“Нема такого лиха, щоб не минулося”. Першодрук · с. 9сторінка оригіналу ↗
Воронятко
Слово Просвіти, №18 за 2017 рік
— Знаю, тату, знаю. Але вам краще було б, якби ви послухали мене і поїхали собі т’хаті. — Ні, не краще було б. Я не зміг би спати спокійно, знаючи, що син мій на фронті. — Що ж ви, тату, хочете? — Хочу бути з тобою! — Гаразд! — Ні, не гаразд! Поклич сюди Яремчука. Він вийде разом з нами. — Куди? — До постерунку! Нас троє. Німців три. Ми підем до них, як прохачі, за днини, не вночі, підем, як фірмани, що приїхали на роботу. Ти витягнеш автомат з рукава, вони з переляку поздихають. Доки там Ґотур озветься, війна в Татарові минеться. — Не минеться війна! Тату, в Коруні три генерали хроплять. Ад’ютанти слухають, як пісню, їхнє рохкання. Ви ж думаєте лишень про себе! Бордуланюк закипає. Підборіддя закочується майже до носа. Німецький автомат уже в його руках. — Покажи мені, синку, як ця бандура грає! Василь неохоче бере автомат. Показує татові боковий спуск, який треба натягнути перед тим, як натиснути на курок. — Оце, тату, по-нашому курок, а по-німецьки Ґевер гагн, або Шльосхен! — Не буду, сину, стріляти, але дай мені ще раз до рук той гарний струмент. Василь віддає батькові автомат. Батько в ту ж хвилину віддає його синові, але в уяві його вже стоїть зрима картина того, що буде сьогодні в Татарові, у присмерку, біля німецького постерунку. Все буде так, як він задумав. Ось і стається все, несподівано, як наказує помста. Бордуланюк хапає автомат, біжить, ні, вже летить до постерунку. Василь бачить, наздогнати його вже ніхто не годен. Батько припадає до вікна будинку, де німці сидять. Відкриває вогонь. Коротка черга. Василь уже біля нього. Вириває зброю. Німці, відстрілюючись, вискакують крізь вікна з постерунку. Гинучи, повисають на воротях. Їх два, а де третій? А третій, той, хто відстрілювався довше за своїх ландскнехтів, лежить убитий у дверях на ґанку. Шрам поміж його бровами вже кров’ю залитий. Біля постерунку тиша западає. Луна від стрілянини ще ходить за горою. А Василь поранений падає, шепче в кулак: “Тату! Тату! Де ви?” А тата вже тут нема. Він на горі, стоїть без зброї за грубелезною смерекою і ловить очима дивовижну картину. З готелю виходять генерали та їх слуги із вгору піднятими руками. Бій, що відбувся внизу, розбудив, налякав їх до смерті. Вони вийшли, тремтять. Ховатися в лісі? Ні, це страшно! Краще здатися. Для хлопців Ґотура це несподіванка, вони не знають, як їм діяти в такій ситуації. Стріляти в людей, що руки підняли? — Оточити! Оточити! Це, як труба, голос, гладко тесаний людський бас. Це командувач Школи підстаршин з Космача, Ґотур, молодий, високий військовик. Сива, наче з німецької шинелі пошита мазепинка, кітель з мадярського гонведа, рейтки зелені і чоботи-англіки з польського улана. Німці, оточені курсантами Школи, починають опускати руки.
— Генде гох! Кричить Ґотур. Він говорить по-німецьки. Добре говорить. Певно, ще півроку тому вчився в Коломийській гімназії. Склав іспити, так звану крігс матуру, зумовлений війною екзамен. Він проголошує вирок ворогам, що самі здалися. “Я, командувач бандерівської партизанки, іменем Українського народу засуджую вас, юберменшів, за убивства ста сотень українських патріотів у тюрмах гестапо, за ув’язнення й погибель тисячу тисяч українців у смертних таборах, за убивства жидів та циганів, за перетворення завойованої вами Європи в пекло народів, засуджую вас до смерті. Ви можете врятуватися, написавши листа до вашої команди з пропозицією надіслати нам до Татарова за три дні три вагони німецьких автоматів із патронами для них!” Оточені партизанами німці зітхають з полегшою, але крізь шеренгу підстаршин проривається людське юрмище, татарівські дядьки, рубачі смерек, фірмани з долу, проривається Бордуланюк. Клекоче Татарів. — Розстріляйте їх! Не треба нам нічого від них! Розстріляйте їх! Волає гора в Татарові. Говерла кричить. Ревуть Ґорґани: “Розстріляйте їх!” Ґотур підносить руку. — Вони нам здалися. Ми встигнемо знищити їх! Ми воїни України, а не бандити! Люди свищуть, кричать, ячать. І розходяться. Таке Бордуланюк бачив не раз на патріотичних зборах у Станіславі та Коломиї. Вагони зі зброєю для українських партизанів не прийшли. Німців партизани розстріляли. А куди подівся Юрій Бордуланюк та його син Василь?
IV Василя, лежачого, з раною на грудях, батько в долині, коло постерунку знаходить. Він здирає із себе полотняну сорочку, перев’язує сина. Слухає серце його. А Василь насилу усміхається, пробує співати. Летіла куля через гору, Та й ударила у грудь мою. “Синку мій! Я з тобою. Почекай хвилину. Скажу Яремчуку, щоб задбав про коней. Я понесу тебе до Школи твоєї. Я запишусь до твоєї сотні першим. Я беру собі псевдонім Щука. З мене сміялися у Вербіжі, а я ще в наше село прийду з тобою, як стрілець Української Армії. Засни! Я візьму тебе на ґорґан, на плечі, ми швидко полетимо. Пам’ятаєш, я літав з тобою над Прутом, як ти був хлопчиком. Я знаю — твоє псевдо “Прут”. Ти будеш сотенним. Ми над Прутом ще нині полетимо. Де твоя мазепинка? Давай сюди, я одягну її. Ми полетимо… Батько піднімає сина. Прилаштовує так, щоб він приложив свої поранені груди до його плечей, щоб кров’ю своєю тримався він за нього, як руками. Сходить батько стежкою вгору. Син на його рамені засинає. Засинає і прокидається. Чути в долинах над Прутом іржання коней. — Тату, коні тебе кличуть! — Не слухай. Засни! Дихають вони рівно. Все тихше й тихше.
Березень 2017 р.
Дмитро ПАВЛИЧКО
Юрій Вóрон, двадцятип’ятилітній кремезний киянин на милицях стоїть у коридорі шпиталю біля вікна. Білі халати мовчки проходять повз нього, помахом рук вітаються. Вони знають, він там стоїть спонадрана, а може, й звечора. Виглядає когось, хто повинен прийти й обняти його. Білим халатам кивком голови Ворон каже: “Дякую! Я є!” Його ліва стопа взута в черевик, а на правій, голій, металевій — нічого нема. Надворі весна. Черешні — маївки та абрикоси цвітуть, наче сяючі чистотою богородиці. Воронові здається, що вони для нього цвітуть. Абрикоси та черешні, думає він, так само, як білі халати, знають, що в нього правої ноги нема, але цвітуть. Гін життя не вб’ють московські “гради”, але тяжко поранити його можуть. Ворон дивиться на розквітлі дерева й бачить, що під ними не прибрані лежать одтяті садівником не тільки сухі, а й зеленіючі галузки. Ворон сам до себе гірко усміхається, подумавши про те, що його права нога видалась Богові зайвою. Вчора до шпиталю приходили київські дівчата. Вони вітали його як воїна-героя трояндами та шоколадами “Рошен”, жартували з ним і, він помітив, силувано сміялися. Цей сміх нагадав йому американських офіцерів, що в Яворові, на базі перепідготовки на фронт контрактників і добровольців, до кожного воїна лагідно усміхалися, наказуючи йому падати в болото, вставати, бігти, окопуватися, зникати в бліндажі й перемагати. Ворон хоче навчитися бути усміхненим. Відсутня нога ниє, пітніє, щемить, як здорова, а він повинен усміхатися. Силувана усмішка йому ледве вдається. Він гнівається на себе, слабовольного, стирає від милиці мозольною долонею зі свого лиця маску печалі. Він готується бути усміхненим саме тепер, коли ось-ось стежкою біля абрикосів та черешень має прийти до шпиталю його кохана дівчина, за його любовною кличкою Воронятко. Він покохав її з першого погляду. У неї воронí коси по коліна і чорні, синявою обведені, зіниці, у неї груди круглі наче яблука. Вони навіки збентежили його душу і плоть загадковим, дівочим, пахучим теплом. Прізвище її Солом’ятко. Галина Солом’ятко. Юрій об’єднав своє прізвище з її фамілією і вийшло Воронятко. Вона виросла в російськомовній родині, слово фамілія не було для неї чужим. А родичі Вóрона, хоч і почувалися нащадками козаків, також розмовляли в Києві суржиком. Юрій Вóрон — ровесник рухівської революції, батьки тоді придбали для дитини синьо-жовтий прапорець і мазепиночку. Галинині родичі жили за межами політики, дбали про хліб та сіль на столі. Вóрон дивиться у вікно. Жде, чекає, очікує, дожидає своєї коханої. По телефону сказала вона: “Жди мене. Я буду!” Три дні й три ночі жде Вóрон на своє Воронятко. А його не видко! До нього приходить його мати. Кличе Ворон медсестру. “Побіжи, Наталочко, навстріч мамі. Вона Євгенія Марківна. Скажи: “Юрко з протезом уже зрісся!”
У кімнаті для гостей Ворон стоячи зустрічає свою матір. Усміхнений. Вона кладе на стіл пакет з цивільною одежею для нього. Він дає їй потримати милиці. Показує, що здатний без них зробити декілька кроків. Матері здається, що син падає. Вона обіруч ловить сина і на грудях його вибухає голосним риданням. — Мамо, дякуйте Богові, що я живий! Не плачте! Скажіть, що ви принесли мені. Ні, не це! Скажіть негайно, насамперед, бо згорю, як не скажете, чи було у вас моє Воронятко?! Коли воно прилетить до мене? — Сину, я принесла тобі сорочку, вишиту червоними та чорними нитками в Чигирині, звідки предки наші походять. А про дівчину твою боюся згадувати. Була вона в мене. Плакала. Просила, щоб я пожаліла її. — І все! Не може бути! — Не все, мій хлопчику! Не впадь! Дала мені перстень твоя Галя, подарований тобою. Ось на тобі, я його в коробці від сірників принесла. Ворон закаменів. Усміх не зійшов з його лиця, але порізав те молоде обличчя на шматки. П’ятірня диявола відбилася на ньому. Удар був залізний, але не смертний. Ворон вийняв перстень з коробки від сірників. Поклав його на столі. То був не золотий широкий перстень, а перстінчик із алюмінію, на якому гравер чорними рисками зобразив тризуб, герб України. — Мамо, візьміть його, віддайте Галі або вкиньте в Дніпро! — Ні, сину, я його збережу собі. А ти не журися! Нема такого лиха, щоб не минулося. Поранене серце також гоїться. На світі гарних дівчат не мало. — Мамо, згадайте, чи не казала Галя передати мені від неї хоч би якесь маленьке слово? Вона ж обіцяла прийти до мене! — Нічого вона більше не сказала. Плакала, зняла перстінчик з руки, дала мені і пішла. — Плакала? Скажіть, плакала? — Так, плакала. Але згадай, як вона плакала й тоді, як ти збирався йти на війну, як просила тебе, плачучи, сказати, чи впевнений ти в тому, що така хахлацька, змоскалізована, злодіями та спекулянтами заселена Україна, варта твого життя? — Мамо! Я також пам’ятаю ті слова. Але ти не поспішай. Знайди моє Воронятко. Скажи їй, що я не зречуся її ніколи! Хай сама викидає наш перстень у Дніпро! Євгенія Марківна дарує синові вишиту в селі сорочку. Вона хвилюється. “Дивися, — каже, — тут нагрудник вузенький, не такий широчезний, наче для жирнющих тварин шитий, яким нині хизуються крикливі патріоти”. Євгенія Марківна дивиться в шибку вікна, наче в дзеркало, ховає під зелену, весняну хустку розбурхану і від сліз мокру сивину. Відходить. За нею Ворон, син її іде, гримає протезом, як заплаканий робот.
* * * Ворон не відходить од вікна два тижні. А в той день, коли його вже мали виписати як здорову людину додому, він побачив, що на опалому прив’ялому квіті з абрикосів та черешень іде до шпиталю його Воронятко!
17.IV.2017 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
