в гори, чого в гори, а не в доли? — Я йду в партизанку. В українську партизанку. — Не ґандаляпай дурниць! Українські партизани — це хто? Бахурнота в мазепинках. Перестріляють вас ще до того, як ви десь там у Космачі закудкудакаєте! Німці на автах, а ви шанталава, босонога шантрапа, німці з автоматами, а ви з топориками. Роздратуєте швабів, поспалюють наші хати та обороги! Живі згоримо! — Тату, німці вже тікають. Подумайте, що буде завтра. — А що буде? Заженуть вас червоні у свою орду. Ті, хто вас кликав воювати з німаками, з німаками і втечуть, а вас, повстанців, накриє кривава верета погибелі. — Краще погибель, тату, як життя на послугах у німців чи москалів. Якщо українці не скористаються війною межи Гітлером і Сталіном, не піднімуться зі зброєю в руках сьогодні, завтра буде запізно... Я вам, тату, збрехав. Я в гори йду не тому, що буде облава, а тому, що кличе мій провідник. — Як називається? — Як називається, не знаю. Має псевдо Ґотур. Є така птаха в Карпатах. За Космачем, на полонині, вже діє Школа підстаршин. Я йду, тату, до українського війська. Втікаючих швабів бити треба, зброю в них одібрати треба, формувати армію нашу треба! — Синку мій, замовчи! Я твій батько. Страшну війну пережив — австрійський солдат. На українсько-польській війні був поранений. Ми програли, бо воювали разом із москалями й поляками. Іти програєш! Завтра вбиватимуть тебе німаки, а позавтра кацапи. Ти нікуди не йдеш! — Ні, тату, я йду в гори. Я вже пішов! Син виходить з хати, сінними й хатними дверима вдаряє зі всієї сили. Австрійські тарелі зриваються зі стіни, в скалки розбиваються на дубовій підлозі. Батько наздоганяє сина на подвір’ї. “Зупинися, Василю, сину мій! Я тебе викохав не для дурної смерті, а для життя. Подумай. Твоя дорога з двох кінців кривава. А твоя доля посередині, як вивірка, скаче. Не бери зброї, не стріляй, бо свою долю сам уб’єш! А твоя доля живе, поглянь, на нашій смереці!” Син зупиняється на мить. Дивиться на смереку, що стоїть при виході з подвір’я. У лапах на вершині, як блискавиця, літає руда вивірка. Збігає на землю, перед батьком стає, складає молитовно лапки, горіха просить. “Ні! Це не моя доля, тату!” — кричить Василь і, не оглядаючись, заходить праворуч у вулицю, що веде на цісарську дорогу з Коломиї до Яблунова, і далі в Космач. Того ж дня Василевого батька викликає староста вербізький на розмову. Юрій Бордуланюк, вуличне прізвисько Щука. Шпакуваті скроні, але очі молоді, блакитні при сході сонця, а під вечір наливаються синявою. Дивовижні зіниці має він. При недоброму настрої чорніють, іскрами грають, а при доброму сміються. Проділ на голові, як біла стріла в густому волоссі. Брови рівні й чорні. Свої уста Щука при глибокій задумі складає, наче до поцілунку готує. За це ж його рибою називають. А вся причина в тому, що він сопілкарем був змалку, цілувався з теленками та денцівками різноголосими, ніби з дівчатами. Староста починає здалеку, розпитує про те, чи здорові коні, чи Василь не оженився, чи сам пан Щука не знайшов собі якоїсь мерени в Коломиї. Бордуланюк мовчить. — Скажи мені, Юрку (Юрко і староста ровесники), чи бував тив Татарові? — В Татарові? Бував, а як же. Через Космач та Микуличин горами ходив до Татарова на храм. Дівки там були запахущі, ліщиною дихали. Ходили в зелених, коротких запасках, каптури до колін. На ті коліна в церкві я надивлявся одного року, а на другий рік до Татарова вже не йшов пішки, а летів. Бачив з неба Прут, схили Говерли бачив. Прутець — стара назва Татарова. Там співали парубки: “Як не маєш ти овець, не йди, хлопче, на Прутець, бо там дівки мальовані, сонце з погаря, і голублять і кохають хлопця вівчаря!” — Не до жартів мені, друже! Збирайся. Німці наказують, щоб усі з нашого села двокінні ґазди їхали негайно до Татарова. Там рубають праліс. Довжелезні й могутні колоди лежать на горі. Їх треба з гори стягнути кіньми на залізну дорогу. Далі поїдуть до Рахова або до Коломиї. До фатерлянду поїдуть. Німеччина будує підземні заводи. Наші ковбочки Гітлеру потрібні. Кльоци, трами, штоки. Зрозумів? — А якщо я не поїду? — Розстріляють. Ти в списку. Ів Татарові ти вже записаний. Щука видовжує свої губи, ніби злосно плюнути на своїх убивць хоче. Він мовчить. Цмокає. Раптом згадує сина. Космач, Микуличин, Татарів. Далі Ворохта. Щука бував і там, бачив, як польські лещетарі злітали з трампліна і приземлювалися на снігу, як ангели, простягнувши руки до нелітаючих людей. Щука заздрив лещетарям. Він завжди мріяв і сьогодні мріє злетіти над землею, побачити Прут із-за хмари, на Говерлу сісти. Як лелека. А староста своє. — Платити німці будуть горівкою. — Гаразд. Коли там треба бути, до кого йти? — Бути треба за два дні. Питатися треба про все мого знайомого, татарівського старосту. Звати Никола Яремчук. Віскрісний гуцул, думаю, з нашими хлопцями товаришує. Ти знаєш, у горах наша партизанка ховається. Там нібито вже є Школа підстаршин. Німці збирали нас, начальство сільське, в Коломиї. Я там з Яремчуком запізнався. Він мені натякнув на щось таке. Каже, в Татарові німецькі генерали з фронту в гостинниці Коруна перепочивають. А наші хлопці сидять на смереках та дивляться у вікна німакам, як солов’ї. Вони, каже Яремчук, ще затьохкають скоро. Як будеш там, дивись, аби ти не боявся.
ІІ Приїжджає Бордуланюк до Татарова. Осінь. Село розташоване на правому березі Прута, на широкому, стрімкому, горбастому схилі гори. Вершини її з долини, від Прута, не видно. Повище смуги смерекового лісу на схилі виділяються жовтолисті верхи бýковини, березини і грабини. Погляд людини в Татарові збентежений тим, що схил гори, на якому стоять хати, стайні, копиці, готель Коруна й церква, сприймається, як прямовисна стіна. Думаєш, чи не сам Господь допомагав людям тут оселитись. Чи були тут колись татари? Коли Щука з Вербіжа приходив сюди храмувати, він чув од гуцулів місцевих, що село їхнє заснував козак із Хортиці. Був схожим на татарина, посилали його запорожців Крим як розвідника. Він пишався прозвищем своїм. Чув такий поговір у селах карпатських парубок — Бордуланюк: “Хочеш поля, хочеш царин, люби коня, як татарин”. У Татарові, на лівому березі ріки, ліси і гори починаються одразу від самої течії Прута. Там, на зарінку, Щука випрягає і залишає коней біля воза. Коні знають, де на возі їх чекає мішечок вівса. Щука виходить по дірявому, дерев’яному мосту через Прут на берег заселений, піднімається на першу сходинку крутосхилу. Іде кам’яною, зигзагоподібною стежкою вгору, а та стежка, чим вище, тим ширшою робиться. Перед хатою під гонтами, вимащеними дьогтем, він зупиняється. Вгадує: тут живе староста. Не бідака. Кричить: “Пане Яремчук! Вийдіть до мене!” Ніхто не виходить. Бордуланюк ще раз гукає для певності, що його почують, обхоплює свій голос до-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
