Національна гідність · “Усім нам разом випало щастя пишатися славною національною минувшиною”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Торжество пам’яті
Слово Просвіти, №18 за 2017 рік
Людмила СТРІЛЬЧУК, доктор історичних наук, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, голова ВКО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Ми живемо у добу торжества пам’яті. За останні двадцять або двадцять п’ять років всі країни, всі соціальні, етнічні та родинні групи пережили глибинні зміни традиційного ставлення до минулого… Світ заполонила хвиля спогадів, міцно з’єднавши вірність минулому — дійсному або уявленому — з почуттям належності, з колективною та індивідуальною свідомістю, пам’яттю та ідентичністю… П’єр Нора
Понад 70 років тому завершилася Друга світова війна. Упродовж довгих десятиліть радянської доби питання української національно-визвольної боротьби і примусової репатріації після війни в СРСР, українсько-польського конфлікту замовчувалися або ж висвітлювалися радянською історіографією тенденційно, крізь призму ідеологічних штампів, зі значними перекрученнями. Більшість документів, пов’язаних із діяльністю УПА, її лідерів та ідеологів залишалися абсолютно невідомими і широкому загалу, і дослідникам, бо засекречували основний пласт архівних документів. А тим часом практично кожна українська родина випробувала на собі ще у передвоєнні роки щедроти радянського режиму: репресії, національні та релігійні утиски, русифікацію, примусову колективізацію, а як помсту за відмову від колективізації, — Голодомор 1932—1933 років. Не кращою ситуація була і на західноукраїнських землях, де в міжвоєнний період у Другій Речі Посполитій закривали українські школи, культурно-освітні заклади, руйнували православні храми, нищили селянські господарства під час пацифікації. У період із кінця 1939-го до червня 1941 року в Західній Україні провели чотири широкомасштабні депортаційні акції (лютий, квітень, червень 1940 року та травень—червень 1941 року). Визнана найефективнішим засобом політичних і соціально-економічних перетворень у регіоні, депортаційна політика за час її реалізації більшовицькою владою у 1940—1941 роках охопила значний відсоток населення. Загалом, із колишніх земель Другої Речі Посполитої виселили від 311 до 329 тис. осіб, з них 223 тис. із західних областей України. Звичайно, така політика, яку проводила радянська влада та Друга Річ Посполита на українських теренах, не могла пройти безслідно. Руйнування впродовж десятиліть традиційних громадсько-політичних і соціально-культурних структур регіону, життя у постійному страху, позбавлення демократичних свобод, приниження людської гідності, ополячення та русифікація не могли не відбитися на свідомості людей мислячих, людей із високою національною гідністю: принесене ззовні лихо викликало зрозумілий опір. Саме цій проблемі присвячена книжка Івана Корсака “На розстанях долі”. Захоплюючий художній сюжет пропонованої книжки проливає світло на досить суперечливі і маловідомі широкому загалу особистості Тараса Бульби-Боровця, Павла Шандрука, Федора Богатирчука, Бориса Балінського, які в українській історичній науці, в шкільній і університетській програмах залишилися поза написаними сторінками. Автор не просто розповідає про життєвий шлях цих та інших українців, він змушує читача до глибини душі перейматися моральними дилемами головних героїв, їх хвилюваннями, і починаєш розуміти той світогляд, переживаючи разом із головними героями їхній нелегкий вибір: залишитися осторонь — чи взяти на себе велику відповідальність. Різноплановість та багатовекторність сюжетних ліній переносить читача в ту епоху: українські національно-визвольні сили поліських лісів, діяльність президента Андрія Лівицького, польсько-український конфлікт на Волині, “новий порядок” нацистів, виживання під окупацією, варшавське повстання, примусова репатріація на радянську Батьківщину, діяльність української політичної еміграції… І в таке різнобарв’я сюжетних ліній автор вплітає долі окремих людей, одних із тисяч чи мільйонів — зокрема кохання Віри та Григорія. Саме з таких доль, кожної окремо-інакшої і по-своєму трагічної, і зіткана доля нації у лихоліття війни, у повоєнні десятиліття. Дві тоталітарно-авторитарні системи: радянська і нацистська, зіткнувшись у своїх імперських амбіціях, не просто понівечили все, що трапилося на їхньому шляху. Воюючи між собою, вони були до болю схожими, що й ілюструє на сторінках своєї книжки Іван Корсак. Жодна зі сторін не вбачала в українцях державницької нації, намагаючись використати наш народ як розмінну монету. Навіть каральні органи, методи репресій, тюрми і допити були до неймовірного схожими, що на численних прикладах автор демонструє читачу. За усіх найскладніших часів інтелігенція завжди була тим стрижнем нації, який дозволяв вистояти, пройти крізь усі труднощі та незгоди, і в найбезнадійніших ситуаціях ставала тим маячком, який не давав загубитися народу в пітьмі лихоліття, гонінь, розчарувань. Напевно, саме тому найпередовіша національно свідома еліта суспільства безжально нищилася окупантом, чи то російським, чи польським, чи німецьким, чи радянським. І, виживаючи, здавалося б, за неможливих умов, проходячи крізь усі труднощі та перепони, українська інтелігенція гартувала свою національну ідею, гордо несучи її як прапор до мети. Волинянин, лікар за професією, Василь Кархута, що разом із Тарасом Боровцем перебував у польському концентраційному таборі “Березі- Картузькій”, напише про це у своєму творі “Полум’яний вихор” — “…у переповненій камері ті можна переглянути документальні фільми-репортажі. 1. “УПА — Схід: сонце України зійде на Заході” (22 сюжети з Львівщини та Івано-Франківщини). 2. “Волинь — 5 травня 1943 р.” (про знищення друга Гітлера, обергруппенфюрера СС Віктора Лютце). 3. “Зимова Гроза: подвиг сотенного “Кривоноса” Мирослава Симчича” (сотня на чолі з чотовим розгромила дивізію НКВД, знищивши і генерала). 4. “Славетний Острог: Ми вас били і будемо” (про знищення генерала Н. Ватутіна). 5. “Волинь — пуповина УПА” (чота спеціального призначення УПА знищила кількасот німців під мурами монастиря у Нижньому Загорові. Це не липовий подвиг панфіловців). 6. “Поділля у вогні” (серед іншого — останній збройний бій упівців у 1960 р. Якби вони просто пе-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
