Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Було досить непросто у період потрясінь створювати (реорганізовувати) навчальні заклади, українізовувати їх”. Постаті 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗

Віктор Андрієвський — видатний діяч «Просвіти» і літописець доби Української Народної Республіки

Слово Просвіти, №18 за 2018 рік

Під час відзначення подій 100-річчя Української революції 1917—21 рр. зазвичай згадуємо найвидатніших державних та громадсько-політичних діячів. Серед них — Віктор Никанорович Андрієвський (1885—1967). Тарас ПУСТОВІТ, голова Полтавського міського об’єднання товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України Він народився у Полтаві 11 листопада 1885 року у родині місцевих інтелігентів Никанора Семеновича та Марії Михайлівни. Відомо, що батько родини Никанор Семенович на зламі ХІХ—ХХ ст. мав шматок землі (яку 1908 р. виставив на продаж) у Кобеляцькому повіті біля с. Пустош-Семенівка Маячківської волості. А у Полтаві родина на початку ХХ ст. мешкала у власному будинку по вул. Кузнецькій (Пушкіна, 63). Середню освіту хлопець здобував у Першій полтавській чоловічій гімназії. Вирізнявся літературними здібностями, мав потяг до театрального мистецтва та громадської роботи. Восени 1900 р. кілька учнів шостого класу Полтавської гімназії, поміж яких і Віктор Андрієвський, заснували Полтавську гімназіальну громаду, головною метою якої було поширення національної свідомості серед гімназистів, а за змогою — узагалі серед шкільної молоді Полтави. Головним знаряддям для пропаганди національних ідей служила бібліотечка з українських книжок. Гімназіальна організація була “найтаємнішою”, бо коли б про неї довідалося гімназіальне начальство, на старшокласників чекало негайне звільнення з навчального закладу. Але попри небезпеку книжкова справа рухалася, і полтавські гімназисти на зламі ХІХ—ХХ ст. тісно співпрацювали з учнями реального училища та духовної семінарії, зокрема із Симоном Петлюрою. У 1903 р. Андрієвський був зарахований до природничого відділення університету св. Володимира у Києві (1903—1907). Тут студент-хімік Андрієвський, відчувши потяг до громадськополітичної роботи, визначив для себе і життєві пріоритети працювати в інтересах української громади. Віктор повертається до Полтави, де з 1909 р. працює викладачем хімії та товарознавства у семикласному комерційному училищі Байєра. Сформований ідейно, гарячий за вдачею, дещо нехтуючи кар’єрою (відомий український антрополог Федір Вовк пропонував йому посаду в Петербурзькому університеті з подальшою перспективою), він пристає до представників старої полтавської громади (з 1912 р.), швидко адаптується і набуває авторитету серед представників національно-свідомої інтелігенції Полтави — його обирають гласним Полтавської міської думи на 1913—1916 рр. Ім’я Андрієвського неодноразово згадується на шпальтах місцевих газет, він уже радник міського голови, а ще — блискучий, безкомпромісний оратор та один із фундаторів українського клубу — одного з осередків національного життя Полтави. До червня 1917 р. Андрієвський зараховує себе до табору радикал-демократів (найбільш інтелігентної тоді течії), хоча, за визнанням, його гнітить у цій партії “помітний соціалістичний душок”. Тож 29 червня 1917 р. разом із братами Шеметами, В’ячеславом Липинським та Миколою Міхновським він стає одним із співзасновників Української демократичної хліборобської партії. В липні 1917 р. Віктора Андрієвського вдруге обирають гласним Полтавської міської думи за списком від полтавських демократичних організацій. Відтак він помітний і харизматичний діяч, про його активність свідчать численні доповіді, одна з яких — “Про перейменування вулиць у м. Полтава”, виголошена ним у міській думі 12 червня 1918 року. Андрієвський також був серед засновників товариства “Просвіта” на Полтавщині. Найвагоміші досягнення Віктора Никаноровича у період української революції насамперед пов’язані з освітньою справою — йому судилося обіймати посаду губернського комісара у справах освіти. Було досить непросто у період потрясінь створювати (реорганізовувати) навчальні заклади, українізовувати їх, водночас руйнувати стійкі стереотипи серед частини учительства. Тож особливо помітне протистояння у стані освітян проявилося під час проведення першого губернського учительського з’їзду в Полтаві 25—28 травня 1917 року. Саме на цьому зібранні, попри провокації та протистояння (як зазначав журналіст із Великої Британії Ярослав Смольський, до делегатів приєдналися сторонні люди, які намагалися надати з’їздові антиурядовий зміст, висміюючи Центральну Раду та її самостійність), до правління губернського учительського союзу було обрано таємним голосуванням Віктора Андрієвського (40 голосів), ухвалено й перші стратегічні рішення щодо подальшої роботи місцевого учительства. Найголовніші з них: українізація шкіл усіх рівнів та Учительського інституту; забезпечення шкіл відповідними підручниками та створення українських бібліотек; відкриття перших українських гімназій та політехнічного інституту в Полтаві; введення до навчальних програм дисциплін з українознавства… Із відстані часу цікавою є одна з перших підписаних В. Андрієвським відозва “До вчителів Полтавщини” (напередодні нового шкільного року), яка дає можливість глибше зрозуміти головні завдання того бурхливого часу. Ось невеличкий витяг: “Товариші-вчителі українці й не українці, — всі на Україні сущі! Вашої праці, успіху й поради чекають українські діти й батьки: цілий український народ! Вам припало отсе зараз заложити підвалини для нової української школи, що надалі забуяє цвітом… Разом понесімо світоч науки української й загальнолюдської до нашого народу… Цілий світ зараз поглядає й на народ наш, чи ладен він стати до вільного національного життя. Невже у сю хвилю такої ваги історичної забудемо “хто ми: чиї сини яких бать-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин